Стрибки із жердиною у нашій країні фактично символізують дві постаті: Сергій Бубка та Анжела Балахонова. У часи свого розквіту вони не мали конкурентів в Україні, встановлюючи рекорд за рекордом, а Бубка феєрив ще й на світовому рівні.

Натомість кар'єра Балахонової видалася напрочуд незвичною. Вона вигравала чемпіонати Європи, здобувала срібло на світовій першості, однак невдало виступала на Олімпіадах. Зрештою, якщо врахувати, що Анжела Анатоліївна прийшла у цей вид спорту лише у 23, то й такі показники видаються фантастичними.

Нині Балахонова передає свої знання вихованцям, серед яких її молодший син Матвій.

"Свій ідеальний стрибок я так і не виконала"

– Які шанси на те, що ваш син піде дорогою батьків у стрибках з жердиною?

– У нас одразу два шанси є: і молодший Матвій, і старший Микита (Усміхається). Як для 10 років, Матвій чудово стрибає. Це при тому, що ми практично ним не займаємося – він росте, як бур’ян у полі. Займаємося усіма, крім нього. Проте Матвій дуже наполегливий, з самого народження ходить із жердиною.

– 20-річний Микита у професіональному спорті себе не бачить?

– Він навчається у торгово-економічному університеті на програміста. За сумісництвом займається стрибками із жердиною.

– Коли ви були при надії Микитою, то продовжували стрибати?

– Я не одразу дізналася про вагітність. Коли мій первісток народився, то у пологовому будинку трапився незвичний епізод. Лікарі прийшли на огляд до малюка, а він зробив професійну вправу жердинника. На певному етапі стрибка спортсмен виконує своєрідний відвал. Так от Микита теж зробив щось схоже – усі були шоковані. Мабуть, мамині стрибки відклалися у немовляти на підсвідомості.

– Парадоксально, та якраз після умовної декретної відпустки ви покращили свій особистий рекорд і стрибнули 4,57.

– Якщо чесно, то повертатися було дуже важко. Народила дитину, мені виповнилося 30 років… Однак мій технічний рівень у стрибках завжди вимагав вдосконалення. Тому завдяки техніці той персональний результат і відбувся. Насправді я могла ще більше вдосконалити стрибок. На жаль, я пізно почала стрибати. Банально не вистачило часу. Вже зараз розумію – свій ідеальний стрибок я так і не виконала.

– Коли ви прийшли у цей вид спорту?

– У 23 роки почала серйозно займатися. Для того, щоб скласти професіональний рух жердинника, потрібно 10 планомірних років занять. У мене цього часу не було. Що встигла, то встигла. Дякую Богові і на тому.

"Одного разу приземлилася невдало – на підлогу, не на мати"

– Пригадайте, будь ласка, момент, коли ви вперше прийшли на заняття. Від погляду угору страх висоти не з’явився?

– Зовсім маленькою я займалася спортивною гімнастикою. Пригадую, коли бачила по телевізору стрибки з трампліна у воду та стрибки із жердиною, то мене проймав жах. Вважала ці види спорту найстрашнішими. Навіть не уявляла, як таке люди виробляють. Проте доля звела мене зі стрибками із жердиною. Виконала одне тактичне тренування і я захворіла цим видом спорту. Ти ж не одразу стрибаєш на 5 метрів. Страху не було, скоріше, зацікавленість.

– Заради цього покинули гімнастику?

– До цього я ще бігала. І у порівнянні з бігом стрибки з жердиною були дуже цікавим видом спорту. На кожному тренуванні щось та й не виходить. Ти постійно робиш переоцінку, шукаєш свій рух. Це важко, але пізнавально.

– Олена Говорова, медалістка Олімпіади у потрійному стрибку, ділилася враженнями від польоту: "Час зупиняється. Секунди застигають, а ти летиш. Ці відчуття ні з чим не порівняєш". Як ви можете описати емоції від польоту над планкою?

