Багато історій видатних українців починаються зі слів: "родина була під наглядом КДБ". У цій фразі – незламність. Такий старт мав і життєвий шлях Володимира Івасюка – людини, чиї пісні стали голосом поколінь.
Хлопчик, народжений 4 березня 1949 року на Буковині, у затишному селищі Кіцмань, ріс у родині вчителів, де слово і музика були не просто щоденною справою. Його батько, Михайло Івасюк, – багатомовний письменник, поет, викладач – мав за плечами радянські табори лише за те, що прагнув освіти за кордоном. Він не зламався, і саме від нього син успадкував здатність бачити світ ширше, ніж дозволяла система. Батьки вирішили назвати синочка на честь поетів Сосюри й Самійленка.
З самого дитинства хлопець мав неабиякий потяг до музики. Уже в три роки зачаровано слухав репетиції хору, в п’ять – сам узяв до рук скрипку. А коли в Кіцмані з’явилася музична школа, що було не випадковістю, а результатом прохання його батька та ще кількох не менш ідейних людей, Володимир з радістю її відвідував.
Совєтська влада дихала у спину малому Володі ще зі шкільної парти, хоча той був надзвичайно старанним учнем. Все змінив один прикрий випадок у десятому класі. Під час звичайної прогулянки з друзями в парку хтось із компанії кинув картуз у бік гіпсового Лєніна, від чого той бюст розбився. Здавалося б, дитяча витівка, але в совєтській дійсності вона мала серйозні наслідки. Виклик міліції, формальне розслідування – і вже заведена "справа Володимира Івасюка".
Попри відмінно складені іспити до Чернівецького медичного університету, йому забороняють продовжувати навчання, адже вже є "тавро" заведеної справи. Тож замість омріяного вузу Володимир Івасюк опиняється на заводі "Легмаш" – працює штампувальником у фурнітурному цеху. Та навіть тут знаходить простір для натхнення. Серед робітників Володимир збирає власний ансамбль – "Буковинка", що стає його першими кроками на шляху до великої сцени. До речі, завдяки рекомендації від заводу "Легмаш" він таки зміг вступити до медичного універу через рік.
З ансамблем "Буковинка" Івасюк вперше з’являється на київському телебаченні – це був його творчий дебют. А незабаром одна з пісень – "Я піду в далекі гори", натхненна сходженням на Говерлу разом із друзями – привертає увагу популярної співачки Лідії Відаш. Вона записує її на Українському радіо, і мелодійна, щира композиція одразу ж завойовує серця слухачів. Її починають часто крутити в етері, а ім’я Івасюка вперше голосно звучить у музичному світі.
Та направду історичним моментом став виступ на Театральній площі в Чернівцях, коли Івасюк разом з Оленою Кузнєцовою вперше подарував слухачам "Червону руту". У супроводі ансамблю "Карпати" ця пісня прозвучала щиро й натхненно – і з того вечора почала свій тріумфальний шлях у серця мільйонів. Тоді у місті утворились затори, а довкола співаків зібрався багатотисячний натовп. Наступного дня пісня облетить всю Україну.
Перші свої пісні Володимир Івасюк приносить до Левка Дутківського – і саме завдяки "Смерічці" ці твори починають звучати на повний голос, стрімко здобуваючи любов слухачів. Володя творить не лише для себе – він пише музику і пісні для своїх друзів, талановитих співаків Назарія Яремчука та Василя Зінкевича. Справжній злет популярності приносить молодим артистам участь у першому українському музичному фільмі – мюзиклі "Червона рута", знятому в Яремчі. Головні ролі виконали Софія Ротару та Василь Зінкевич, а в кадрі звучала ціла низка мелодій Івасюка.
Знайомство Володимира з голосом Ротару стало особистим відкриттям – і водночас початком історії творчої дружби. Це відбулося у 1968 році, коли дев’ятнадцятирічний митець уперше почув виступ молодої співачки на сцені Чернівецького драмтеатру імені Ольги Кобилянської. Софія тоді ще викладала в культосвітньому училищі й брала участь у концертах, присвячених пам’ятним датам. Того вечора Івасюк сидів у залі поруч зі своїм батьком і молдовським поетом Василем Левицьким. А Ротару виконувала пісню "Степом, степом". Її спів з перших нот огорнув зал – кожен звук був наповнений таким щемом і глибиною, що, здавалось, навіть повітря зупинилось.
У своїй книзі "Монолог перед обличчям сина" батько згадував цей момент, як Володимир, вражений до глибини душі, нахилився до нього і прошепотів, що забув і про музику, і про слова – настільки глибоко й правдиво звучала душа самої Софії. Саме тоді між ними виникло невидиме, але міцне творче тяжіння. Разом вони зберуть безліч нагород і досягнуть нечуваного успіху. Вражений дівчиною Івасюк напише безліч пісень для неї, а вона їх проспіває саме так, як він собі намріяв. Чимало людей приписували їм і особисту симпатію, проте стверджувати ніхто не може, бо артисти залишили шанувальникам лише ціле поле для здогадок.
Історії кохання
Якщо вже писати про кохання Володимира, то чесно буде почати ще з раннього дитинства, адже навіть там все вирувало.
Перше ніжне почуття прийшло до Івасюка ще у шість років, коли він почав займатися грою на скрипці. Його подругою стала маленька Людмила Шкуркіна, з якою вони одразу відчули близькість і легко порозумілися. З часом дитяча дружба перетворилася на ніжне юнацьке кохання. Володимир пестливо називав дівчину "Куця". Саме вона стала першою слухачкою його музичних проб. На її шістнадцятиріччя він зробив особливий дарунок – пісню. Та згодом життя розвело їхні шляхи: Людмила вирушила до Києва вступати на театральний факультет, а Володимир обрав медичний університет у Чернівцях.
