29 липня 1984-го київське Динамо перервало невдалу серію у чемпіонаті завдяки домашній перемозі над ташкентським Пахтакором. Кияни йшли у середині турнірної таблиці, а той сезон видався одним із найгірших у Вищій лізі для команди Валерія Лобановського. Того дня у складі динамівців усі 90 хвилин відіграв Володимир Безсонов. Можна припустити, що думками він був далеко за межами Республіканського стадіону. Саме 29 липня його дружина Вікторія подарувала йому доньку, яку назвали Анною.
Батько – легендарний футболіст, мама – відома гімнастка. Здається, Анна просто була приречена на успішну спортивну кар’єру. Як зізнається вона сама, спочатку їй довелося боротися зі статусом доньки знаних спортсменів. А згодом Анна Безсонова змушена була виборювати місце під сонцем в умовах суддівської лояльності до її російських суперниць. Титул абсолютної чемпіонки світу та дві олімпійські медалі – топ-досягнення навіть без урахування тогочасних реалій.
Кілька років тому Анна переїхала у США та мешкає у Маямі. Вона реалізувалася у материнстві, а думками та серцем продовжує перебувати з Україною. Про спорт у її нинішньому житті, сімейні правила Безсонових та роботу у журналістиці Анна розповіла в інтерв’ю Спорт 24.
"Я справді прожила цей епізод, як у кіно"
– Наприкінці жовтня ви вдруге стали мамою. Про відпочинок та збалансований режим дня поки можна лише мріяти?
– Коли вдома двоє дітей, то про повноцінний сон не може йти мова. Це абсолютно нормально (Усміхається). Водночас я щаслива – у мене двоє сильних та здорових пацанів, які вчать нас по-новому планувати свій день, дозвілля та життя загалом.
– Це той випадок, коли часу на себе майже не залишається?
– Майже увесь день присвячую дітям та роботі. Проте не можу скаржитися, адже нам допомагають бабусі – за це їм величезне дякую. Без них ми б не впоралися. Також намагаємося з чоловіком підмінювати одне одного, щоб знайти час на себе і присвятити його роботі.
– У вас максимально спортивна родина, де кожен із її членів раніше професійно займався спортом. Малюки продовжать вашу справу?
– Неодмінно – діти обов’язково займатимуться спортом. Старший син, наприклад, коли бачить м'яч, то одразу хоче його буцнути. Як сказав його дідусь Володимир, у малого все гаразд: постановка ноги правильна, направленість удару правильна, біжить теж правильно. Тобто задатки є… До чого син матиме тягу? Побачимо і обов'язково посприяємо його бажанням.
– Як щодо відвідин спортивних подій у США: баскетбол, хокей чи американський футбол?
– Раніше це було частіше. Зараз, в основному, чоловік може піти наодинці. Зазвичай відвідує хокейні матчі. Колись ми ходили і на баскетбол, бували й на NFL. Крім того, у нас постійно футбол транслюється по телевізору. Навіть тут ми живемо у світі спорту, підтримуємо цю атмосферу вдома і прагнемо, щоб діти зростали зі спортивним азартом.
– Один із матчів НБА між Маямі Хіт та Бруклін Нетс у 2018-му вам запам’ятається назавжди. Чи здогадувалися ви, що тоді ще ваш хлопець Дмитро зробить вам пропозицію руки та серця під час гри?
– От зовсім ні! Зазвичай я дуже спостережлива, але тут мене обвели навколо пальця. До останнього моменту я дійсно вірила, що із зав'язаними очима маю знайти м'яч з автографами гравців Маямі Хіт. Натомість я намацала кільце. А тоді відкрила очі і побачила на коліні свого майбутнього чоловіка. Дуже довго від цього відходила, адже емоції були неймовірні. Знаєте, кажуть, ніби у кіно перебуваєш. Так от я справді прожила цей епізод, як у кіно.