– Це щось нереальне, це насолода. Особливо коли бачиш, як планка затримується і стрибок є вдалим. Описати одним словом? Драйв. І навпаки – коли летиш, розуміючи, що стрибок не вдався, то хочеться все розтрощити, включно із цією жердиною.

– Найнебезпечнішим є момент приземлення. Ви вилітали за межі "ями"?

– Такі випадки траплялися. Навіть про смертельні чула. А що зробиш? Можна і в буденному житті травмуватися. Одного разу я виступала у бельгійському Генті і приземлилася невдало – на підлогу, не на мати.

– Сильно травмувалися?

– Лікарі діагностували тріщину у хребті.

– Наколотися на жердину чи зламати її реально?

– На щастя, такого зі мною не було. Проте у мого чоловіка жердина ламалася на змаганнях.

– Якою є специфіка роботи із жердинами? І чи не було у ваш час дефіциту з інвентарем?

– Нас забезпечували фірми-постачальники у якості промоції. Я замовляла під себе – мені надсилали ті, що треба. Щодо кількості я не рахувала, але за кар’єру штук 40-50 жердин використала.

– На старті ви працювали із чоловічими жердинами через відсутність альтернативи?

– Коли я розпочинала, то жіночих жердин в Україні просто не існувало, у нас нереально було дістати. Я тренувалася на дуже старих жердинах, на яких зараз ніхто не стрибає. Не знаю навіть, як їх правильно назвати. Безперечно, це на результати впливало. Біжиш, стрибаєш на землю, травмуєш ноги…

– Читав, що у київському залі на Березняках була особлива "яма" для приземлення.

– Якраз на Березняках мати були широкі та просторі. А от на Лісовому масиві функціонувала стара чеська яма. Вона невеличка за розмірами. От там ризик вилетіти існував. Зараз обладнання зовсім інше – спортсменам не має бути страшно приземлятися.

"Драгіла вважалася зіркою, та у побуті – дуже проста"

– Якщо жіноча жердина була молодим видом спорту, то у чоловічій ви мали приклад, де всіх розривав Сергій Бубка.

– У нас склалися виключно робочі стосунки. Якось познайомилися на змаганнях, частенько розмовляли. Попри зірковий статус, жодної зверхності я не відчувала. Сказати, що переймала досвід, не можу – все ж специфіка у нас різна. Але я рівнялася на Бубку, як на спортсмена-легенду, як на персону з особливими вольовими якостями.

– Інша справа ваші конкурентки – австралійка Емма Джордж та американка Стейсі Драгіла. Чи можна назвати ваші стосунки товариськими?

– З кількома дівчатами спілкуємося дотепер. Наприклад, зі спортсменками з Німеччини та Австралії. В основному, жердинники дружні. Я могла приїхати на змагання без тренера, однак не почувалася самотньо. Ми були об'єднані єдиною метою, наприклад, разом дивилися на місце відштовхування, проговорювали технічні моменти. Щодо конкурентів, то головна серед них Стейсі Драгіла. Проте ми дружили, могли піти на каву. Нехай на змаганнях Стейсі вважалася зіркою, та у побуті – дуже проста.

– Коли востаннє спілкувалися?

– Зо три роки тому. Списалися у соцмережах, нічого надзвичайного.

– Пік вашої кар’єри припав на 1998-й, коли вам вдалося виграти два чемпіонати Європи.

– То ще не був пік. За результатами я дійсно була лідером. Утім відчуття топової форми припало десь на 1999-й та 2000-й роки.

– Незважаючи на це, Олімпіада-2000 залишилася головним розчаруванням у житті?

– О так, Сідней – найстрашніший удар для мене. Я не зуміла впоратися з емоціями. Дотепер ті сумні спогади не дають спокою.

– Очевидно, проблем у фізичному плані ви не мали. Вся біда у ментальності?

– Мабуть, так. То був програш виключно психологічного характеру.

– На вас тиснуло відчуття невідворотності медалі?

