Не лише Івасюк та Яремчук. Ще одним геніальним уродженцем Чернівецької області був чоловік, який не вписується у суху констатацію фактів. Режисер, сценарист, актор – справжній феномен українського кіно! І, звісно ж, у контексті тих часів не обійшлося без ярлика "людина ворожої ідеології". Це все Іван Миколайчук – митець, який своїм талантом та нескореністю лякав систему. Тож системі кажемо: "БУ!". І відмотуємо цю історію на стартовий кадр його життєвої стрічки.
Свій перший подих Іван зробив у селі Чортория 15 червня 1941 року. Він став четвертою дитиною з тринадцяти малят у сім’ї Василя та Катерини Миколайчуків. Проте зі всіх діточок до повноліття дожили лише десятеро… Більшість із них так і залишилися в рідному селі, працюючи хто будівельником, хто метеорологом.
Іван зростав, як і більшість дітей того часу: працював на господарстві, допомагав батькам на полі й щодня долав шлях до школи в сусіднє село Брусниця. Але, попри звичайне сільське дитинство, у його серці вже тоді жевріла особлива пристрасть – акторство.
Свою першу роль він зіграв у 12 років, перевтілившись у старого Івана, батька Софії, у п'єсі Михайла Старицького "Безталанна". У рідному селі діяла самодіяльна театральна трупа, яка майже щомісяця влаштовувала вистави. Однак дорослі чоловіки відмовлялися грати немічного старого. І тоді на сцену вийшов хлопчик. Таким був перший крок Івана у велике мистецтво.
Ще більше полум’я любові до творчості в Івановому серці розгорілося тоді, коли у 14 років він уперше потрапив на кіносеанс. Фільм справив на нього глибоке враження, наче новий світ відкрився перед ним на екрані. Відтоді у хлопця з’явилася заповітна мрія: присвятити своє життя кіномистецтву.
Тому вже нікого не здивує жага Миколайчука до знань, адже освіти йому точно не бракувало! У 1957 році Іван завершив навчання в музичному училищі, він добре співав і грав на сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі. А ще через чотири роки майбутня зірка закінчить навчання у студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.
Кохання
Іван Миколайчук познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Марією Карп’юк, у 1958 році, коли обидва працювали в студії при музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Це було справжнє кохання з першого погляду. Марія згадує, як все починалося.
“Ми познайомилися в Чернівцях, разом працювали в Театрі імені Ольги Кобилянської, жили в одному районі: я – з батьками і трьома сестрами, а Іван орендував кімнату. Коли я прийшла вступати у студію при театрі, мене запитали: “Ти – сестра Миколайчука?” Я тоді Івана не знала, але багато говорили, що ми схожі, як дві краплі води. Вперше побачила Івана, пропрацювавши в театрі місяць. Прийшла на репетицію, а там всі актори обступили високого стрункого хлопця. Глянула на нього – і мене, як струмом, пронизало, ніби стріли пролетіли між нами”.
Через кілька років закохані одружилися, і ніжні почуття, взаєморозуміння та дбайливе ставлення одне до одного пронесли через усе своє життя.
Цікавий факт: коли Іван вступив до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, Марічка подарувала йому дві важливі книжки – "Тіні забутих предків" Коцюбинського та "Художник" Шевченка. Вже на другому курсі Миколайчука запросили на дві головні ролі – Івана Палійчука у "Тінях забутих предків" та Тараса Шевченка у фільмі "Сон".
Кіно
Його перший кінодебют відбувся у 1962-му, коли він зіграв головну роль у курсовій роботі Леоніда Осики – короткометражній стрічці "Двоє". Із 1963 по 1965 рік Іван навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Водночас активно писав: ще у 17 років створив свій перший сценарій – "Живий хрест у мертвій діброві", натхненний реальною історією про сільських Ромео і Джульєтту.
Кар'єра Миколайчука стрімко злетіла у кіностудії імені Довженка. Ще навчаючись на другому курсі, він отримав головні ролі у двох знакових стрічках – фільмі Володимира Денисенка "Сон", де зіграв молодого Тараса Шевченка, та у легендарній стрічці Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" (1964 рік), в якій втілив образ Івана Палійчука. Обидві картини стали справжніми перлинами українського й світового кіно. Особливо "Тіні забутих предків", які здобули майже десяток престижних нагород і увійшли до списку двадцяти найкращих фільмів світу. Це був не просто початок кар’єри, а яскравий вибух нового кіно.
