Золота медаль Рустама Шаріпова в Атланті-1996 – у переліку прем’єрних в історії України. Та персонально для нашого гімнаста ця перемога на Олімпіаді не була першою. Чотирма роками раніше він виграв командне золото у складі Об’єднаної команди. Хоча сам Шаріпов називає нагороду 1996-го особливою з кількох причин.
Прикро, що після завершення видатної кар’єри уродженець Душанбе не реалізував себе в Україні, яку теж вважає рідною. 23 роки тому Шаріпов переїхав у Сполучені Штати Америки, де працює дотепер. В інтерв’ю Спорт 24 легендарний гімнаст розповідає про своє нинішнє життя, ділиться спогадами про юність у Харкові та жахає наслідками спортивної кар’єри, які завдали чималої шкоди його здоров’ю.
"Батьки не хочуть, щоб я переживав, тому не розповідають про війну"
– Я працюю в Огайо – викладаю в тутешньому університеті спортивну гімнастику для чоловіків ось уже 18 років. Дванадцять із них я є старшим тренером. Мій звичайний день? Прокидаюся о 6-й ранку, через півтора години я вже на роботі. Тренування завершуються десь о 12:30. Далі справи в офісі, наради з іншими тренерами. Приблизно о 16:00 я вже вільний.
– Ваша рідня мешкає на Харківщині?
– Так, всі там. Батьки під Харковом, брат неподалік. Мій дядько теж на Харківщині живе. Дякувати Богу, усі живі-здорові, хоч і непростий зараз час.
– Завдяки батькам ваш зв'язок з Україною нерозривний?
– Я спілкуюся з батьками двічі на тиждень. Вони не хочуть, щоб я переживав, тому багато не розповідають про життя під час війни. Але у мене вистачає знайомих в Україні, тож я про все знаю. Мій тренер живе у Харкові, товариші – у Києві. Окрім читання новин, я дізнаюся про все з перших уст.
– Перші дні після повномасштабного вторгнення Росії – найстрашніші?
– Батьки спершу ховалися у погребі, у них приватний будинок. Брат мешкає у квартирі, тож йому доводилося переховуватися у бомбосховищі. Я знаю людей, які тижнями з підземелля не виходили. Страшно було це чути і усвідомлювати. Коли спілкувався з тренером по телефону, то чув і сирени, і звуки прильотів. Нікому не бажав би відчути те, що переживають щоденно українці.
– Ви не наполягали на переїзді батьків у більш спокійне місце?
– Спочатку я переконував їх. Та потім почув: "Синочку, ми будемо там, де ми зараз є". У них своє коло спілкування, свій побут, свій дім, ділянка у селі. Звичайно, мені було б краще, якби вони були поруч зі мною у Штатах. Та виникає питання – чи було б їм так краще? До мене мама колись приїжджала, утім не хотіла залишатися у США.
– Ви багато підтримували Україну одразу після великого вторгнення. Ви заснували свій фонд?
– Це не зовсім фонд. У мене дуже багато знайомих у цілому світі. За перші два тижні я отримав десятки дзвінків. Люди просто пропонували свою допомогу. Я не відмовляв і тільки дякував та приймав. То був поклик серця людей звідусіль: хтось надсилав гроші, хтось одяг чи продукти, а дехто просто приймав українців у Європі – бронювали готелі, Airbnb… Світ не без добрих людей.
– Ви надавали і цільову допомогу. Наприклад, поліція Харківщини публічно дякувала вам за турнікети.
– Хлопці потребували засобів, які зупиняють кровотечу. Якщо чесно, я не дуже у цьому фаховий. Та ми фінансово долучилися, щоб закупити турнікети. Усе, що могли, намагалися закрити і придбати.
"Пішов з "Однокласників", адже не міг це все читати"
– Для людей, які не були інтегровані у проблеми Росії та України, починаючи з 2014 року, напад 24 лютого став несподіванкою. Як ви сприйняли цей акт агресії?
