Велич спортсмена зазвичай вимірюється не кількістю олімпійських нагород. Проте у випадку Олександра Шапаренка можна вести мову і про спортивні досягнення, і про людські чесноти. Це той випадок, коли з дворазовим олімпійським чемпіоном хочеться говорити не лише про його значну спадщину у спорті, а й про історію, музику, політику та суспільне життя.
Олександр Максимович однаково цікаво розповідає про заключні метри на веслувальному каналі мексиканської Олімпіади-1968, цитує Папу Римського, ділиться переживаннями через війну та описує особливу атмосферу на улюбленій річці Псел. Усе це – в інтерв’ю з українською легендою на Спорт 24.
"Боляче, що цей нелюд зіпсував нам життя"
– Олександре Максимовичу, зараз вам 77 років, однак ви ведете активний спосіб життя. Нині, наприклад, перебуваєте в Іспанії, куди періодично навідуєтеся. Яку країну вважаєте своєю домівкою?
– У мене є один дім – це Україна. В Іспанії я маю лише permiso de residencia, що дає мені право перебувати тут. У мене тут донька, інколи гостюю у неї. Громадянство у мене виключно українське, змінювати його не збираюся.
– Ви довго працювали в Іспанії і прикипіли до цієї країни?
– 11 років. Тут красиво, затишно, мені завжди подобалися тутешні будівлі із середньовічним шармом. У 90-х під час одних змагань мені запропонували переїхати сюди – я роздумував цілий рік. На той час вдома було важко: відсутність продуктів харчування, цілковитий бандитизм, люди по смітниках лазили.
– Після завершення спортивної кар’єри вам доводилося працювати в Україні у сферах, не пов’язаних зі спортом?
– Ні, але це було дуже складно. На призначення пенсії я чекав рік. До того ще формально числився в армії. Мене перевели у Владивосток, мешкав там п'ять років. Як тільки Союз розвалився, я одразу сказав: "Не треба мені нових посад та вислуги. Все, я додому". Радянське минуле – важкий етап. Я ж 15 років у збірній провів – це рекорд. Шалений режим: щодня з 6-ї ранку і до самого вечора. А коли пішов зі спорту, то залишився наодинці.
– Зараз у вас класична пенсія?
– Я звільнився з роботи в Іспанії, тому повернувся в Україну. Беру участь в Асоціації ветеранів спорту, мені подобається громадська робота. Коли проводжу два місяці за кордоном, то починаю відчувати голод за своїми людьми. Мені в Іспанії некомфортно через те, що поруч немає друзів. Пригадую, як вперше за тривалий час життя за кордоном повернувся в Україну. Мені хотілося усіх навколо обійняти. Боляче, що цей нелюд зіпсував нам життя. Та Україна переможе. Узурпатор нас не здолає, будь він проклятий!
"Якщо ти втомлений, засмучений чи розлючений, то на воді оновлюєшся"
– У біографічній книжці Олександра Вертіля "На гребені хвиль" в анкеті вказано, що ваш улюблений композитор – Володимир Івасюк. Маєте якусь історію, пов’язану з цією легендарною постаттю?
– На той час ми розуміли, що Івасюка не сприймали так, як він на це заслуговував. Зрозуміло, що його у всьому загальмовували, позиціонували негативно. Цей композитор не давав Україні падати ще глибше у ту яму, в яку нас закопували. Івасюк зробив величезний внесок у нашу історію. Взагалі музика – це велика справа. Я зростав на ній, а також на книжках Ганса-Крістіана Андерсена.
– Вперше весло до рук ви взяли у 13 років. "Якраз з'явилися перші огірки на нашій домашній грядці. Тато і мама не заперечували, що я подався до Псла", – розповідали ви у вже згаданій книжці Вертіля.
– Коли тобі 10 чи 13 років, ти сприймаєш життя крізь призму асоціацій. От взяти до прикладу запах огірків, які підростають на грядці. Його ж чутно здалеку, за два-три двори. Або запах матіол – моя мама обожнювала їх і висаджувала поруч із хатою. Вдень сплять, зате ввечері цей аромат усюди. А ще у дитинстві я любив лазити по деревах. Це тепер можна піти у басейн та без проблем на спорт записатися, а у 60-ті існували обмеження.
– Чи не головна асоціація з дитинством – це річка Псел?
