Назарій Яремчук – людина, яка залишила неймовірний слід в історії української музики і не тільки. Важкі часи породжують сильних духом людей, ба більше, голосів! Мабуть, саме так можна описати біографію цього чоловіка, проте скільки про нього не напишеш – однаково буде здаватись, що надто мало…
Українські Карпати… Вони викарбовують не лише смерічки та мальовничі краєвиди. Цьому світу наші гори подарували набагато більше – голоси, в яких можна почути чистоту джерел, тривогу вітру, вловити містичність вранішнього туману, захопливу красу вечірнього смеркання. Саме цей край викохав Назарія Яремчука у селі Рівня Вижницького району Чернівецької області.
Співак про свою малу батьківщину відгукувався так: "Це місто, як ворота в гори: звідси гора, звідти гора – і Черемош – бистрая вода... Там не можна не співати! В мене вся родина співоча: коли я приїжджаю, із задоволенням слухаю пісні у виконанні моїх тітки, дядька, братів..."
Його батько, коли померла перша дружина, одружився вдруге. З Марією вони народили чотирьох дітей. Так Назарій і побачив світ 30 листопада 1951 року. Він став останньою і пізньою дитиною, адже його татові на той час виповнилось 64 роки.
Родина Яремчуків не жила в розкоші, проте була духовно багатою та культурно освіченою. Батько володів кількома іноземними мовами й співав у церковному хорі, мати грала на мандоліні, активно брала участь у виставах місцевого аматорського театру. Брат Богдан, що був на п’ять років старший за Назарія, уже тоді мав популярність, як співак, у Вижниці. Обоє братів, до речі, палко захоплювались футболом: Назарій під десятим номером грав у півзахисті за місцеву команду Карпати з міста Кути.
Сестра Назарія, Катерина, згадує, що в їхній батьківській хаті (нині музеї) була маленька імпровізована сцена, де вони з братом влаштовували свої перші виступи: вона декламувала вірші, а маленький Назарчик співав, ніби вже тоді готуючись до великої сцени.
Із найстаршим братом Дмитром (на фото) майбутнього співака розділяло аж 37 років. На початку 1940-х той брав участь в українському підпіллі, а згодом, рятуючись від переслідувань, емігрував до Канади під чужим іменем. За зв’язки з ним радянська влада неодноразово чинила тиск на сім’ю: рідних переслідував КДБ. Щоб зберегти бодай дах над головою, батько Назарія добровільно здав до колгоспу все своє господарство – за це їм дозволили залишити хату й пообіцяли "не чіпати".
Коли Назарію було лише 12 років, його батька не стало, а мати тяжко захворіла. Вона була змушена віддати сина до Вижницької школи-інтернату, сподіваючись, що там йому буде легше.
Попри таке культурне дитинство, Назарій не бачив себе співаком, тож після закінчення школи пробував вступити у Чернівецький університет на географічний факультет, проте ця спроба виявилася невдалою – він не пройшов за конкурсом. Тож, аби не гаяти часу, подався працювати сейсмологом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії. Згодом за скеруванням військкомату він навчався на курсах водіїв і, як покаже час, це стане ключовою сходинкою на шляху до шаленого успіху. Адже випадковості – не випадкові.
У майбутньому Назарій вступить і до університету, але поки що його вечори проходять у Вижницькому будинку культури, де він із захопленням слухає репетиції ще маловідомого тоді вокально-інструментального ансамблю "Смерічка" під керівництвом Левка Дутківського. Керівник рідко дозволяв стороннім бути присутніми на репетиціях, проте для молодих та зацікавлених чоловіків із курсів робив виняток.
Одного вечора наставник помітив у залі вже знайоме обличчя – тихого хлопця, який не раз приходив слухати репетиції, завжди скромно сидячи осторонь. Він запропонував йому спробувати заспівати будь-яку пісню, близьку серцю. Назарій, трохи розгублений, але з теплою впевненістю, обрав "Кохану" Ігоря Поклада. І щойно прозвучали перші ноти – у залі ніби щось змінилося. Голос юнака буквально заполонив серце кожного з присутніх. Дутківський уважно вслухався і з перших секунд відчув: цей хлопець має дар. Треба лише трохи віри та праці. Так із 1969 року Назарій починає співати у "Смерічці", а його дитяча сцена змінилась на велику – можливо, ту, про яку він навіть боявся мріяти.