Золотий квиток до фільму хлопцеві подарував Володимир Івченко, який запропонував Сергію Параджанову розглянути свого студента на роль Івана Палійчука у фільмі "Тіні забутих предків". На той час роль вже була затверджена за іншим актором, тому Параджанов погодився на проби лише з ввічливості. Не очікуючи нічого особливого, він доручив Юрію Іллєнку провести процедуру, а сам вийшов з павільйону. Однак через кілька хвилин Іллєнко наздогнав його в коридорі: "Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Це просто неможливо описати словами!".
Всюди, де шалений успіх українців, носа мусіла всунути совєтська влада разом зі своїм бідоном дьогтю. Ця історія не стане винятком. У 1970-х режим посилив тиск на діячів культури, і це боляче вдарило по українському кінематографу. Одним із найгучніших ударів стало вилучення з професії, а згодом і арешт талановитого режисера Параджанова. Не оминули репресії й Івана Миколайчука. Ще у 1968 році, під час зйомок стрічки "Анничка", актора звинуватили в націоналізмі. Його спроби пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом обернулися доносом до Києва. Відтоді Миколайчук остаточно отримав тавро "особи з ворожою ідеологією".
Після виходу фільму "Білий птах з чорною ознакою", де Іван продемонстрував себе не лише як актор, а й як сценарист, його життя стало набагато складнішим. Попри те, що фільм здобув Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, офіційна критика сприйняла його, як "прояв ворожих націоналістичних сил". Миколайчуку довелося неодноразово пояснювати свою позицію у різних інстанціях. Його відтісняли від творчого процесу, упродовж п’яти років викреслювали з численних знімальних груп.
У 1972 році Івану Миколайчуку вдалося знятися у яскравому фільмі Бориса Івченка "Пропала грамота". Він не лише виконав одну з колоритних ролей, але й став співрежисером, працюючи над музичним оформленням стрічки. Ось так виявився "хрещеним батьком" вокального тріо "Золоті ключі". Саме Іван запросив свою дружину Марічку Миколайчук, а також її подруг Валентину Ковальську та Ніну Матвієнко заспівати кілька народних пісень для фільму. Цей експеримент виявився настільки вдалим, що тріо почало виступати на великій сцені.
Майже у 40 йому вдалося здійснити свою велику мрію – отримати дозвіл на зйомки фільму "Вавилон ХХ" за романом Василя Земляка "Лебедина зграя". Це був справжній тріумф для актора: він став і режисером, і сценаристом, і музичним оформлювачем, а також виконав одну з головних ролей. Допоміг йому у цьому Володимир Івашко, секретар з питань ідеології, який посприяв згладжуванню кутів із режимом і дав Миколайчуку шанс. Коли фільм вийшов у прокат, то став справжнім вибухом. Іван вклав у нього всю душу! І вже через рік отримав нагороду за найкращу режисуру. Це була його перемога.
Завіса
Чоловік планував продовжити свою режисерську кар’єру, але його наступний фільм не мав такого успіху, як "Вавилон ХХ". Він переживав важку депресію через втрату роботи і заборону на зйомки. Та справжнім порятунком для нього стала його маленька племінниця, яка попросила написати для неї казку. Так у 1983 році з’явився сценарій "Небилиці про Івана". Однак шлях до екранізації виявився довгим та тернистим. Дозвіл вдалось отримати майже на смертному одрі…
Проблеми зі шлунком у Миколайчука були давно. Утворилась виразка, а далі – рак. Якось віщунка йому наворожила, що проживе він лише 25 років... Помер наш геній 3 серпня 1987 року, через чотири дні після святкування срібного весілля з дружиною Марічкою.
Того ж дня київське Динамо проводило у Ланчхуті перенесений матч першого туру чемпіонату з Гурією. Зіграли 0:0. Підопічні Лобановського у тому сезоні посядуть лише шосте місце.
Більше чтива мистецької серії Спорт 24
