До будапештського тріумфу Ярослави Магучіх востаннє український гімн лунав на чемпіонаті світу з легкої атлетики 10 років тому. Тоді у Москві золото здобули стрибун у висоту Богдан Бондаренко та семиборка Анна Мельниченко. Перемогу Мельниченко взагалі слід розцінювати як щось унікальне. На той момент спортсменці вже виповнилося 30 років і до цього вона навіть встигла завершити професійну кар’єру.
Тепер Анна разом зі своїм чоловіком Олексієм Касьяновим (ще одним легендарним українським багатоборцем) спостерігала на власні очі за виступом Магучіх. В інтерв’ю Спорт 24 Анна поділилася емоціями від останнього чемпіонату світу, розповіла про свою перемогу у Москві, пригадала дитячі роки у Грузії та розказала про пристрасть до автомобілів.
"Мама хотіла плакати: "Ти була така худа"
– Разом із чоловіком вирішили, що Будапешт – це не так вже й далеко і варто поїхати на чемпіонат світу та підтримати наших спортсменів. Скористалися паузою у його роботі. До того ж Олексій 26 серпня святкував день народження, тож ми вирішили провести цей день у Будапешті.
– Як вам атмосфера на стадіоні?
– Розкішна! Коли ти змагаєшся, то відчуття зовсім інші. Це допомогло мені краще зрозуміти цінність та значущість спортивних досягнень, коли я побувала у ролі вболівальника. Величезна вдячність Ярославі, яка подарувала нам стільки емоцій.
– Мали нагоду поспілкуватися з нею?
– Зустрілися з нею та її тренеркою ще до кваліфікації. Просто побажали вдалого виступу. Про медалі та перемогу нічого не казали – не хотіли обтяжувати надмірними сподіваннями. За фіналом ми спостерігали з телефону, коли дивилися трансляцію у потягу. Ярослава виграла, вона цього заслуговує. Молодець!
– Після її золота усі ЗМІ почали згадувати про вас як про попередню українську чемпіонку.
– 13 серпня виповнилося 10 років з моменту завоювання золота. Фейсбук та Гугл нагадали мені про це, я опублікувала спогад у соцмережах. Ці 10 років промайнули дуже швидко. Але про той факт, що моє золото було останнім для України на чемпіонатах світу з легкої атлетики, я навіть не знала.
На ЧС-2023 у Будапешті
– Сидячи на стадіоні у Будапешті, ви згадували свій досвід і проводили паралелі?
– Так, пригадала ті емоції. Тільки одиниці мають честь пробігти коло пошани зі своїм прапором, співати гімн… Я лише зараз усвідомила вагу цих перемог. Бачила наших дівчат-багатоборок, які готувалися бігти 800 метрів. Добре розумію їхні відчуття. Помітила у їхніх очах мандраж, згадала себе, і переживала разом із ними.
– Ви згадали про коло пошани. Тоді, у "Лужніках", ви не мали сил бігти, тому просто пройшли із прапором.
– Мене завжди дивувало, де беруть сили спортсмени після фінішу. Я змалечку мріяла опинитися на їхньому місці. Але тоді я скинула дві "десятки" зі свого особистого рекорду – то, мабуть, був максимум мого організму. Я пробігла 800 метрів, резервів зовсім не залишилося. Утім коло пошани у будь-якому разі було дуже емоційним. Не важливо чи шкутильгала б я, чи повзла (Усміхається). Обійми з тренером, з чоловіком – це теж моменти, які я ніколи не забуду.
– Під час виконання гімну на вашому обличчі не зникала щаслива усмішка.
– То був прояв втоми. Я відчувала гордість і невимовну радість. Мама потім казала, що хотіла плакати від самого тільки мого вигляду. Вона насамперед звернула увагу на темні кола під моїми очима: "Ти була така худа…" Насправді фізично не так важко, бо ми кожного дня на тренуваннях витримуємо великі фізичні навантаження. Багатоборство витискає дуже сильно у психологічному плані.
"Я ніде такого не бачила, тільки у росії"
– Якою була підтримка у Москві?