У той час дедалі популярнішою стає нова музична хвиля – біґ-біт, і Левко Дутківський зважується на сміливий крок: перетворює "Смерічку" на естрадний ансамбль, що поєднує сучасні ритми з автентичними гуцульськими й буковинськими мелодіями. До колективу долучається талановитий композитор і співак Володимир Івасюк, а Василь Зінкевич стає першим чоловіком-солістом у переважно жіночому складі ВІА. Здавалося, до справжнього злету не вистачало лише голосу Яремчука.
Згодом Назарій про такий досвід розповість наступне: "Тільки я почав співати в ансамблі, як прийшов Володимир Івасюк і приніс "Червону руту", "Водограй", "Я піду в далекі гори", "Відлуння твоїх кроків". Ми з Василем співали "Червону руту", а з Марією Ісак – "Водограй". Ці пісні стали відомими, саме вони зародили в моїй свідомості бажання виконувати ті твори, які ніхто раніше не співав, мати своє обличчя, своє творче кредо".
З цього моменту вони стають відомими на весь Совєтський Союз. Не просто талановиті чоловіки, а народні улюбленці! З теплом у голосі Лев Дутківський згадує: дуету, подібного до тандему Назарія Яремчука та Василя Зінкевича, українська естрада більше не знала. Їхня творча єдність була неповторною – гармонійною, щирою і справжньою.
Музика буквально заполонила життя співака. Навчання в університеті відходить на дальній план, тож Яремчук переводиться на заочну форму.
Про особисте
Зміни торкнулися не лише творчого життя Назарія Яремчука – вони постукали і в його серце. У 1972-му Левко Дутківський познайомив його з Оленою Шевченко – юною дівчиною, яку запросили до "Смерічки", як солістку. Зустріч відбулася біля Чернівецької філармонії: Назарій підіймався сходами, коли побачив її вперше. Вона – усміхнена, ніжна, трохи розгублена. Він – чорнявий, з теплим, променистим поглядом. Їхні очі зустрілися – і в ту мить щось невидиме з'єднало їхні долі. Це було кохання, яке не потребувало слів.
Незабаром вони одружилися. Весілля відгуляли в закарпатському селі Пилипець, де жила родина Олени. Молоде подружжя осіло в Чернівцях. Через рік у них народився первісток – син Дмитро, а ще за рік з’явився другий – Назарій-молодший. Родина жила скромно, але з теплом, любов’ю і спільними мріями. Назарій та Олена пройшли пліч-о-пліч п’ятнадцять років, ставши одне для одного не лише чоловіком і дружиною, а й творчими партнерами.
Проте з часом шлюб дав тріщину. У 1990 році вони розлучилися – новина шокувала не тільки шанувальників, а й навіть друзів та знайомих. Олена вийшла заміж удруге й переїхала до Києва, а Назарій залишився в Чернівцях, повністю присвятивши себе роботі та вихованню синів.
Після таких складних життєвих випробувань Яремчук знову знайшов те, що робить серце живим: справжню любов. Вона прийшла тихо, без пафосу, без гучних зізнань. І принесла зі собою відчуття дому та турботи, чого йому так бракувало.
Доля звела Назарія з Дариною у селі Тюдів. На той час він був уже давно розлученим, а вона самотньо виховувала маленьку доньку після втрати чоловіка. Їхня перша зустріч не була схожою на початок роману. Усе сталося природно. Їхні розмови, погляди, легкий сміх – усе поступово переростало в глибоку прихильність.
Весілля відбулося 1991 року в церкві Іоанна Хрестителя у Косові. Відтоді Назарій і Дарина створили справжню сім’ю. Він прийняв доньку дружини, як рідну, і з радістю ділив із нею турботи батьківства. З любов’ю виховував своїх синів і ніжно піклувався про кожного з дітей. У 1993 році народилася наймолодша донечка Марічка – втілення їхньої спільної любові.
