Малював на хустині матері
Кінорежисер, письменник, художник і новатор, який подарував світові новий жанр – "кіноповість". Олександр Довженко – митець великого серця, який любив Україну до болю. Його талант прославляла совєтська влада, але водночас безжально ламала за правду, за відверту і неприховану любов до рідної землі.
Народився він 10 вересня 1894 року на хуторі В’юнище, що нині входить до складу містечка Сосниця на Чернігівщині. Дитинство майбутнього генія – картина, яка написана сумом і любов’ю. Його родина – найяскравіша ілюстрація тяжкого становища селянства тих часів. У батьків, Петра Семеновича та Одарки Єрмолаївни, було аж чотирнадцятеро дітей, але страшна клешня хвороби залишила серед живих лише двох – Сашка та його сестру Поліну. "Народжена для пісень, вона проплакала все життя", – так коротко і гірко казав про свою матір Довженко. У "Зачарованій Десні" він згадував, як за одну ніч відійшли четверо братів-соловейків (через те, що були співочими, дітей у селі так і називали).
Батько, Петро Семенович, аби прогодувати родину, займався столярством, продавав вироби на ярмарках, але через свою неписьменність часто ставав жертвою обману. Тому поряд завжди був дід Семен – єдиний у родині, хто знав грамоту. Саме дідусь вів сімейну "бухгалтерію". Ця гірка несправедливість запала батькові в серце і зросла у велику мрію: дати дітям освіту, якої сам був позбавлений.
Сашко ріс кмітливим і чутливим хлопчиком. Шкільна наука йому давалась легко, найбільше любив математику та й інші предмети опановував блискуче. Але завжди відчував, що вчителі його не до кінця розуміють, і тому ставлення до похвали мав стримане. Малювання ж ставало для хлопця віконцем у інший світ. Портрети однокласників на перерві з’являлися з блискавичною швидкістю. Часто брак паперу змушував малювати просто на хустині матері – і та, вдягаючи її, носила на собі перші роботи сина.
Довженко мав глибоку любов до природи. Весняні повені Десни ставали для нього святом: сідав у батьків баркас, збирав юнаків і дівчат, грав на гітарі чи балалайці, співав різних пісень. У цих моментах – перші нотки того поетичного світовідчуття, що згодом світ побачить у його фільмах.
"Нас готували на вчителів – русифікаторів свого ж краю"
Друзі згадували, що Олександр був тихим, але дуже глибоким, із тих, хто тримає в собі цілі світи. Він не грався, як усі, зате збирав довкола себе дітей, щоби розповідати їм вигадані історії. Читав усе, що траплялося під руку, особливо – в місцевій бібліотеці.
Уже в 1911 році Олександр вступає до Глухівського вчительського інституту (нині – Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). Не тому, що мріяв стати вчителем – вибору в сина селянина тоді майже не було. Шлях пролягав або в духовні школи, або ж у педагогічний заклад. Довженко обрав друге. Додатковим стимулом стала обіцяна стипендія – 120 карбованців на рік. Однак через незадовільну успішність ці гроші він почав отримувати лише з третього курсу. Щоб якось прожити, Олександр підробляв репетитором.
Саме тут, у стінах інституту, він вперше відкрив для себе українську літературу – потай, у тісному колі друзів. Про ці зустрічі Довженко пізніше згадував з гіркою іронією: "У нашому оточенні заборонялося використовувати українську мову. Нас готували на вчителів – русифікаторів свого ж краю".
Молодість була сповнена драматизму й небезпеки. Після закінчення училища у 1914 році він приєднався до українського визвольного руху. У 1918-19 роках воював у лавах армії УНР, у курені Чорних гайдамаків під проводом Симона Петлюри. За це митця пізніше таврували як "петлюрівця" і націоналіста – ця репутація переслідувала його за совєтських часів. Після поразки армії УНР Довженка заарештували більшовики й мали намір розстріляти. Врятував його партієць Василь Еллан-Блакитний. Довженко нібито вступив до партії боротьбистів, а згодом – і до комуністичної партії, хоча документальних підтверджень цьому немає, лише його власні спогади.
