До Богдана Ступки приходили не тільки за порадою – до нього тягнулися душею. Представники високих чинів з об’ємними міністерськими портфелями, сівши поруч, ставали просто людьми. Він був батьком не лише для своїх дітей, а для багатьох українців. Бо завжди мав що сказати, але й дозволяв знаходити відповіді у мовчанні.
Маленький Богдан з’явився на світ 27 серпня 1941 року у мальовничому селі Куликів на Львівщині. Його перші роки минули у теплій атмосфері великої родини – під одним дахом із бабусею та дідусем по материнській лінії. Лише через сім років сім’я Ступок переїхала до Львова, де й розпочалась справжня історія майбутнього митця.
Практично все дитинство Богдан провів за лаштунками театру. Батько, Сильвестр Дмитрович, співав у хорі Львівської опери, дядько був солістом, а тітка – головним концертмейстером. Уся родина жила мистецтвом, і маленький Богдан у цій атмосфері почувався, мов удома.
Та, на подив, захоплення акторством зародилося зовсім не завдяки закулісному світу. Справжню магію сцени майбутній актор відчув ще в десятирічному віці, коли вперше вийшов перед глядачами у ролі діда мороза на шкільному святі. Пізніше він із усмішкою згадував цей момент: "Мабуть, мені тоді сподобалося лицедіяти".
Акторство, здається, було останнім, чого мати бажала для свого сина. Вона добре знала, якою важкою буває театральна доля: її чоловік днями пропадав у театрі, а натомість приносив додому лише 80 рублів – на них і трималася вся родина. Тож, цілком імовірно, саме з материного благословення після школи Богдан спробував вступити на хімічний факультет. Але доля вирішила інакше – іспити він не склав. Згодом юнак влаштувався лаборантом-обчислювачем в обсерваторію. Та чи то зірки не стали як слід, чи душа його тяглася до іншого. Астронома з нього так і не вийшло.
З плином років стає зрозуміло: доля вела його не випадково, а просто до цілі. Першого травня 1961 року Богдан ступив на стежку своєї дитячої мрії – його з теплом прийняли до акторського складу театру імені Марії Заньковецької. Саме тут, на цій сцені, він щедро віддавав душу кожній ролі, проживаючи разом із глядачами безліч чужих, але до болю справжніх життів. І залишався вірним цьому храму мистецтва цілих 17 років.
...Вони зустрілися на якомусь святкуванні у такому далекому зараз 1964 році. Лариса Корнієнко, випускниця балетного училища, щойно переїхала зі свого рідного Баку до Львова. Богдан сидів за столом, коли вона вперше його побачила – вродливий, глибокий, мовчазний, із поглядом, у якому легко було загубитися. У кімнаті було скромно: кілька яблук, пляшка шампанського і цілі гори книг за його спиною. Лариса подумала тоді тільки одне: "Як же мені не втратити цього чоловіка…" Не розгубившись, вона попросила в нього одну з книг – почитати.
Незабаром її подруга з радістю повідомила: "Там твій Ступка репетирує!". Лариса спустилася до нього. І саме того дня Богдан підійшов непомітно, ніжно затулив їй очі руками та запросив на вечерю. Вона пам’ятає, як для зустрічей із ним вранці шила собі сукні, а ввечері вже вбиралася в них. Все-таки про Богдана тоді вже гримів увесь Львів. Минуло лише два роки – і вони стали чоловіком та дружиною. А згодом Лариса подарувала Богданові сина Остапа – спадкоємця не тільки імені, а й великого таланту.
Лариса підтримувала свого Бодю, як вона лагідно його називала, у всьому. Вона відмовилась від кар'єри та театру, коли вийшла заміж, і цілком посвятила себе сім’ї та синові. Вона створювала для них теплий, затишний домашній світ, де любов і підтримка були на першому місці.
Попри всі можливі плітки, Лариса ніколи не ревнувала свого чоловіка-красеня. Вона завжди відповідала: "Це ж прекрасно, коли чоловік подобається всім. Навіщо ревнувати?". Однак, своєю чергою, Богдан оберігав кохану, як зіницю ока. І хоча часом ревнощі все ж брали гору, Лариса швидко розуміла це і, задля збереження сімейного спокою, почала тримати розмови з іншими чоловіками на певній відстані.
Після успішного дебюту та багатьох років плідної праці у Львові Богдан отримав запрошення від Сергія Данченка, який очолив драматичний театр імені Івана Франка в Києві. З радістю прийнявши пропозицію, Ступка продовжує свою кар'єру у столиці. Втіливши більше 50 різноманітних ролей на театральній сцені та понад сто у кіно, він неодноразово демонстрував свою майстерність і за межами України. Зокрема, став першим українським актором, який зіграв роль короля Ліра англійською мовою на сцені знаменитого Шекспірівського театру “Глобус” у Лондоні. Успіх був вражаючим!
Коли смерть забрала Сергія Данченка, його учень, Богдан Ступка, став головним у театрі. Колективу дуже полюбився новий наставник. Він не вмів ображати і не дозволяв ображатись собі. Завжди вірив, що треба любити ворога більше, ніж друга, адже вороги не будуть знати, як із цим справитись. Шлях до кабінету Ступки можна було пройти за десять хвилин, але сам він доходив туди за годину, бо дорогою завжди намагався відчути настрій кожного працівника театру. Для нього ці люди стали другою родиною.
Він любив свою роботу і свій робочий стіл, де панував творчий безлад. Та на деякий час довелося відійти від цього задоволення, прийнявши посаду "міністра оборони культури", як Сильвестрович жартівливо називав свою роль. Хоча в міністерстві він не засидівся (1999–2001 роки), зміна влади призвела до його повернення в театр.
І тут колеги чомусь вирішили, що тепер до нього треба ставитись з особливою шанобливістю. Сам Богдан згадував це так: "Приходжу до театру на звичайну репетицію, і відчуваю якусь напругу серед акторів – чомусь вони вирішили, що тепер до мене треба ставитись якось особливо".
Останні роки свого життя актор провів серед власної та театральної родини. Ступка народився в один день з мамою і бажав померти в той самий день, коли вона пішла з життя. Однак хвороба виявилась жорстокою, і до чергової річниці смерті матері йому не вистачило кілька днів. 22 липня 2012 року він відійшов на 71 році життя. За словами його сина Остапа, причиною смерті став серцевий напад на фоні довготривалого раку кісток.
Богдан Сильвестрович ковтав це життя жадібно, не шкодуючи ні хвилини. Шалено любив футбол і завжди підтримував своє рідне київське Динамо. Відвідував матчі, але лише тоді, коли його не кликала сцена театру, а особливе похитування Лобановського на тренерській лаві навіть використовував у власній грі.
Полюбляв пиво та вино з водою – смакував виноградним напоєм за французьким звичаєм. І хоча його кінематографічні смаки були різноманітними, він міг без кінця переглядати фільм "Room at the Top", який, як зізнавався, завжди дарував йому нові емоції. Незважаючи на всі свої досягнення, нагороди та славу, Богдан Ступка залишався, в першу чергу, людиною. Його доброта, чуйність і вміння підтримати важливіші за будь-які титули. Він не просто вмів грати на сцені. Він жив так, як грає – чесно, з усім серцем.
Більше чтива мистецької серії Спорт 24
Коли Миколайчук знімався у "Тінях забутих предків", Лобановський пішов з Динамо не без скандалу