– Я не міг повірити, то був шок. Остаточно відносини між країнами зіпсувалися ще 2014-го, я знав про це. Та ми живемо у ХХІ столітті – насамперед мене дивувало, що у наші дні стосунки між двома незалежними країнами з'ясовуються силовими методами.
– Вам довелося почистити коло спілкування?
– Візьмемо до прикладу моїх однокласників з Таджикистану, які переїхали у Росію. У них інші погляди, ніж у мене, та я не намагався їм щось доводити. Я мав акаунт в "Однокласниках". Одного дня просто пішов звідти, адже я не міг це все читати. Ця ситуація просто проявила оточення – я дізнався, хто є хто. Водночас мені не подобається, коли людей таврують тільки через наявність того чи іншого паспорта. У моєму американському колі спілкування є росіяни, які не підтримують агресію проти України.
– Вашим рідним містом в Україні можна вважати Харків, куди ви перебралися з Таджикистану ще юнаком. Це місто страждає чи не найбільше. Серед мішеней росіян був і ваш гімнастичний зал.
– Так, мені друзі надсилали фотографії, які робили власноруч. Боляче все це бачити і згадувати, що колись ти тут займався. Харків назавжди залишиться у моєму серці. У це місто я переїхав, коли мені було 15. Парк Горького, стадіон Динамо, спортінтернат – це все особливі локації. Востаннє я їздив туди 2021-го. Посадив на території спортінтернату дерево, поспілкувався з молодими спортсменами… Сподіваюся, я приїжджатиму туди ще багато разів.
– Коли тобі 15, важко адаптуватися у новому середовищі?
– Вперше я поїхав із Таджикистану, коли мав 10 років. З-поміж п’яти хлопців з Душанбе відібрали двох: мене і Женю Бутенка. Але ми тоді їздили не до Харкова, а у Москву. Щоправда, я витримав лише місяць і повернувся додому, а Євген залишився. Друга спроба виявилася вдалою. Батько повіз мене у Харків – я швидко втягнувся. Усе співпало: команда, тренерський склад, місто.
"Коли в неділю всі відпочивали, я приходив у зал"
– Ваш батько родом із Душанбе, а мама – українка?
– Тато з Ленінабаду, який тепер Худжандом називається, а мама із Луганщини, із селища Штерівка. Вони познайомилися в Душанбе. Шовковий комбінат набирав молодь на роботу, мама тільки приїхала, а батько на той момент вже працював там.
– Ваші спортивні успіхи – це результат не лише важкої праці, а й сприятливої генетики?
– Моя мама спортом не займалася, а от тато завжди грав у футбол. Виступав за команду шовкового комбінату. Мене до спорту залучали з дитинства. Разом із батьками кілька разів вигравав змагання "Тато, мама, я – спортивна сім'я". А ще тато брав із собою на футбольні матчі, на вихідних ми займалися гімнастикою на матах і перекладині поміж двома деревами. Я там крутив оберти. Крім того, тато повісив мені кільця, щоб я міг займатися. Тобто у вільний від тренувань час я розтягувався, виконував шпагати та підкачку. А ще я навчався у спецкласі, де більшість дітей ходили на гімнастику. У вільний час ми грали у футбол – це улюблене заняття гімнастів. Ми маленькі, швидкі, активні… Обігрували старшаків. Також я добре грав у волейбол.
– Судячи з усього, ви мали талант до спорту загалом.
– Знаєте, який у мене талант був? Шалена любов до спорту. Я отримував задоволення від активного способу життя, від занять у залі. Пригадую також моменти, коли тренер збірної Таджикистану приходив у зал із 10 плитками шоколаду і казав: "Хлопці, шоколад отримує той, хто покаже нові елементи". Ми рвали і метали за такий приз. Тепер модно скаржитися і казати, що тренер змушував і знущався. Ні, це не мій випадок. Я багато працював тільки тому, що любив спорт.
– Зараз спортсмени прискіпливо стежать за режимом та харчуванням. У роки вашої юності таких можливостей не було?