Заборона на "Землю"
З 1921 року Олександра Довженка призначили на роботу до народного комісаріату закордонних справ. Спочатку він працював у Польщі, а згодом у Німеччині. Проте дипломатична служба йому зовсім не припала до душі. Захопившись малюванням, він отримав стипендію від ЦК КП(б)У для навчання у художній школі Віллі Геккеля, де сформувався як художник-експресіоніст. Перебування за кордоном стало для нього важливим етапом культурного становлення: відвідував театри, кіносеанси, спілкувався з кінематографістами і навіть організував власну виставку живопису. Словом, брав від моменту максимум.
Пізніше у своїх мемуарах написав: "Побачивши, що таке європейське кіно, вже можна повертатись додому". І справді, вже за два роки він повернувся до України, до Харкова – на той час справжнього мистецького центру. Тут Довженко став учасником літературного об’єднання ВАПЛІТЕ, а після його розпаду долучився до ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), де розпочав кар’єру як художник-плакатист. Так поступово і перейшов у кінематограф.
До світу кіно Олександр Довженко долучився у 32 роки, розпочавши свою кар'єру на Одеській кіностудії в жанрі дитячої комедії. Його першим кроком у сценарній справі став фільм для дітей – "Вася-реформатор", який не здобув значної популярності. Справжнє визнання прийшло до Довженка з історичною трилогією "Звенигора", "Арсенал" і "Земля", де він відтворив правдиві сторінки історії України.
Однак шлях до успіху не був легким. У совєтській реальності відверта розмова про українське минуле була табуйованою – правду говорили лише пошепки. Його фільм "Земля", який розповідав не лише про аграрні перетворення, а й про глибокий зв'язок українців із землею, як основою їхньої ідентичності, був заборонений уже через дев’ять днів після прем'єри. Поки українську публіку позбавили доступу до цієї правди, світова спільнота змогла її оцінити.
Фільм "Земля" і донині вважається одним із найвеличніших: входить у перелік дванадцяти найкращих фільмів усіх часів, а ЮНЕСКО включила його до п’ятірки найвизначніших стрічок в історії кінематографа. І це не дивно – інноваційні монтажні прийоми та візуальна мова Довженка вплинули на світовий розвиток кіно. Недарма Чарлі Чаплін сказав: "Слов’янство дало світовому кінематографу лише одного творця – мислителя і поета Олександра Довженка".
Кохав, як мінімум, п’ятьох
Вибухи почуттів режисера направду заслуговують щонайменше написаної книги. Вони залишили по собі для нас цілий караван загадок. Проте в серці Сашка, очевидно, кожна жінка залишала щось значно більше.
Перше кохання Довженка – Варвара Крилова. Здібна, розумна дівчина, яка вільно володіла німецькою та французькою мовами. Їхні стосунки – приклад ніжної, чистої дитячої любові, котра стала джерелом життєвих уроків. У листах Довженка до Варвари відчувається теплота, особливо коли він називає її "моя маленька дівчинка". Через якийсь час пара таємно обвінчалася.
Та навіть ця поетична історія не уникла тріщин. Варвару довгий час звинувачували у зраді, мовляв, саме це спричинило розрив. За іншою версією, стосунки втратили колишню силу через хворобу Варвари – вона страждала на туберкульоз. Довженко зізнавався, що це вже не та Варя, яку він кохав, і питав себе, чи можна будувати стосунки лише на відчутті обов’язку. Варя, не бажаючи бути тягарем, відпустила його і щиро дякувала за щасливі миті разом, нехай і короткі.
Цікавий факт: Варвара мала сина Вадима. Офіційно він не носив прізвище Довженка, однак ходили чутки, що саме Олександр був його батьком. Жодного документального підтвердження цьому немає, однак подейкували про це недарма – після розлучення стосунки не обірвали. Вони продовжували листуватися, Довженко надсилав гроші. Якось син Варі сам написав Олександрові з проханням купити велосипед – бо мама не наважилася б попросити.
