Відмінник
Сьогодні ми пригадаємо історію життя того, хто заклав Незалежність у кров чи не кожному українцю. Того, хто власним прикладом показав, що означає бути відданим ідеї. Того, хто, попри всі намагання влади, не зламався. "Неугомонний". В'ячеслав Чорновіл.
У тихому селі Єрки, де щедро родить земля і лунають спогади про Шевченка й Симоненка, з’явився на світ хлопчик, якого згодом називатимуть совістю нації. Народжений у родині сільських учителів, В’ячеслав змалку вбирав у себе любов до слова, правди й рідного краю. Його шкільні роки були сповнені старання – золота медаль стала першим символом невтомної праці.
Після закінчення школи хлопець вступає до Київського університету імені Шевченка на філологічний факультет, проте вже через рік його серце обирає журналістику і він переводиться. Перед юнаком наче вже відчинилися всі двері, але місто на Дніпрі зробило для нього набагато більше – показало реальність, яку не сховаєш за пафосними гаслами. Шок: у столиці України "вовком дивляться, коли ти говориш українською". І відтоді в його душі визрівав не просто журналіст, а незламний борець за справедливість.
Не дивно, що згодом Чорновіл усією душею боровся за мову, кажучи: "Допустити дві державні мови, або одну державну, а одну – офіційну – значить, зруйнувати державу. Я завжди наводжу в приклад євреїв, які відродили вже мертву мову і об’єдналися навколо неї".
Захистивши дипломну роботу у 1960 році, В’ячеслав отримав червоний диплом – ще одне свідчення незгасного прагнення до знань. Цього ж року він робить ще декілька важливих кроків у житті: вступає на аспірантру та одружується з Іриною Брунець.
Роки навчання на факультеті стали для Чорновола непростим випробуванням. Середовище шістдесятників, до якого він належав душею й переконаннями, поступово змінювалося – під тиском зовнішніх сил втрачалася щирість, ламалася довіра. З часом стало очевидно: не всі, хто сидів поруч на зборах і читав палкі вірші, були справжніми. Серед однодумців виявилися й ті, хто служив іншій правді – агенти КГБ.
Брєжнєв згущує хмари
У 1962 році в житті В’ячеслава з’являється нове, глибоке світло – він уперше стає батьком. Разом з Іриною вони радісно зустрічають сина Андрія. Але життя, сповнене високих прагнень і напруженої праці, поступово починає тріщати у звичних формах. Творчість, робота – усе це забирало в нього багато сил і часу. Молодій дружині дедалі важче було приймати цю відстороненість коханого, і між ними виросла тиха відстань, яка згодом перетворилася на остаточне прощання.
Та життя не залишило В’ячеслава наодинці. Навколо завжди було чимало жінок, і вже невдовзі серце його знову знаходить близькість та розуміння – цього разу в особі Олени Антонів, лікарки з великим серцем і вільним духом. Вона була не лише його коханою, а й соратницею – дисиденткою, що поділяла цінності. У 1963-му вони одружуються, а вже за рік народжується їхній син Тарас.
З приходом до влади Брєжнєва над країною почали згущуватися хмари – саме тоді провели перші арешти шістдесятників, а надії на свободу стали швидко танути. А далі сталась подія, яка практично визначила його долю. Під час прем’єри фільму "Тіні забутих предків" у столичному кінотеатрі "Україна" Чорновіл разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом виступив перед переповненою залою.
Їхні слова виявились не просто промовою – це був відчайдушний крик сумління, мужній заклик до пробудження. Ще за місяць до цього Чорновіл виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в селі Шешори. Проте саме після виступу на кінопрем’єрі його звільнили з роботи і не дозволили навчатися в аспірантурі. Хоча він пройшов конкурс.
В’ячеслав залишився вірним собі й тоді, коли все навколо тиснуло. Він категорично відмовився свідчити проти своїх друзів, навіть коли ті під пресом системи визнавали свою "вину". Ця незламність не залишилася непоміченою: судова колегія порушила кримінальну справу вже проти самого Чорновола, як свідка, що відмовився зрадити. Під час судового засідання він ще раз підтвердив усе сказане раніше, відмовившись співпрацювати з владою. За це його засудили до трьох місяців виправних робіт.
У цей непростий період, коли В’ячеслав перебував за ґратами, завершилася його історія з Оленою. Вони розлучилися, але справжні причини цього розриву досі залишаються невідомими.
"Неугомонний"
Після виходу на свободу Чорновіл не зупинився – навпаки, його слово набирало ще більшої сили. Він видає збірку "Лихо з розуму", у якій підібрав біографії, фрагменти творів та історії людей, переслідуваних совєтською владою. В очах каральної системи ця збірка стала злочином. І зовсім скоро проти Чорновола знову відкрили кримінальну справу – тепер уже за сам факт публікації й розповсюдження заборонених текстів.
Цей крок був відкритим викликом режиму, адже Чорновіл не ховався, він сам надсилав збірку до державних органів, супроводжуючи її листами до голови КДБ та прокурора УССР, де детально описував порушення слідчими норм закону. Та, як і слід було очікувати, замість відповіді отримав вирок – три роки позбавлення волі.
Назва збірки викликала окрему зацікавленість у слідчих. "Чому саме "Лихо з розуму?" – запитав один із них. І відповідь В’ячеслава була промовистою.
"Ідея такого заголовку виникла під час допитів мене та інших у 1965-66 роках. Мені особисто капітан львівського КДБ Клименко сказав, що я надто розумний, і що мені цей розум трохи збавлять. А Іван Світличний розповідав, що йому після арешту заявили: “У тебе засмічений мозок, ми його прочистимо".