– У мене складалося відчуття, ніби я в Україні змагаюся. Здається, компанія "Епіцентр" організовувала виїзд з України, тож людей було безліч. Море українських прапорів. Таке враження, що усі "Лужніки" співали наш гімн. Я хотіла посміхатися, у душі змішалися щастя, радість і відчуття несподіванки.
– В одному з інтерв’ю ви сказали, що у Москві ви зустрічалися з хамством на кожному кроці.
– До змагань я це ігнорувала, але потім такі речі страшенно дратували. Взагалі у кожній країні є свої моменти, але у Москві цей негатив вражав, знаєте, ця їхня така риса… Прикладів російського хамства маю багато. Моя головна суперниця – канадійка Бріанна Тейсен-Ітон – заходила на стадіон зі своїм чоловіком, олімпійським чемпіоном Ештоном Ітоном. Раптом охоронець їх як смикне за руку! Для нормальних людей це шок.
– Безпосередньо на собі відчували цей негатив?
– І не раз. Після одного із забігів мій чоловік потягнувся до мене, щоб привітати. Те саме зробила російська менеджерка Ольга Назарова. І знову охоронець як схопить її за акредитацію, яка висіла на шиї! Ледь не задушив. Все це він супроводжував лайкою та погрозами. Я ніде такого не бачила, тільки у росії. Ще один приклад – ведуть мене на нагородження, я така щаслива, в ейфорії. Раптом мене зупиняє наш генеральний секретар Михайло Медвідь – хотів привітати і сказати кілька слів. Але жінка, яка супроводжувала мене на нагородження, тягне мене за руку і у грубій формі наказує: "Пішли, у нас немає часу".
– Дикі люди.
– Це не сильно мене засмутило, адже я концентрувалася на позитиві. Ще подумала собі: "Господи, живіть з цим самі. Я заберу свою медаль і поїду додому". Розуміла, що мені з ними не жити і ніколи не мати справ. Принаймні, я на це сподівалася. На жаль, я помилилася – таки доводиться нам зараз мати з ними справу.
– Яким є ваш досвід спілкування з російськими атлетами?
– У перші дні після вторгнення ми намагалися достукатися і пояснити, що росія нас атакувала. Натомість я почула від своєї російської знайомої: "На нас нападають нацисти". Я пояснюю їй, що за вікном чутно прильоти ракет, а вона не вірить і каже: "Ти така зла. Ти повинна бути добрішою".
"Перед ЧС питала себе: "Куди ти їдеш з таким результатом?"
– Здобувати золото завжди приємно. Однак у вашому випадку та перемога у "Лужніках" удвічі цінніша. Ви ж до цього попрощалися з активними виступами?
– Мені вже було під 30. Позаду залишилися роки змагань на високому рівні. Багатоборство – це вид спорту, який спустошує психологічно. За час кар’єри назбирується сильна втома. Після кожного виду ти постійно перераховуєш очки, думаєш: "От би стрибнути трохи далі чи пробігти трохи швидше". А тут я ще й зазнала чергової травми, розійшлася зі своєю першою тренеркою. Розуміла, що не тягну фізично, тож вирішила піти зі спорту. Переїхала до Олексія у Запоріжжя.
– Але саме там відкрилося ваше друге дихання з новим тренером Дмитром Льопою.
– Я прийшла на тренування з Олексієм, а Дмитро Іванович жартома запитав мене, чи зможу я 5 разів підтягнутися. Я підтягнулася 10 разів. Поступово почала працювати з Льопою і по-іншому подивилася на багатоборство. Мої результати покращилися, я перевершила особистий рекорд. Поїхала на зимовий чемпіонат Європи, виграла бронзу. Можливо, я відпустила хвилювання за результат.
– Проте на чемпіонат світу у Москву ви не збиралися їхати?
– Олексій перебував у фантастичній формі. Він реально мав вигравати медаль. Однак зазнав чергової травми – зламав ногу. Вийшло так, що увага Дмитра Івановича змістилася на мене. Я начебто не розраховувала на високі результати. За рік до цього на Олімпіаді в Лондоні у мене була дуже крута форма, але через проблеми у комунікації з керівництвом все пішло шкереберть. Нас кинули на збори у ліс за місяць до Олімпіади. У підсумку я фінішувала сьомою. Це не назвеш провалом, але я могла бути вище. Тому у 2013-му вже не ставилася до всього серйозно.