З часом сім’я придбала старенький будинок у Чернівцях, зведений ще в 1920-х. Звичайна вулиця Інтернаціональна стала для них місцем затишку. А згодом, коли Назарія вже не стало, вулиця отримала його ім’я – як символ того, що любов і пам’ять про артиста залишились тут назавжди.
Що ж із "Смерічкою", або Як український колектив налякав владу
Популярність "Смерічки", що впевнено заявляла про себе, як про український і сучасний гурт, почала дратувати радянську владу. У 1975 році естонське телебачення зняло фільм про ансамбль – теплий, яскравий, зйомки відбувалися в мальовничих куточках Буковини, Косівського та Коломийського районів. Але замість підтримки фільм викликав хвилю критики.
Влада почала тиснути: учасників змушували виконувати пісні російською, відправляли у виснажливі гастролі, намагалися зламати дух колективу. Того ж року почали назрівати внутрішні суперечності – їх, як вважають музикознавці, підживлювали навмисно деякі так звані "друзі". У підсумку Василь Зінкевич покинув "Смерічку" і переїхав до Луцька, де став солістом ансамблю "Світязь". Левко Дутківський теж неодноразово залишав гурт, і зрештою, після його остаточного відходу керівником став Назарій Яремчук.
Щоб мати змогу очолити колектив, артисту довелося вступити до комуністичної партії – такою була реальність того часу. Назарій не лише зберіг ансамбль, а й прагнув розвивати його далі. Він запросив до співпраці талановитих композиторів, серед яких були Віктор Морозов зі Львова та молодий буковинець Павло Дворський. Обоє стали не лише авторами пісень, а й новими голосами "Смерічки".
Яремчук повністю присвятив себе цій справі і навіть пішов вчитись на факультет сценічної режисури в Київському державному інституті культури імені І.Карпенка-Карого. І ці старання мали результат! Назарій збирає безліч нагород, хоча й не кохається в цьому, і стає зіркою свого часу. Після розпаду легендарного гурту його зірка не погасла, бо палало серце.
Останні роки життя
Про хворобу всі дізнались раптово – чоловік почав згасати на очах. Проте він далі планував концерти не тільки в Україні, а й далеко за межами рідних країв, бо лише пісня дарувала таке потрібне забуття від болю. Його підтримували рідні та брат, що виїхав до Канади. Саме він сприяв лікуванню за кордоном, проте тут вже не могли допомогти ні гроші, ні лікарі…
Дива не сталось. Операція, яку Назарій переніс у Канаді, не принесла бажаного полегшення. Він повернувся в Україну вже тяжко хворим, але не дозволив недузі забрати у нього найцінніше – сцену. Попри біль і виснаження, Яремчук продовжував виступати. З’явився на творчому вечорі Юрія Рибчинського, де всі помітили, наскільки він ослаб і змарнів. Та, незважаючи на стан, не відмовився і від виступу на Співочому полі – вийшов до глядача, як завжди, з відкритим серцем, мабуть, вже підозрюючи, що це востаннє.
30 червня 1995 року у віці 43 років співак помер у родинному колі від раку шлунка. Його поховали на центральному кладовищі Чернівців.
Назарій Яремчук був не лише співаком – він голос цілої епохи, голос душі українського народу. Цей буковинець ніс на плечах не славу, а місію: співати про те, що болить, що надихає, що єднає. Навіть коли тіло зраджувало, дух його залишався сильним. І саме тому таким пронизливим є один із його останніх записів у щоденнику – не як прощання, а як заповіт.
"Любі українці, народе України – це і українці, білоруси, росіяни, євреї, німці, болгари, румуни і всі-всі – будьте пильні! Нас хочуть уярмити, нас хочуть порізнити, розсварити. Не даймо їм цього шансу, бо в нас його не буде. Погляньмо навколо – скрізь війни, і скрізь замішана Москва! Невже нас зловіща історія не навчила?"
Більше чтива мистецької серії Спорт 24
Як Кобилянська заради кохання віком жонглювала і ридала в подушку, коли тріумфував Ньюкасл