"Слова "здатися" у нашому лексиконі просто не існує"
– Ваші батьки можуть без перешкод покинути Україну. Чи переконували ви свого батька, що варто їхати з Києва після 24 лютого?
– Як тільки ми розпочали цю розмову, вона одразу ж завершилася. Володимир Васильович на місці, в Україні, продовжує працювати у Динамо. Нікуди виїжджати не збирався і не збирається. Більше до цієї теми ми не поверталися. Бабусі тут у нас також тимчасово. Моя мама, наприклад, все ще працює, допомагає нашій збірній з художньої гімнастики. Тому як тільки трохи станемо на ноги, вона повернеться в Україну до батька.
– Ви задумувалися про повернення додому? Наприклад, про проведення у майбутньому гімнастичних майстер-класів в Україні?
– Безперечно. Україна – це мій дім. Київ – це мій дім. Ми обов'язково приїдемо. Мені є до кого їхати і куди їхати. Питання полягає не у тому, що ми там робитимемо. Питання, коли саме це станеться. Я мрію про те, щоб полетіти в Україну якнайшвидше. Хочу показати дітям нашу Батьківщину. Можливо, вони захочуть там жити. Це буде їхній вибір.
– На четвертий день війни ви опублікували особливе фото – 63-річний Володимир Безсонов тримає у руках автомат та український прапор. Пригадуєте перші емоції після того, як дізналися про повномасштабний російський наступ?
– Я чудово пригадую перший тиждень війни. Напевно, як і всі українці, ми не спали протягом цих днів, постійно перебували на зв’язку з рідними, щогодини зідзвонювалися, списувалися. Увесь час були на контакті, оскільки побоювалися, що зв'язок перерветься, що не зможемо комунікувати. Хотіли з’ясувати, як далі бути… Коли батьки спускалися у підвал – мама відразу ж повідомляла про це нам. Таким чином, ми хоча б знали, де перебувають батьки. Ці відчуття я пам’ятатиму завжди. Навіть не можу уявити, які емоції переживали та надалі переживають люди в Україні. Зараз ми продовжуємо тримати зв’язок з нашою ріднею, яка мешкає у Києві, у Харкові та й по всій Україні.
– У вас не було побоювання, що Україна може не встояти?
– У жодному разі не сумнівалася у нашій нації. Я знаю, який характер в українців. Наскільки вони вольові та сильні духом. Слова "здатися" у нашому лексиконі просто не існує. Тому жодних сумнівів я не мала. Навіть на секунду не вагалася, що Україна відстоюватиме незалежність та право жити у своїй країні так, як вважає за потрібне, а не так, як хочуть нам це нав'язати агресори. Хоча переживала і переживаю надалі. Ми не залишаємося осторонь та зі Сполучених Штатів допомагаємо нашим воїнам.
"У нас вдома існував закон – про роботу намагалися не говорити"
– Якось ви сказали, що ваш характер від батька. Це ви в нього навчилися боротися до кінця?
– Це правда, у мене такий характер від тата. Сила волі, стриманість – це все від нього. Дотепер вчуся і вдосконалюю ці риси у собі. Інколи хочеться дати волю емоціям. Саме у такі миті завжди думаю, як би вчинив мій тато в аналогічній ситуації. Стараюся діяти ідентично.
– Ваша мама – чемпіонка світу з художньої гімнастики, батько – легендарний футболіст. У вашій сім’ї не було умовного поділу: профільні настанови донька отримує від матері, а син – від батька?
– У нас ніколи нічого не ділилося. Якщо виникали певні запитання, я завжди могла звернутися до тата за порадою. І мені це подобалося. Як на мене, так і має бути у сім’ї. Я багато радилася з татом, особливо щодо спортивних аспектів, спортивної психології. Особливо часто це траплялося під час моєї гімнастичної кар’єри. Як він переживав спортивні невдачі? Як він діяв у схожих випадках? Мені це добряче допомогло. Мій брат Олександр, як і я – підходив до батьків, завжди отримував підтримку та здобував важливий досвід і знання.