– Тільки це. Я їхала у Сідней виключно за золотом. Налаштовувала себе лише на перемогу, начебто я зобов’язана вигравати Олімпіаду. І це була помилка. Як тренер, зараз би підказувала спортсменці по-іншому. Слід цінувати кожне досягнення та радіти йому. А не ігнорувати умовні срібло та бронзу заради золота.

– Ви ділилися емоціями – через тиск не могли спати вночі.

– Це навіть складно назвати відчуттям напруги. Скоріше, якийсь емоційний підйом та усвідомлення того, що я маю вже стрибати… Знаєте, навіть словами важко передати, що я відчувала.

– Вам не підкорилася буденна висота 4,25.

– У кваліфікації я взяла 4,30 з однієї спроби. Звісно, це не вважалося чимось надзвичайним для мене. А у фіналі все пішло шкереберть. Що вдієш – і таке трапляється.

– Після Олімпіади настала затяжна депресія?

– Так, то була моя єдина депресія у житті. Напевно, той стан можна називати саме таким терміном.

"На жаль, тато так і не побачив моїх успіхів"

– На Олімпіаді-2004 ви фінішували шостою. І це після народження дитини та у доволі зрілому віці.

– Я розуміла, що потрапляння у медалі стане справжнім дивом. Тому зі спокоєм розраховувала на свій ідеальний стрибок.

– Позначку 4,55 ви не взяли, проте у тому ж році стрибнули на 4,57.

– Усе через помилку технічного характеру. В Афінах не було жодних емоцій, я не мала завищених очікувань і почувалася набагато спокійніше.

– Певний період часу ви провели у Москві, звідки родом ваш чоловік Вадим Строгалєв. Питання зі зміною громадянства розглядалося?

– Пропозиції дійсно були, це обговорювалося. Але жодних сумнівів чи дискусій бути не могло – я для себе все відкидала. Моє коріння тут, в Україні, я – українка. Навіть не задумувалася і не вагалася.

– Ви народилися у Шахтарську на Донеччині. Однак дитинство ваше минуло не там?

– Звідти я поїхала зовсім маленькою – батьки переїхали на Київщину, коли мені виповнився рік. Але там залишилася бабуся. Буквально за рік чи два до війни ми перевезли її сюди. Моє дитинство пройшло у Білій Церкві, де мешкали мої батьки і де я займалася гімнастикою. Мій батько наполягав на тому, що мені варто сконцентруватися на спорті. У певний момент я хотіла зосередитися на навчанні, але він не дозволив. Мої результати – це його заслуга. На жаль, він так і не побачив моїх успіхів. Коли мені виповнилося 18 років, тата не стало.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали про важке дитинство та фінансові випробування.

– Це мене загартувало. Той випадок, коли спортсмен має бути голодним та холодним, щоб рухатися до певної цілі. Для мене то був серйозний поштовх. Зрештою, початок 90-х – часи непрості для багатьох, тому не думаю, що складно було лише мені. Просто я повністю занурилася у спорт і перетворила це на мотивацію.

– Зараз одного фанатизму недостатньо. Як дитячий тренер, ви бачите світлі перспективи стрибків із жердиною в Україні?

– Мої прогнози не дуже втішні. Я веду мову не тільки про стрибки із жердиною, а й про легку атлетику загалом. Усе розпочинається з інфраструктури. Буквально на днях розмірковувала на цю тему. Манеж у Києві один. Добиратися сюди не всім зручно. Діти займаються до певного віку, а на професійний рівень виходять одиниці. Набір дітей відбувається на низькому рівні. Усе треба змінювати централізовано, адже умови складні. Тому якщо в Україні випадково знайдеться якийсь талант, це буде величезний успіх для нас усіх.

Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка

"Я почала забувати російську мову": олімпійська чемпіонка – про війну, пограбування і медаль, яку віддала в банк

"Федерація боролася за мене до останнього": герой Атланти-96 про неповторні вуса, останню спробу та смерть сина

"Хотів взяти автограф у Сабоніса, але зніяковів": легенда нашого баскету – про долоню Майкла Джордана і Біблію у потязі