– Результати свідчили про інше?
– Якраз перед ЧС я вже входила у топ-5, розуміла, що можу завоювати медаль. До цього виграла один комерційний старт. Фактично чемпіонат світу у Москві був для мене четвертим турніром у сезоні, втома накопичилася. Тут треба віддати належне Дмитру Івановичу, який був чудовим психологом. Формально на ЧС мав статися спад форми, а завдяки його налаштуванню там я показала максимум.
– Ви згадували, що окрім ментального виснаження, у вас були проблеми з метанням списа через біль у руці.
– Спис – це наша сімейна проблема (Усміхається). Хоча тренери, які спеціалізуються саме на метанні списа, казали, що у мене рука створена для цього: "Ти можеш метати під 50 метрів". Це образливо, адже на спис у багатоборстві затрачається найменше сил. Простіше метнути на 50 метрів, ніж якісно пробігти 800 метрів. Перед ЧС я не могла навіть на 30 метрів метнути, так рука боліла. Тому питала сама себе: "Куди ти їдеш з таким результатом?" Довелося спеціальний найлегший спис обирати, з яким раніше не мала справ. Але це подіяло, я метнула за 40 метрів і у підсумку виграла чемпіонат.
"Думала кинути все це і піти у земельну сферу"
– Якось ви зізналися, що хотіли піти зі спорту у земельну сферу. У вас навіть освіта для цього є. Ви дійсно розглядали такий варіант?
– Я й зараз розглядаю такий варіант. Можу працювати інженером із земельного кадастру. Окрім фахової освіти, я маю великий інтерес до цього фаху. Обожнюю рахувати, проводити виміри, карти малювати. Щоправда, з професійним спортом поєднувати такі речі неможливо. Раніше я не планувала здобувати спортивну освіту, адже для тренерської діяльності вистачало статусу спортивних досягнень. Зараз я зіткнулася з проблемою – хочу передати свій досвід, але без профільної освіти не можу цього зробити.
– Ви працюєте з молодими спортсменами?
– Тренувала двох дівчат, зараз займаюся з однією дівчинкою із Харкова. Паралельно здобуваю другу освіту. "Без диплома зараз нікуди", – сказали мені в ШВСМ. Думала кинути все це і піти у земельну сферу, проте спорт мене тримає і не відпускає.
– Ви працюєте разом зі своїм чоловіком Олексієм Касьяновим. Не складно увесь час проводити разом?
– Ми перетворили це на позитив. Якщо між людьми існує взаєморозуміння у житті, то воно буде і у роботі також. Як це може завадити? Навпаки. Я прагну працювати у спорті ще й тому, що хочу усе життя провести поруч з чоловіком. Не уявляю, як він поїде на одну роботу, а я – на іншу. Усі наші досягнення – це результат спільної праці. Без Олексія не було б мого золота на ЧС. Останні п’ять років кар’єри, коли діти забрали Дмитра Івановича до себе у США, я була чоловіковим тренером, а він – моїм. Спортсмени скаржаться, що їдуть на змагання без масажиста. Олексій поїхав на ЧС сам, навіть без тренера! Я статусу тренера не мала, тому мені не дозволили поїхати. І Олексій став шостим у багатоборстві. Це видатне досягнення за таких обставин.
– Як зароджувалися ваші стосунки? Оточення нормально сприйняло це?
– Не всім це було до вподоби. Наше керівництво навмисно розділяло нас. Олексія відправили у Португалію на збори, а я залишилася тут. Це було певне випробування, яке дозволило нам зрозуміти, що ми не можемо жити одне без одного.
"Не уявляю свого життя без автомобіля"
– Ви народилися у Грузії. Що пов’язує вас із цією країною?