– Коли ви почали усвідомлено сприймати світ, Володимир Безсонов майже завершував кар’єру футболіста. Хоча б якісь батькові матчі пригадуєте?
– На жаль, ні. Хоча у мене дуже багато фотографій саме зі стадіонів. Очевидно, я частенько переглядала матчі наживо, бувала там… Проте у пам'яті нічого не відклалося. Пригадую лише, як ми дивилися футбол по телевізору. Однак то були одні з останніх татових матчів. І якось так складалося, що після цих ігор ми приїжджали до нього у лікарню. Тобто він отримував травму і ми їхали до нього.
– Батько часто травмувався?
– Як мені пояснювали, тато так віддається справі, що частенько все завершувалося ушкодженнями. Найцікавіше, що я не переживала за його здоров’я, бо вважала, що так робить уся команда. У дитинстві у мене складалося враження, нібито кожен футболіст після матчу їде не додому, а в лікарню (Усміхається). Взагалі, якщо професійний спортсмен отримує травму – це нормально. Професійний спорт – це не про здоров'я.
– Коли тато став тренером, він, умовно кажучи, приносив роботу додому?
– У нас вдома існував закон – ми намагалися про роботу не говорити. Окрім батьків, ще я почала професійно займатися. Звичайно, якісь основні моменти ми могли обговорити. Утім без заглиблення у суть. Просто ми так рідко збиралися усі разом вдома, що коли це траплялося, то ми могли говорити про що завгодно. Тільки не про футбол та гімнастику. І це дуже рятувало.
"Спершу на мене дивилися, як на доньку того самого футболіста"
– Ви відчували тиск через батькове прізвище у спорті та регалії матері у художній гімнастиці?
– На початку у мене було це. Спершу на мене дивилися, як на доньку знаменитого футболіста Володимира Безсонова. Не на талановиту гімнастку, а на доньку того самого футболіста. Це не те, щоб тиснуло, але це було відповідально. Поступово я почала розвиватися і відчула, що мене вже розцінюють саме, як гімнастку. І що тільки потім у цієї гімнастки є тато-відомий футболіст. Тобто своєю роботою та статусом я могла підтримати прізвище батька. Напевно, це навіть дало мені певний поштовх.
– Після гімнастичної кар’єри ви пішли у спортивну журналістику, працювали на телеканалі "Футбол". Коли ухвалювали це рішення, питали татової поради?
– Мені треба було себе знайти. Я хотіла спробувати сили і на телебаченні, і у журналістиці. Хотілося всього й одразу. Тато завжди підтримував мене у всіх починаннях. "Хочеш спробувати? Давай", – сказав він тоді. Це за умови одного правила, якого ми дотримуємося. Якщо хочемо щось зробити, то робимо це професійно та на рівні. Ніякого "тяп-ляп". Щоб за це потім не було соромно.
– Вам подобалася журналістика?
– Було дуже цікаво. Я старалася чомусь навчитися. Це теж нелегка робота. Як у мене вийшло? Дотепер зрозуміти не можу. Начебто непогано. У будь-якому разі це не стало моєю професією, хоча досвід я отримала хороший.
– У той час ви здобули нові знайомства. Наприклад, дарували м’яку іграшку Юргену Клоппу після поєдинку Шахтаря та дортмундської Борусії. Чи запам’яталися вам певні інтерв’ю або футбольні події?
– Якщо відверто, у той час чогось надзвичайного не відбувалося. Так, подарувала іграшку Клоппу, та це не було повноцінне знайомство. Можливо, такі речі дозволили мені глибше зануритися у світ футболу, дізнатися чимало внутрішніх нюансів. Водночас я не робила глобальних фахових інтерв’ю. Все ж я не є професійною журналісткою. Тому правильно, що такі речі робили інші люди, а я цьому навчалася збоку і виконувала інші функції.
