Справжня планета української поезії – Ліна Костенко. Жінка, яка зробила безліч патріотичних кроків і своєю незалежністю, ніжністю та мудрістю осіла в серцях мільйонів. Тому воно й не дивно, що у 2015-му її ім’ям назвали планету однієї з малих Сонячних систем під номером 290127.
Кажуть, що природа відпочиває на дітях геніїв, але ця "закономірність" точно оминула сім’ю Ліни. Її батько був учителем та політологом, якому вдалося самотужки опанувати дванадцять мов, а в місцевій школі він викладав майже всі предмети. Тому сьогодні вже нікого не здивує той факт, що українського генія у 1936 році засудили, як "ворога народу" – з покаранням у 10 років концтаборів.
Коли енкаведисти прийшли до Василя Костенка з обшуком і старанно намагались знайти зброю, то він тільки з цього посміявся, глянув на колиску і промовив: "Ось лежить моя зброя". Там мирним дитячим сном спала Ліна Костенко, яка з юних років продовжить справу батька і до самої старості воюватиме словом.
Джессі Оуенс на золотому подіумі
Здається, зараз наша поетеса може зрозуміти ледь не кожного українця, адже переживає не першу в своєму житті війну. На її дитинство припала Друга світова. Вона про це майже не говорить, але за неї завжди промовляють вірші. Тож і тут знайшлися рядки, які відгукнуться багатьом.
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Здебільшого Ліна асоціюється лише з літературою, проте її онучка Ярослава-Франческа Барб'єрі розповіла, що колись бабуся шалено захоплювалась філософією. Однак вступ в університет Шевченка для неї був закритим через "неблагонадійність" родини. Зрештою Ліна стала випускницею Київського педагогічного і Московського літературного інститутів.
Вже на час випуску у неї було три поетичні збірки, літературознавці пророкували велике майбутнє, але невдовзі все це здалося недосяжним. На книгу "Зоряний інтеграл" накладають цензуру через політичну позицію українки і забороняють до друку.
Ліна не впала у відчай, бо завжди бачила світло в кінці тунелю, і продовжила творити українською для українців. Проте писала "в стіл" довгих шістнадцять років. Серед цих робіт повних шість років припадав пилом історичний роман "Маруся Чурай". У цьому шедеврі кожен рядок можна розбивати на цитати, а поміж них знаходити себе.
"Чужа душа – то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна"
"А люди судять, їм аби причину. Дарма що лихо, що такі часи. І йшла крізь очі, мов крізь колющину, обдерта до кривавої роси"
"Немає щастя, – можна жити без. В душі людській, крім видимого неба, є одинадцять всячеських небес"
Якщо з життям і творчістю поетеси все зрозуміло, то те, що було на серці, завжди залишалось під замком. Ходили чутки, що за нею упадав Микола Руденко (український письменник, філософ, Герой України), а літературознавці припускають, що саме йому був присвячений вірш "Пінг-понг", де спілкування описано, як настільний теніс розмов.
Ніколи не становило секрету те, що і Симоненко був неабияким шанувальником Ліни. Проте невідомо, що стримало ці почуття. Можливо, їм не судилось, бо поетеса була старшою на п’ять років і сприймала спілкування з Василем Андрійовичем, як дружнє захоплення. Або ж розуміла, що суспільство ще не готове прийняти пару, де жінка має більший життєвий досвід.
Харизма Ліни зачепила і серце Дмитра Павличка, який згодом сам зізнався, що крізь роки зберігав коробку сірників, яку придбав для генійки, адже вона була екстравагантна і тоді палила.
Жодну з цих чуток Ліна ніколи не коментувала і єдине, що нам точно відомо – імена трьох щасливчиків, які залишили відбиток на її серці, а одному вона таки подарувала своє.
З першим своїм чоловіком Ліна познайомилась у московському літературному інституті. Він був її однокурсником. Мова йде про польського письменника Єжи Яна Пахльовського. Пара побралась, коли поетесі було 26, невдовзі народився первісток – донька Оксана.