– Грузинська кров у моїх жилах не тече, я – українка. Рід мого батька походить з України, але він народився у Грузії і провів там усе життя. Якось у Полтаві познайомився з моєю мамою, потім вони повернулися у Тбілісі. Там народилася я та моя сестра. У Грузії я мешкала до 10 років, а тоді приїхала з мамою в Україну. 2017-го мій батько захворів, я збиралася навідати його. Та на той час я перебувала при надії, тож вирішила не ризикувати і відмовилася від поїздки. На жаль, з батьком не попрощалася. У Грузії нині мешкають мої родичі, з якими я прагну зустрітися. Олексій теж хоче туди, а ще ми плануємо показати Грузію нашій доньці. Сподіваюся, у майбутньому нам вдасться це зробити.
– Ви розмовляєте грузинською мовою?
– Я навчалася у садочку, де спілкувалися грузинською. Фактично я була перекладачем у нашій сім’ї. Прикро, утім я вже забула грузинську – пам’ятаю лише кілька слів.
– Ви розповідали, що від батька до вас перейшло особливе вміння – ви фанат автомобілів.
– Я отримала водійські права у 18 років. Та якщо друзям потрібна була допомога, то я розвозила їх вже у 17. Не уявляю свого життя без авто. Взагалі першу машину придбала, коли відібралася на дебютну Олімпіаду-2008. Ще позичала гроші на неї. Я є обережною водійкою, проте від ДТП ніхто не застрахований. Перед великим російським вторгненням у мене влетів інший автомобіль. Тепер я дуже втомлююся за кермом, адже сильно напружуюся після цього випадку.
– У вашому житті був досвід занять у цирковій студії. За яких обставин це трапилося?
– У дитинстві в Кременчуці я ходила на бальні танці. Також у місцевому палаці культури записалася на циркову студію. Це було весело і водночас корисно для моєї координації рухів. На новорічних святах ми демонстрували різні циркові етюди, виконували ролі скоморохів. Та у щось серйозніше це не переросло.
– До великої війни ви казали, що хочете жити у Запоріжжі. Зараз ваші плани змінилися?
– Ми купили земельну ділянку у Запоріжжі, планували будуватися. Там нас тримали друзі та спорт. Та спершу Дмитро Іванович поїхав, а потім почалися проблеми з манежем. Тож ми переїхали у Бровари, де є база для багатоборців. Купили тут квартиру, потім звели будиночок. Хочемо будувати своє майбутнє в Україні, розвивати спорт. В Олексія величезний досвід, він хоче ділитися ним з молоддю, допомагати.
– Вже після 24 лютого ви були у Литві, бачилися з Віргіліюсом Алекною, видатним олімпійським чемпіоном з метання диска, який активно допомагає ЗСУ.
– Так, Віргіліюс постійно проводить аукціони на потреби ЗСУ. Він жертвує свої пам’ятні диски зі змагань. А наші поїздки почалися з того, що Олексій опублікував пост у соцмережах із проханням допомогти українській збірній та прийняти наших спортсменів.
Віргіліюс Алєкна, Аустра Скуїте, Анна Мельниченко, Олексій Касьянов
– Відгуків було чимало?
– Олексія знають за кордоном не тільки як легендарного багатоборця, але і як порядну людину. На його ім’я відгукнулось дуже багато іноземних федерацій. Завдяки цьому на тренувальні збори вдалося вивести понад 100 спортсменів і це дозволило нам підготувати команду та гідно представити Україну на дорослих і юнацьких світових аренах. Люди за кордоном нас часто питають, як нам це вдається у такі складні часи. Наприклад, минулої зими литовська федерація запропонувала 15 безкоштовних місць для українських спортсменів, які могли тренуватися протягом місяця. У Франції надали місця – наші атлети і досі можуть туди приїжджати. Така ж ситуація у Німеччині, де мешкає тренер з багатоборства із Харкова.
– Також ви їздили в Італію.
– Свого часу я виступала за тамтешній клуб, знаю мову. Мене запросили туди на турнір, який я колись вигравала. Провела там кілька місяців з дитиною, потім до нас приєдналася наша вихованка з Харкова. Місцеве населення нам багато допомагало, однак італійська федерація не пішла назустріч, тож довелося фактично за свої кошти тренуватися. Зрештою, важливо те, що ми змогли вивезти нашу вихованку з Харкова, де вона просиділа три тижні у підвалі. Спільними зусиллями ми виженемо ворога та розвиватимемо український спорт. Щиро у це вірю.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