"Прикро, що я дала волю емоціям на людях"
– Ваш вид спорту передбачає безперервну боротьбу із суб’єктивізмом. Не складно було протягом усієї кар’єри змагатися з упередженістю суддів та їхнім смаком?
– Складно, звичайно. Але красиво. Наш вид спорту – візуальний. Так, у кожного свій смак. А як відомо, на колір та смак… Чиновники у художній гімнастиці намагаються запровадити чіткі та зрозумілі правила і критерії оцінювання. Хоча уникнути ситуацій, коли судді тягнуть покривало на себе, не вдається. Краса і все, що з нею пов’язано, завжди породжує боротьбу за оцінки та справедливість. Хіба якщо ти на три голови вище, то тоді вже ніхто не зможе нічого зробити.
– У вас дві олімпійські бронзи із золотим відтінком. Як гадаєте, від вас ще щось залежало чи ви зробили максимум?
– Я завжди самокритично до себе ставлюся. Тому розумію, що могла виступити ще краще. Чи змінило б це результат? Я майже впевнена, що ні. Чи було б це золото або срібло? Не думаю. Зрештою, я не скаржитимуся і не казатиму, що не раділа своїм бронзам. Вони справді з відтінком золота. На ці медалі працювала величезна команда. Всі викладалися на максимум.
– На Олімпіаді у 2008-му суддівські оцінки змусили вас проявити емоції. Після вправи з булавами ви заплакали, а українська команда подала протест. Лише такою ціною вдалося відбити заслужені бали.
– Це була третя за черговістю вправа, я йшла на 4-5 місці. У перших двох видах я дійсно припустилася певних огріхів. Та коли з булавами я все виконала безпомилково, а мені ставлять таку ж оцінку, як за дві попередні вправи… І я розумію, що мої зусилля та мій виступ на це не впливають – що б я не робила, це не змінить бачення суддів. Очевидно, оцінки вже були розписані або ж мені певне місце виділили заздалегідь.
– Ти працюєш, викладаєшся, а тебе просто топлять. Ви відчули сильну образу?
– Здавалося, що стрибни я через голову – нічого не зміниться. Мені тільки прикро, що я дала волю емоціям на людях. Просто не змогла опанувати себе і стримати образу. Мені хотілося зупинитися і більше не продовжувати виступи. На щастя, поруч завжди була Альбіна Миколаївна Дерюгіна, яка підібрала потрібні слова. Вони допомогли мені прийти до тями і виконати останню вправу так, що це привело мене до бронзи.
"Той, хто перебуває там – вже апріорі наш ворог"
– Художня гімнастика вашої епохи асоціюється з тотальною допомогою суддів російським спортсменкам. Ви взагалі спілкувалися з суперницями?
– Комунікації у нас ніколи жодної не було. Ми практично не перетиналися та не спілкувалися за межами залу. Мабуть, з обох сторін розуміли, що нам немає про що особливо розмовляти. Моя війна з Росією триває давно. Що я могла запитати у дівчат? Чому ти виграла? Що вона мені відповість? Всі наші розмови перетворювалися у роботу під час виступів.
– Українська збірна мала чи не єдиний аргумент проти суддівського свавілля – чітка позиція тренерського штабу в особі Ірини та Альбіни Дерюгіних. Майже завжди спроби захистити себе викликали суцільний трешток від російської тренерки Ірини Віннер. Ви реагували на її безглузді висловлювання у пресі?
– Коли спортсмен починає сприймати слова такого характеру, починає їх переварювати та перейматися, то нічого хорошого не буде. Ти знаєш правду і тобі від цього легше. Ти говориш чесно про справедливу позицію. А все інше це таке, воно значення не має. Російська тренерка не скаже відкрито, що ми засудили іншу збірну. Вона завжди відстоюватиме своїх. Не бачу сенсу слухати це. Лише через виступи на килимі та через завойовані серця вболівальників можна доводити, що ми кращі. Тільки залишалося мріяти, що виграватиме той, хто дійсно на це заслуговує.