У житті Довженка були й інші жінки. Його роман із прима-балериною Одеського оперного театру Ідою Пензо був скоріше творчим поштовхом, ніж глибоким почуттям. Її образ згодом з’явився у фільмі "Сумка дипкур’єра".
Після розриву з Варварою свіже повітря в серці митця принесла епістолярна історія з Оленою Черновою. Захоплення було настільки глибоким, що Довженко навіть задумувався про шлюб. Але Олена вже була заміжньою, і це стало серйозною перепоною. Та, незважаючи на все, вона зберегла всі 15 його листів. Її ж відповіді, що залишалися в архіві режисера, були знищені його майбутньою дружиною – Юлією Солнцевою (на фото).
Про Солнцеву можна розповідати багато. Вона – вірна, любляча дружина, натхненниця. І водночас – сильна, владна жінка. Їхній шлюб був союзом двох дорослих, зрілих особистостей. У листах Довженка до Юлії вже не було юнацького полум’я, але письмена сповнені турботи, поваги та глибокого розуміння. Їхній союз оточений багатьма суперечливими чутками – нібито Солнцева спершу стежила за режисером і передавала інформацію у НКВД. Але вона ж стала його опорою і організовувала зустрічі зі Сталіним, які рятували його життя.
Та навіть Юлія не змогла передбачити останнього пристрасного роману Довженка – з Валентиною Ткаченко, молодшою на 26 років. Вони познайомились у Саратові під час війни, а пізніше знову зустрілися в Україні. Збереглися лише п’ять листів від Довженка до Валентини – емоційних, глибоких, повних щирого захоплення. Він навіть замислювався над розлученням із Юлією, зізнаючись, що не розуміє, як міг жити без Валентини. Проте цей роман несподівано і таємниче обірвався…
"Які нелюди придумали отеє от знущання над життям людським?"
Слід пам’ятати, що Олександру Довженку довелося творити в умовах совєтського режиму, який переслідував і знищував багатьох українських митців. У такій ситуації режисер намагався діяти обережно, знаходячи спосіб плисти за течією, проте поглядом шукати сушу, яка дозволить не зрадити себе. Саме тому на замовлення Сталіна він зняв фільм "Аероград", а згодом працював над "Щорсом". Завдяки цим фільмам, які відповідали ідеологічним вимогам та поширенню пропаганди, Довженко отримував нагороди та був призначений керівником Київської кіностудії.
З початком Другої світової війни режисер звернувся до совєтської влади з проханням дозволити йому займатися документальним кіно, однак дуже очікувано отримав відмову. Та настільки легко не здався, а добровільно вирушив на фронт, де працював військовим кореспондентом. Перебуваючи безпосередньо в епіцентрі подій, він напише наступне.
“Україна поруйнована, як ні одна країна у світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців…”.
Проте про жах, побачений в окопі, він скаже набагато більше у кіноповісті "Україна в огні". Чи підозрював він, що це стане кінцем його кар'єри? Очевидно, що ні. Тоталітарна система не відзначилась оригінальністю і прирекла Олександра на вічну розлуку з рідним краєм. Тільки замість фізичного насильства цього разу застосували моральне знущання.
“Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізм? У чім його злочин? Які нелюди придумали отеє от знущання над життям людським?”, – писав Довженко.
У 1952 році режисерові таки вдалося приїхати в Україну, коли розпочалося будівництво Каховської гідроелектростанції. Олександр Петрович устиг створити “Поему про море”, в якій змалював процес спорудження ГЕС. “Нове наше море – нове наше горе”, – писав він, передаючи народне ставлення до події. Він навіть не підозрював, наскільки ці слова стануть пророчими... Митець мріяв екранізувати цю історію, однак реалізувати задум не встиг – його життя обірвалося 25 листопада 1956-го. Похований Довженко у Москві.
Перед смертю режисер благав, щоб його серце знайшло вічний спокій на рідній землі, але доля не дозволила здійснити цей заповіт. Та навіть за тисячі кілометрів воно завжди пульсуватиме в унісон з українською землею, поки пам'ять про нього живе серед нації.
Більше чтива мистецької серії Спорт 24