– Це моя найрідніша водойма. Колись, щоправда, вона була чистішою. У радянські часи її дуже забруднили стоками з каналізації. Це річка, де росло безліч лілій: і білих, і жовтих. На берегах – дерева, крони яких нависають над водою. Пливеш і відчуваєш швидкість, близькість з водою. Відчуваєш, як краплі б'ються об деку човна. Як ця мелодія звучить! Вода має енергетику – якщо ти втомлений, засмучений чи розлючений, то на воді оновлюєшся.
– Ваш будинок розташовувався на березі річки?
– Спершу ми мешкали у центрі Сум, а потім переїхали у приватний будинок, який розташовувався неподалік річки Псел. Я брав човен, проходив 15 метрів і сідав на воду. Псел – особливий з точки зору веслування. Його берег не крутий, зате є вдосталь поворотів, які мають мілину. Це створювало додаткові труднощі. Складалося враження, що я постійно тренуюся з певним опором, який стримує. І потім це дало свої результати. Коли я виходив на змаганнях на глибоку воду, то почувався комфортніше.
"Кажу усім юнакам: "Мрійте! Найголовніше – мріяти і не зупинятися"
– У вас пристойний зріст – 189 сантиметрів. У байдарці це не створювало дискомфорту?
– Я завжди виступав на данському човні. Тодішні моделі байдарок мали свої дефекти для високих людей. Випрямити ноги неможливо було. Це порушувало баланс збільшення натиску на весло. Якщо у тебе прямі ноги, ти не зможеш застосувати необхідні зусилля. Сучасні човни враховують всі особливості, вони дуже зручні.
– Ваші успіхи у спорті – це і наслідок генетичної схильності?
– Складно сказати. У школі я нічим не вирізнявся з-поміж одноліток. А потім у якийсь момент у мене пішло. Тому часто кажу усім юнакам: "Якщо ви на даний момент не маєте великих результатів – не втрачайте надії. Мрійте! Найголовніше у житті – мріяти і не зупинятися. Тільки не відходьте від цілі".
– За вродженим талантом і сприятливими обставинами завжди стоять титанічні зусилля. Кажуть, ви були особливо совісним і ніколи не пропускали занять.
– Я фанатично ставився до спорту. Відчував, що потребую більшого, ніж роблю на тренуваннях. Я займався лижами, навіть ставав чемпіоном Сум. Велосипед теж любив та й спорт загалом. Тому із задоволенням навантажував себе. Спорт очищує людей, робить їх толерантнішими.
"Усіх ставили на одну дистанцію і лише мені дозволили суміщати дві"
– Перша Олімпіада для вас відбулася у Мехіко. Високогір'я, нестача кисню – як ви із цим боролися?
– Я працював з чудовими тренерами: Пісарєвим, Романьком, Пятліним. І кожен з них передавав мені свої знання та досвід. У Мексиці змагання відбувалися на каналі Сочимілко, 2220 метрів над рівнем моря. Безперечно, ми мали робити поправку на це. Тому й готувалися у вірменському Цахкадзорі, де схожі високогірні умови. Разом із товаришем Георгієм Карюхіним ми бігали у горах: з висоти 2200 метрів підіймалися до 3500 метрів. І це без зупинки. Як правило, двічі на тиждень у середу та у суботу забігали на вершину, а тоді спускалися донизу. Догори я втікав від Георгія, а вниз – він від мене. Георгій – чудесний гребець і класна людина. Міг стати олімпійським чемпіоном.
– Завадив форс-мажор?
– Ми разом працювали ідеально. Утім на Олімпіаді я був у двійці з Володею Морозовим, а Карюхін вагався щодо суміщення "двійки" та "четвірки", проте обрав "четвірку". У півфіналі у їхньому човні тріснув рульовий трос. Георгій ставав чемпіоном світу, але Олімпіаду так і не виграв.
– Повертаючись до особливих умов Мехіко – ви були настільки готовим, що усі інші обставини значення не мали?
– Саме так. Я міг йти спочатку в "одиночці", а через 40 хвилин – у "двійці". У перший день змагань під час попередніх заїздів в академічній греблі втратили свідомість понад 40 спортсменів. Їх відкачували на фініші. Усе через високогір'я. Усіх ставили на одну дистанцію і лише мені дозволили суміщати дві.
– 25 жовтня 1968-го ви змагалися у двох фіналах і здобули золото та срібло. Перемогу в одиночці втратили через розслабленість на фініші?
