У нього відібрали життя, проте він залишається в цьому світі у книгах, рядках, пам’яті та серцях українців. Навіть сьогодні своїм прикладом дає зрозуміти, як тяжко дається боротьба, своєю витримкою, силою, талантом надихає нас ніколи не зупинятись на шляху до свободи. Саме Василь Стус є серед тих, хто має право називатись голосом сумління українського народу.
Історія нашого поета почалась у сумний Святий вечір (за старим календарем) 1938 року. Він був наймолодшим у сім’ї. Ще зовсім малим зустрів на Вінниччині жахіття Другої світової. Там на власні очі побачив, як під час обстрілу застрелили його брата, коли вони саджали кукурудзу. Дитиною пізнав багато болю, але ще не підозрював, що його чекає попереду…
Час минав, Василько підростав, а цікавість до світу та наук йому ніяк не давала спокою. У п’ять років за власним бажанням і без участі дорослих він зумів записатись в школу, а його мати абсолютно випадково про це дізналась аж через кілька місяців. Стус дуже добре вчився, закінчив школу із медаллю у 16 років і одразу поїхав до Києва – подавати документи на факультет журналістики, проте там його чекала відмова через юний вік. Хлопець не зупинився, продовживши свій шлях навчання на факультеті української філології у Сталіно (сьогодні Донецьк).
Іван Гель, Василь Стус та Іван Світличний / Фото з фондів Музею шістдесятництва
У той період багато читав, самотужки вивчив латинську мову, добре знав німецьку, читав Гейне в оригіналі. А відповідав завжди винятково українською. Мабуть, така принциповість у мовному питанні вплинула на те, що його помітили викладачі, які згодом потай давали студенту читати книги заборонених українських авторів зі своїх домашніх бібліотек.
Вже незабаром у друк йдуть його перші вірші. Стус вступає на аспірантуру до Києва. Там він бачив більші можливості, а ще знайшов однодумців. І саме в столичному метро побачив своє перше та останнє кохання – Валентину Попелюх. Багато років опісля епізод їхнього знайомства в інтев’ю для видання "Слово просвіти" кохана поета згадає так.
"Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось – раз! – опустив руку на моє плече – і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся – ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся – стоїть, усміхається. Так і познайомилися".
Вона не шукала поета. У першому часі навіть не знала, чим він займається. Вони просто ходили на спортивний майданчик, грали у бадмінтон. Зустрічалися майже рік і тонули в насолоді кохання. А про своє захоплення Стус розкаже коханій аж під час освідчення. До речі, цей унікальний вірш Валентина не знайшла у жодній з його збірок. У їхніх стосунках усе було правильно, майже не лаялись. Непорозуміння траплялись хіба що з приводу виховання сина, адже батько його майже не бачив.
Стус дуже любив свою сім’ю, а ще дужче любив Україну, тож почав власну боротьбу. Не міг миритися з політикою совєтської влади, посиленням тиску та репресій.
Четвертого вересня 1965-го у Києві відбувалась прем’єра фільму Сергія Параджанова ʺТіні забутих предківʺ. Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої і Стус. Не було часу зволікати, тож він вигукнув легендарну фразу: "Всі, хто проти диктатури, встаньте!". Тоді встали багато людей, але не всі… За цей вчинок його виключили з аспірантури, поету довелось працювати чорноробом на багатьох роботах.
Стус відправляв відкриті листи до Спілки письменників та партійних органів, у яких критикував совєтську систему. А на похороні художниці Алли Горської сказав, що її вбивство замовила влада, хоча й знав про присутність на скорботній церемонії агентів КГБ.
Двічі відбував покарання у таборах.
За три дні до першого арешту Василь Стус разом із друзями ходив різдвяним вертепом у Львові. Усі кошти, які вдалось зібрати, планували передати на допомогу політв’язням та їхнім сім’ям, але не склалось… Щойно він приїхав до Києва – його та всіх учасників коляди чекав арешт. Під час обшуків у поета вилучили всі праці, які він написав за 15 років.