Студентське кохання артист зустрів у стінах альма-матер. Марія Соколовська була його однокурсницею – тендітна, творча, вона виступала разом з ним у студентському ансамблі "Трембіта". Однокурсники давно здогадувалися, що серце Івасюка належить Марії. Саме ця дівчина надихнула його на знамениту "Червону руту". Вперше він показав їй чернетку цієї пісні ще у 1968 році, а завершив через два роки.
Коли композиція вже прозвучала на всю країну, Володимир переписав текст і внизу додав ніжне "Мусі від Володі". Вони проводили багато часу разом: навчання, репетиції, розмови до пізнього вечора… Проте Івасюк ніколи прямо не зізнавався у своїх почуттях, мабуть, відкривав серце лише в музиці. І вже значно пізніше, прочитавши рядки його пісні "Елегія для Марії", дівчина по-справжньому усвідомила глибину цього мовчазного кохання.
Історія наступних почуттів почалася з журналістського завдання. Галину Тарасюк, юну авторку газети "Молодий буковинець", попросили написати матеріал про талановитого музиканта. Вони домовилися про зустріч у чернівецькому сквері. Спершу – професійна розмова, а згодом усе змінилось. Між ними швидко виникла емоційна близькість: обох захоплювала література, вони ділилися книжками, розмовляли про музику, писали. Вона – новели, він – пісні. Ці розмови були не лише творчими, а торкалися найболючішого: про отруєне совєтське повітря, у якому було важко дихати. У довірі народжувалось особливе тепло. Саме їй Володимир присвятив один із найщемкіших своїх творів – "Пісня буде поміж нас". Та життя розвело і їхні дороги у різні боки. Івасюк вирушив до Львова, а Галина залишилася вдома – на її плечі лягли важкі турботи після втрати батька. Згодом вона вийшла заміж за іншого.
Пошук голосу, схожого на тембр Софії Ротару, для святкового телеефіру несподівано обернувся для Івасюка важливою подією в особистому житті. Йому порадили Тетяну Жукову – і їхня зустріч стала початком глибокого, хоча й непростого роману.
Стосунки тривали шість років – найдовше з усіх, що були у композитора. Володимир щиро кохав Тетяну і навіть замислювався над одруженням. Та родина сприйняла його обраницю прохолодно. Розмова з батьком, яка, ймовірно, стала вирішальною, переконала його відмовитися від цього кроку. У домі Івасюків Тетяна так і не знайшла місця. Після трагічної загибелі Володимира вона швидко зникла зі Львова й з громадського простору. Її ім’я досі залишається темною плямою в родинній історії – сестри композитора відмовляються згадувати про Жукову.
"У цієї жінки були надмірні амбіції. Можливо, вона мріяла про славу Ротару й тому намагалася бути поруч із Івасюком. Її навіть прозвали “чорною феєю” – так про неї говорили львівські друзі Володимира", – зазначає письменниця Парасковія Нечаєва, авторка книги про життя композитора.
Останні миті
Популярність Володимира Івасюка переступає кордони – його платівка виходить у Сполучених Штатах, що стає не лише творчим тріумфом, а й причиною нового життєвого виклику. Разом із визнанням приходить нечуваний для совєтських митців гонорар. Та замість радості – розмова з КДБ. Композитору "рекомендували" передати кошти до так званого Фонду миру – структури, яка під прикриттям "поширення соціалізму" підтримувала діяльність, далеку від миру.
Івасюк, не зраджуючи своїх переконань, відмовився: "Я не фінансуватиму терористичні організації". Тільки про одне промовчав – ті гроші він ніколи й не бачив. Отримати гонорар з-за Океану через "залізну завісу" було практично неможливо.
Згодом Івасюк зізнавався близьким, що за ним ведеться стеження. І справді, ознаки небажаності для системи ставали очевидними: його ім’я зникало зі списків на премії, а заслуги – з офіційного визнання.
24 квітня 1979 року – звичайний весняний день, який раптом став фатальним. Удень Володимиру зателефонували. Він неквапом зібрався, сказав, що прямує до консерваторії – і більше ніколи не повернувся. Два дні по тому, 26 квітня, його мати звернулася до міліції із заявою про зникнення сина. Та замість термінового реагування отримала байдужість – правоохоронці не поспішали з пошуками й навіть відмовилися розмістити оголошення про зникнення на телебаченні.
Минуло майже чотири тижні. Лише 18 травня тіло композитора знайшли в лісі поблизу Брюховичів, на території військової частини. Він був повішений на паску від свого плаща. Знахідку випадково виявив солдат під час військових навчань. Не дочекавшись завершення офіційного розслідування, газети швидко винесли вердикт: самогубство. А всі припущення про інші можливі обставини оголосили "вигадками".
Офіційне слідство поновили лише 2009 року, але у 2012-му справу знову закрили – без змін у висновках. Улітку 2014-го розслідування відкрили повторно, і воно досі триває. Одна з гучних заяв прокурора пролунала так: слідство має всі підстави вважати це вбивством. Та правда про загибель Володимира Івасюка й досі залишається у тіні.
Похорон генія став не лише актом прощання з талановитим композитором, а й декларацією: правду не сховаєш, а пам’ять – не знищиш. Тисячі сердець билися в унісон із його музикою, яка звучала крізь сльози і мовчання. Квіти, розсипані на тротуарах, стали символом народної любові, що не підвладна режиму.
Тепер він назавжди з нами – у кожній ноті, у кожному акорді. І немає вищої сили за пам’ять, яка живе попри смерть.
Більше чтива мистецької серії Спорт 24