– Я не хочу виправдовуватися. Факт один – заплив виграв угорець. А вони полюбляли порушувати правила. Інколи їх знімали, інколи – ні. На 850 метрах дистанції я йшов попереду, а Міхай Хес сидів далеко позаду на хвилі. Коли він випередив мене на самому фініші, судді підняли білий прапор протесту. До нас підійшли данці, адже їхній Ерік Хансен був третім, і теж сказали, що слід тиснути на суддів. Однак представники нашої делегації взялися телефонувати у Москву. Оскільки ми перебували у співдружності з Угорщиною, то мали піти на компроміс. От і все – протест вирішили не подавати. До речі, наступного року Хес знову порушив правила – тоді його дискваліфікували і він припинив виступи узагалі.
"Протягом чотирьох років думав про реванш щоденно по кілька разів"
– Що ви відчули на фініші? Спустошення?
– Стоячи на п'єдесталі, я дав собі клятву, що зроблю усе, щоб через чотири роки виграти саме байдарку-одиночку.
– Мріяли про реванш аж до наступної Олімпіади?
– Так. Протягом чотирьох років я думав про це щоденно по кілька разів. Прокручував змагання наперед. Кожне прискорення моделював у голові, візуально уявляв, що поруч зі мною йдуть вони, мої суперники. Я відмовився від усіх "двійок" та "четвірок". Усю увагу зосередив на "одиночці". Я вісім років вважався найсильнішим одиночником світу. І не міг пролетіти повз золото Олімпіади. Господь Бог мені допоміг. Перед Мюнхеном-1972 я підійшов до Воскресенського собору у Сумах. Обійняв стіни храму і сказав: "Господи, допоможи, щоб усе на змаганнях було об'єктивно. І щоб я зміг перемогти самого себе". Об'єктивно – це ні вітер, ні хвиля, ні люди, які на старті тримають човен, не завадили мені та суперникам. І Бог почув мої слова.
– Ви здобули перемогу над шведом Рольфом Петерсоном тільки за результатами фотофінішу?
– Ні, я випередив суперника на понад пів корпуса, це було достатньо переконливо. Фотофініш? Ну нехай буде, хоча це не так важливо.
– Петерсон настільки виклався, що самотужки не міг покинути човен і навіть на п’єдесталі продовжував страждати.
– Це свідчить лише про те, якою ціною здобуваються медалі. Рольф почав відчувати спазми спини і просто не міг розігнутися.
Олімпіада-1972: Шапаренко із золотом, Петерсон страждає
– Своє друге золото ви присвятили доньці. Кажуть, такі висловлювання не сподобалися радянським партійцям, які мали викривлене уявлення про спорт та політику.
– Я про це дізнався не одразу. Це вже потім мені сказали, що не треба було так казати і слід було подякувати керівництву. Насправді нагорода була важливою тому, що я потішив своїх земляків і, зокрема, людей із Сумщини. Набагато приємніше, коли тобою пишаються більше, ніж ти сам собою. А взагалі і фізична культура, тобто спорт, і музика, і багато інших сфер є невіддільними від політики. Недарма Папа Римський Бенедикт XVI казав: "Спорт стає інструментом виховання етичних і духовних життєвих цінностей". Спорт – це велика політика. Про це говорив і Нельсон Мандела, і багато інших відомих діячів.
– Після чотирьох років налаштувань на п'єдесталі ви відчули полегшення?
– Це миттєвість, яка запам'ятовується на усе життя. Нехай і триває вона кілька секунд. Життя назад не повернеш. Проте мені допомагає музика. З її допомогою можу повернутися у минуле і відчути ту мить знову. Кріс Рі, Гері Мур, The Beatles… Музика сприяє боротьбі із самим собою. Тому на тренуваннях я ніколи не залишався наодинці.
– У вашій кімнаті трофеїв – усі можливі нагороди у веслуванні і статус топ-спортсмена. Якщо ж говорити про позаспортивні моменти – чи можете ви сказати, що є повністю щасливою людиною? І про що мрієте?
– Чесно? Я часто плачу. На старості літ став сентиментальним. Хочу, щоб настав той день, коли вороги підуть і ніколи більше нас не чіпатимуть. Коли ми відчуємо себе по-справжньому вільними, незалежними і щасливими українцями. Пригадую, частенько ходив на Труханів острів тренуватися. І якось помітив там на пішохідному мості на асфальті чиїсь слова, написані рукою. Запам'ятав їх назавжди: "Україно, ти чиста, зелена, вільна країна. Україно, ти простір свободи!" А я би додав "і миру" – простір миру. Прошу Бога, щоб кожен українець у будь-якій частині світу міг з гордістю сказати "Я щасливий, що я – українець".
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