Після відбування покарання отримав лише вісім місяців "свободи". Далі на Стуса чекала друга навала, і саме тоді йому призначили адвоката – усім відомого, як чмоня, зрадник чи просто Медведчук. Про жодну справедливість не могло бути й мови, адже всі тодішні "адвокати" в найкращому випадку працювали на пом’якшення вироку, а не на його скасування. Проте, якщо нам це відомо з висоти часу, то Василь усе зрозумів після першої зустрічі з Медведчуком.
"Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою," – згадує Євген Сверстюк.
Поет робив усе можливе, щоб добитись справедливості, навіть хотів захищати себе у суді самотужки, проте таку заяву зі зрозумілих причин відхили, аргументуючи тим, що він не має юридичної освіти.
Одна з найсправедливіших фраз у застінках суду прозвучала від Світлани Кириченко, яку запросили туди свідком: "Я буду давати покази на тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних". Будь-яка гучна заява мала свою ціну – жінці одразу висунули обвинувачення.
Приречений поет замовк, а на додаток до мовчання судді забрали у нього право на останнє слово, передавши його… Медведчуку.
Стусу довелось виховувати свого маленького сина зі стін тюремної камери, пишучи листи. Радив, що читати, пропонував поміркувати над певними творами, надсилав переклади поезій, давав настанови. Ці рядки – безцінні.
"Ти повинен мати міцне тіло. Для цього тобі потрібно: розвивати ноги (вони в тебе слабкі), виправляти поставу (ти горбишся). Допомагати мамі в домашній роботі".
"Вчи англійську мову – разів у 5 вивчай більше слів, ніж дають у школі".
"Візьми собі за правило: завше бути справедливим, спокійним, розважливим, мужнім".
"Буває часто: людина знає бозна-скільки, але розмовляти з нею вкрай нудно, бо вона нічого не тямить розповісти цікаво: в неї нема свого стержня, хребта, до якого кріпиться вся кісткова система. Тобто, така людина не має самої себе (все інше – телевізор, машину, дачу, штани, професію – має!)".
"Не знаю, чи є в тебе дівчина. Коли є (чи – коли буде) – намагайся, щоб вона була вища за тебе. Тобто, щоб ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її – небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати тобі змогу – кращати, а не гіршати".
У когось на шляху до кохання стоїть відстань. А Стус словом міг зламати залізні ґрати і підтримувати цей вогонь рядками, які не припиняв присвячувати одній, єдиній, неповторній, такій своїй Валентині.
"Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою".
"Я люблю так глибоко, так високо,
так неосяжно,
як (наскільки) моя душа сліпо багата,
коли вона своє буття відчуває і вічність.
…І якщо є Бог,
хочу тебе більше любити після смерті".
Своєю міццю він шокував і дивував всіх. Сидячи за ґратами, йому вдавалось голубити та підтримувати дружину, не дозволяти їй упасти духом. Якось Валентина пригадає: "Коли вперше приїхала на побачення до Василя, думала: "Цього бути не може. Василь – за ґратами! Абсолютно позитивний чоловік. Це сон".
Наприкінці серпня 1985-го Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту оголосив сухе голодування, а в ніч з третього на четверте вересня помер. Табірні наглядачі знищили всі праці, Валентині не сказали причини смерті і не дозволили поховати чоловіка – дали лише декілька хвилин поплакати поруч із могилою.
У своїх листах до дружини Стус напророчив: "Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою".
Саме так і сталось, їхні душі поєднались на небесах 25 березня 2022 року. Вже там їм вдалось так міцно обійнятись, аби на перешкоді їхньому коханню не стояла жодна тоталітарна влада.
Інші тексти Олі Осідач
Як Кобилянська заради кохання віком жонглювала і ридала в подушку, коли тріумфував Ньюкасл