Після закінчення вишу Пахльовський повернувся у Польщу, а Ліна – в Україну. Шість років чоловік працював рибалкою на суднах далекого плавання, тож відстань зробила своє, призвівши до розлучення. Саме йому наша героїня присвятила вірш "Поїзд із Варшави", де рефреном прописані слова свекрухи.
Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але Батьківщина в кожного одна.
І минають роки, роки за роками...
"Co komu do tego, ze my tak kochamy!"
Наступним коханням поетеси став письменник, перекладач, сценарист кіностудії імені Довженка – Аркадій Добровольський. Різниця між ними становила цілих двадцять років: їй – 29, а йому – 49, проте це не завадило утворити унікальний творчий тандем і робити справжні дива, прославляючи українське.
Це здавалось казкою, але ж не всі казки мають щасливий кінець. Тож поки одружений Аркадій ділить час між дружиною, донькою та Ліною, вона пише рядки, які терзають її душу.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Зрештою ця історія добігла до логічного завершення, проте Костенко тоді навіть не підозрювала, що їй готує доля попереду.
Справжнім світлом у житті нашої поетеси став Василь Цвіркунов. Їхня різниця у віці також виявилась чималою – тринадцять років. Цвіркунов був ветераном Другої світової, директором кіностудії імені Довженка, а ще – одруженим і мав дітей. Навколо розпочались плітки та осуд, а думки Ліни можна виривати хіба що з рядків її віршів.
Думка моя, переплакана двічі,
може дивитися людям у вічі.
Грішниця я. Полюбила чужого.
Долі моєї пекуча жого!
Буде гроза! Потім буде тиша.
Жінка твоя. Але я твоїша.
Десь ти живеш по дорозі в Святошино.
Душу мою без тебе спустошено.
Оце дожилася – з бурі та з клекоту,
оце дожилася – до сліз, до лепету.
Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина.
А я закохалася. Сказано – женщина.
Але вони показали справжній приклад міцної пари і навіть ділили друзів. Багато хто дивувався, наскільки вміло закохані вживаються з такими характерами. Василь завжди прагнув захищати Ліну від негараздів, а вона поруч із ним просто танула. Саме в цьому шлюбі подружжя неймовірно розкривалось. Ліна напише "Марусю Чурай", за яку потім отримала Шевченківську премію, а плодом їхнього кохання став син Василь.
З донькою від першого шлюбу у новообраного чоловіка поетеси склались неймовірні стосунки – для Ліни це було надзвичайно важливо. Вона точно не хотіла, щоб він любив їхнього спільного сина більше, і розуміла: якщо так станеться – доведеться попрощатись із коханим. Проте відносини Оксани і Цвіркунова були настільки теплими, що одного дня вона заявила своєму кровному батькові: "Можна я буду називати тебе Єжи? Я не можу говорити тобі "тато", тому що у мене вже є тато".
Це сімейство пережило звільнення, кризи та безгрошів’я, але єдине, що їх залишало на плаву – кохання, яке завжди вміло підтримувало і рятувало попри скруту.
Вони прожили пліч-о-пліч 37 років – аж до самої смерті Василя. Вочевидь, 2000 року Ліна Костенко поховала не тільки чоловіка, а й своє останнє кохання, бо саме йому, залишившись на самоті, присвятила наступні рядки.
Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Ліна Костенко довго мовчала, не виходила на публіку. І аж після початку повномасштабного вторгнення, 2022-го, вперше за 12 років дала інтерв’ю телеканалу "Київ" – у день свого нагородження Орденом Почесного легіону Франції.
Вона не боялась повітряних тривог і не йшла в укриття, а багато писала. На запитання, чи вилікувалась українська нація від "хвороб", на які звертала увагу поетеса у своїй творчості, вона відповіла лаконічно: "Ні. Не вилікувалась, бо в Україні є українці, а є ще малороси".
Інші тексти Олі Осідач
Як Кобилянська заради кохання віком жонглювала і ридала в подушку, коли тріумфував Ньюкасл