– Однією з ваших головних конкуренток була Аліна Кабаєва. Ви не проводили певні паралелі з нинішніми реаліями та спортивним минулим?
– Давно за нею не стежу і зовсім не хочеться робити це зараз. А сенс проводити якісь паралелі? Це нічого не змінить. Людина, яка підтримує війну, вже не може називатися людиною. І взагалі той, хто перебуває там – вже апріорі наш ворог.
– У 2007-му ви здобули звання абсолютної чемпіонки світу. Завдяки чому це диво трапилося?
– Якось так зірки зійшлися… Варто глянути хоча б на відрив у оцінках.
– Вам вдалося випередити росіянку на другій сходинці всього лише на 0,05 бала.
– Ми жартували, що хтось просто прорахувався. Неправильно додав оцінки і банально допустив мою перемогу. Той чемпіонат світу був дуже важким. Хоча я була чи не єдиною, хто виконав усе без помилок. Не дати мені золото – просто не могли. Нічим було крити. І золото поїхало в Україну.
– Це могло статися ще у 2003-му, але тоді ви помилилися у вправі з м’ячем.
– Так, я почала з помилки. До того ж це був один із перших моїх чемпіонатів світу. Я перебувала близько до перемоги, та не була готовою до неї у моральному плані. Умовно кажучи, виграй я тоді і не знаю, якими були б мої подальші результати.
"Хто як не українки може найкраще виконати гопак?"
– У світі все ще намагаються дискутувати про відсторонення російських спортсменів. Чи доречно взагалі це обговорювати?
– Для мене все очевидно. Вони кажуть, що хочуть жити своїм життям, що вони тут ні до чого. Водночас Росія вбиває невинних людей. Якщо їхні спортсмени хочуть виступати на міжнародних змаганнях, то повинні вставати і кричати про це – зупиніть війну, зупиніть це жахіття. Інакше вони не мають права змагатися з цивілізованими людьми. Особливо, поки їхня армія перебуває на нашій землі. Все ж у ваших руках. Давайте, говоріть, кричіть – будь ласка, це залежить від вас. Я вважаю, що російські спортсмени взагалі не мають права виступати ніде. А дії тих, хто їх допускає до міжнародних змагань, мені зовсім незрозумілі.
– Ваші виступи часто супроводжувалися українською музикою, ви танцювали гопак. Кому належала ця ініціатива?
– Інколи я подавала ідеї. Та, як правило, за музику у нас відповідала Ірина Іванівна Дерюгіна. Проте корективи можна було внести завжди. Якось ми спробували виступати під українську музику. Нам сподобалося, ми зрозуміли, що це працює. І відтоді збірна України має у виступах власну музику, свої національні костюми. Це і духовно допомагає. Наприклад, хто, як не українки, може найкраще виконати гопак?
– До речі, про костюми. Ви одягали вишиванки ще до того, як це стало мейнстрімом.
– Повторюся – за усі творчі моменти відповідала Ірина Іванівна. А ми підхоплювали це з радістю. Дерюгіна подавала усі ідеї. Їй щось могло наснитися чи у фантазії виникнути і вона пропонувала: "Одягаємо вишиванки". А ми такі: "О, клас!" Десь так це працювало.
– З великим спортом ви попрощалися у 2010-му під неймовірну пісню Лари Фабіан "Je suis malade". Київський палац спорту проводжав вас сльозами та оваціями.
– Це було усвідомлене рішення. Я ще потім не раз виступала з цим номером – моє прощання тривало довго (Усміхається). Емоції були унікальними. У наш час рідко хтось так завершує. А мені вдалося зробити так, як я про це мріяла. Розуміла, що треба піти на високій ноті. То був прекрасний вечір, у залі було безліч дорогих мені людей. Я назавжди запам’ятала той момент.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