– Я страшенно любив солодощі. До того ж мав схильність до повноти. Коли я мешкав у Харкові, то зловживав газованими напоями. Неподалік стадіону Динамо розташовувався кіоск, де я ласував водичкою із сиропами. Через це вага стрибала за вихідні. Однак все контролювалося тренерами. А після 20-ліття мої проблеми з вагою взагалі зникли.
– Коли ви потрапили у збірну СРСР?
– Якщо усі перспективні опиняються там у 13-14 років, то мене взяли тільки у 16. Тож мені довелося надолужувати, я був позаду. Для цього я мав докладати більше зусиль і наполегливіше працювати. Як змагатися із сильнішими? Рецепт один – приходити раніше на тренування і йти додому пізніше за усіх. Коли в неділю всі відпочивали, я приходив у зал. І це цілком нормально, якщо ти відстаєш.
"Повинен був завоювати якусь медаль для України"
– На першу Олімпіаду в Барселону ви поїхали у 21. Дебютний досвід завжди хвилюючий?
– Радянський Союз домінував у гімнастиці у всіх аспектах. Найважче було потрапити у команду. Якщо тобі це вдалося, то вважай, командне золото забезпечене. Хвилювання якщо й були, то тільки перед потраплянням у фінальну заявку. До речі, у команді 1992-го одразу троє спортсменів представляли Україну: Місютін, Коробчинський і я. Це унікальна річ.
– То у вас були сумніви щодо поїздки у шістці найсильніших?
– Насправді хлопців сильніших за мене вистачало. Через певний час мені розповідали про позицію нашого старшого тренера Леоніда Аркаєва. Коли того запитали, яким чином Шаріпов потрапив у команду, то він відповів: "Я взяв цього пацана, бо можу покластися на нього. У будь-який момент він виходить і робить свою роботу". Радий, що не підвів.
– Через чотири роки ви їхали на Олімпійські ігри у якості представника України. Якщо відверто, розуміли значення цього факту?
– У мене цікава історія. Небагато спортсменів мали можливість на одній Олімпіаді представляти СРСР, а на іншій – Україну. Безперечно, була гордість. Проте на той момент я їхав в Атланту вже не в якості простого учасника. 1992-го я був частиною команди, мав просто трохи допомогти хлопцям. Зате шансів на індивідуальний успіх у мене не було. А на других Олімпійських іграх я не лише повинен був допомогти команді, а й завоювати якусь медаль для України.
– Медаль виявилася золотою.
– Люди очікували від мене високого результату, я мав щось зробити. Я не хотів їхати на Олімпіаду як простий учасник. Однак те, що на останніх вправах ми вирвали у білорусів бронзу – це теж означало багато. Як і моя особиста перемога на брусах. На той момент я вже вигравав чемпіонати світу та Європи. Але ж згадайте, як я потрапив у фінал? Туди допускалися тільки два спортсмени від країни. У кваліфікації вище за мене були три китайці, три росіяни.
– Ви стали восьмим?
– Так, з останнім результатом застрибнув у фінал. Тож у моїй голові будь-яка медаль вважалася досягненням. У фіналі все залежало від мого виступу та суддів. І я обіграв американця, який став другим, на 0,012 бала.
"Намагався щось змінити, але не зміг більше протистояти системі"
– Завершення вашої кар’єри наблизила травма спини.
– Це не була проста травма. Мої проблеми поступово накопичувалися. І одного прекрасного дня 1998 року я перестав відчувати свою праву руку. Банально не міг її підняти. У шийному відділі між четвертим і п'ятим хребцем з’явилася грижа. Згусток почав тиснути на нерв – МРТ це показав.
– Як вирішували проблему?
– Прибрав навантаження, стан покращився. Тоді погодився на операцію. Через горло лікар заходить у проблемну ділянку, вичищає згусток між хребцями і ставить металічну пластину. Та мій знайомий порадив пожити трохи без гімнастики і зачекати з операцією. Я так і зробив, тому у квітні 1999-го я попрощався зі спортом. Операція не знадобилася.
– Як зараз почуваєтеся?