Ці слова залишають холодний слід. І не краще стає, коли дізнаєшся, що прокурор, який брав участь у тих гоніннях, пережив Чорновола на одинадцять років. До самої смерті у 2010 році він залишався шанованим пенсіонером прокуратури України, отримував державну пенсію "За заслуги перед Україною". Така ось "справедливість", яку не завжди пише історія.
У 1970 році В’ячеслав створює одне з найважливіших джерел вільного слова того часу – "Український вісник". Та така сміливість не могла залишитися непоміченою органами. Уже через два роки, в період великої "чистки", Чорновіл отримує свій другий вирок: шість років таборів і три роки заслання. Його звинуватили у редакторстві "Українського вісника", і саме тоді КДБ присвоює йому промовистий псевдонім – "Неугомонний".
Слідство перетворюється на моральне й фізичне виснаження. Лише у 1972 році В’ячеслава допитують 83 рази, а загалом – понад сто. Йому не дозволили обрати адвоката, тож він сам готував свій правовий захист. І робив це не просто гідно, а глибоко й аргументовано. У протоколах судового засідання залишилися 22 аркуші з його чіткою і юридично обґрунтованою позицією. Проте для совєтської каральної машини ці слова нічого не важили – там давно не шукали правди.
Не зупинившись навіть після вироку, В’ячеслав власноруч підготував касаційну скаргу – 77 сторінок рукописного тексту, в якому глибоко аналізував абсурдність звинувачень і численні порушення. Очікувано, що зразкова юридична праця була проігнорована. Бо у цій системі вироки писали не на підставі законів, а за наказами згори.
Таке пізнє, таке тепле кохання
Третьою супутницею життя В’ячеслава стала неймовірна жінка – Атена Пашко. Їхнє знайомство зародилося не з романтики, а з глибокої дружби, спільної віри в ідеали, за які варто боротися. Разом вони підтримували підпільний "Український вісник", передаючи одне одному аркуші з текстами, схованими в рукавах пальт під час коротких зустрічей. Із цієї спільності поступово виросло почуття – глибоке, світле, сильніше за страхи й тюрми. Любов, яку важко описати буденним словом.
"Мені навіть не приходило в голову просити чоловіка відмовитися від боротьби", – пізніше зізнавалась Атена.
Коли В’ячеслав відбував покарання, їхнє кохання випробовували роки розлуки. Їм не дозволяли бачитися – держава не визнавала їхній зв’язок, адже вони ще не були офіційно одружені. П’ять довгих років Атена приходила до табору – стояла під воротами, аби побачити його хоч на кілька хвилин. Це були зустрічі, просякнуті болем і терпінням. Листування теж було обмежене – два листи на місяць, один з яких завжди надсилався батькам. Закохані витримали. І коли нарешті настала мить, що можна було побратися, вони пішли пішки через ліс до місця розпису, а весільне вбрання замінили на вишиванки.
Напередодні Олімпійських ігор 1980 року, коли влада поспішно "зачищала" простір від усього, що могло зіпсувати її репутацію перед світом, проти Чорновола було сфабриковано абсурдне й цинічне звинувачення – у спробі зґвалтування. Його засудили до п’яти років ув’язнення. На знак протесту Чорновіл вдався до крайнього жесту – оголосив голодування, яке тривало 120 днів. Через три роки його звільнили достроково, проте без права повернення до України. Лише у травні 1985-го він знову ступив на рідну землю. І навіть після всіх таборів, наклепів, ізоляції – залишився собою: тим, хто вірив у силу слова й гідність нації.
Не минуло й п’яти років після звільнення, як у Львові здійнялася хвиля перших політичних мітингів – і, звісно, в самому її епіцентрі перебував В’ячеслав Чорновіл. У 1990-му, після перемоги на виборах до Верховної Ради, було створено Народну раду – нову політичну силу, альтернативу комуністичній більшості. Чорновіл став її незаперечним лідером. А вже за рік його ім’я з’явилося в бюлетенях першого туру президентських виборів незалежної держави. Поступившись Кравчуку, він промовив: "Програв не я. Програла Україна". Ці слова стали болючим відлунням, що й досі бринить у серцях мільйонів.
Зрада і смерть
Народний Рух, який так потужно стартував, згодом почав тріщати по швах. Недовіра, роздвоєність цілей – усе це розхитувало довіру до Чорновола. Дев’ятнадцятого лютого 1999 року Володимир Черняк оголосив про звільнення легендарного лідера з парламентської фракції. Чорновіл залишився сидіти мовчки, дивлячись прямо в очі. Із 48 його соратників 30 підтримали це рішення... Та з’їзд Народного Руху підтвердив повноваження В’ячеслава Максимовича, як голови партії, і він розпочав агітаційні поїздки регіонами, знову збираючи людей, знову запалюючи надію.
В одному з інтерв’ю Чорновіл зізнався: "Хотів би піти з життя миттєво, на льоту". Так і сталося. 25 березня 1999 року він загинув в автокатастрофі на трасі під Борисполем. Його машина врізалася в завантажений зерном КамАЗ, що раптово почав розворот. Політик загинув на місці – разом із водієм.
До сьогодні залишається багато запитань. Свідки зникають, факти ігноруються, слідство мовчить. Те, що назвали "випадковістю", виглядає надто зручною тишею.
Попрощатися з Чорноволом прийшли понад 200 тисяч людей. У кожному погляді – біль, у кожному серці – подяка. Його життя – це історія незламності. Він жив не для себе – для людей, для країни, для майбутнього. І залишився у ньому назавжди. Як приклад. Як совість. Як В’ячеслав Чорновіл.
Більше чтива мистецької серії Спорт 24