– Дискомфорт інколи відчуваю. Наприклад, коли довго перебуваю за кермом. Проте мене турбують й інші частини тіла. 22 роки у професійному спорті просто так не минають. На щастя, я досить швидко знайшов себе після спорту. Я зберіг чудові відносини зі своїм тренером Сергієм Брижою. Ми спілкувалися не лише у залі, а й за його межами. Разом ми вирішили заснувати спільний спортивний клуб.
– У підсумку ви зупинили свій вибір на тренерській діяльності?
– Я не з чужих слів знаю, що таке спортивна гімнастика. У мене накопичилося чимало досвіду. Тому перехід до звичного життя виявився плавним, я одразу себе знайшов. Знаю багато випадків, коли екс-спортсменам важко контролювати себе і це призводить до небажаних наслідків. Я це все оминув.
– Але знайшли ви себе лише за кордоном. В Україні не бачили розвитку?
– Після ОІ-1996 я поїхав у Штати на показові виступи. Мені ще тоді пропонували залишитися, та я повернувся додому. У Харкові разом зі своїм тренером ми хотіли підняти гімнастику на якісно вищий рівень. Та коли тобі починають розповідати люди зі спорткомітетів, як тобі робити роботу… Банально не дозволяють приходити в зал на вихідних – це не нормально. В Україні я працював за копійки. Намагався щось змінити, але не зміг більше протистояти системі. Я гадав, що своїми нагородами я заслужив на те, щоб робити так, як вважав за потрібне. У житті я завжди любив бути незалежним. І підкорявся виключно своїм тренерам.
– Ваш переїзд можна назвати спонтанним?
– Все відбулося моментально – я виїхав протягом тижня. Написав заяву за власним бажанням і поїхав. Перші два-три роки у Штатах я ще вагався, мріяв і сподівався. Можливо, щось зміниться, можливо, я повернуся… Мені хотілося допомогти своїй країні не лише як спортсмен, а й як тренер. На жаль, цього не сталося. Знайомі тільки сказали: "Рустаме, ти вчасно поїхав".
"Усі мої діти займаються бальними танцями"
– У США вам довелося розпочинати все з нуля?
– Мовного бар'єру я не відчув, адже англійську вивчав з восьми років. Єдина складність – менталітет моїх підопічних. Діти у Штатах усе мають. Нам завжди казали: "Якщо будете наполегливо працювати, то матимете майбутнє". А у цих дітей і так вже є майбутнє. І без важкої роботи у залі. Ці діти не потребують такої мотивації, вони не відчували голоду та спраги до спорту.
– Зрештою, ви змогли реалізувати свої задуми в тренерській діяльності?
– Буквально через 3-4 місяці фахівці у світі гімнастики дізналися, що я переїхав у США. Мене почали запрошувати у серйозні зали, де займалися хлопці зі збірної. Люди оцінили мої здобутки. Я переїхав у жовтні 2000-го, а у червні наступного року я працював вже в іншому залі з дітьми з "молодіжки" та національної збірної США. Через чотири роки я почав викладати в університеті зі спортсменами, які вже їздили на Олімпіаду.
– Окрім великої кількості вихованців, ви маєте п’ятеро дітей. Як вам вдається усе встигати?
– Маю сказати, що мені пощастило з дружиною. Більшість сімейних обов'язків звалилася на неї. Амбер – дуже організована людина. Наші діти навчаються вдома. Старша донька минулого року закінчила школу, зараз працює в гімнастичному залі. Вона хоче попрацювати, тому не пішла в університет. Я поважаю її рішення. Моє завдання – допомагати фінансово. Моя нинішня робота дозволяє мені це роботи. А взагалі усі мої діти займаються бальними танцями.
– Читав, що далекі родичі Амбер – родом із України.
– Бабуся по материній лінії дійсно родом з України, а дідусь – з Польщі.
– Ваші діти відчувають певний зв'язок з Україною?
– Востаннє ми приїжджали туди 2018-го: я, дружина і п'ятеро дітей. Найменшій доньці було чотири роки на той час. Ми гостювали у батьків у селі під Харковом. Я хотів їм показати, де я проходив процес становлення, де мешкають їхні дідусь та бабуся. Сподіваюся, що це наша не остання поїздка в Україну.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
