0 
Гандбольний Спартак Ігоря Турчина – неймовірна команда. У цьому контексті варто говорити не лише про геніальність тренера, а й самих гандболісток. Кілька з них пройшли дивовижний шлях від шкільного гуртка до статусу олімпійських чемпіонів.
Однією з тих, хто потрапив у перший набір секції Турчина, була Людмила Бобрусь. Минуть роки і вона назавжди увійде в історію світового гандболу як дворазова олімпійська чемпіонка. Для збірної та Спартака Людмила Костянтинівна знакова ще й через свій статус – протягом багатьох років вона була капітаном команди.
Починаємо розмову з перегляду старих фотографій. На усіх – Людмила Бобрусь-Порадник із сімкою на спині.
"Коли твій батько військовий, то ти автоматично вмієш усе"
– Ми їхали на тренування у трамваї, – пригадує 80-річна Людмила Костянтинівна, капітан київського Спартака. – Турчин, не замислюючись, почав вказувати на нас: "Ти – перша, ти – друга, ти – третя". Я у цьому розрахунку була сьомою за порядком, тому й отримала відповідний номер. Усю кар’єру провела з цифрою "сім" на спині.
– Уся кар’єра минула у рідному для вас Києві, де ви мешкаєте й тепер. Як ви даєте собі раду з російськими обстрілами?
– Дуже важко. Постійні тривоги та удари чергуються. Зранку, вдень і вночі – практично цілодобово. Все відбувається за однаковим сценарієм: тривога, десь бахнуло, відбій. І так по колу.
– В укриття не ходите?
– Ні. Одного разу виявилося достатньо. Ми з чоловіком якось пішли, подивилися на людей, які сплять на підлозі… Не у моєму віці такі походи.
Людмила Бобрусь-Порадник / Фото автора
– Ваша партнерка Галина Захарова казала, що ніколи не задумувалася про те, щоб покинути рідне місто. Для вас Київ значить багато?
– Я тут народилася, це частина мого серця. Мене не раз кликали за кордон. Але для чого? Я ніколи не шкодувала, що залишилася вірною єдиній команді. Хоча частину дитинства я провела на Півночі, за Мурманськом. Тато був військовим, тож ми трохи мандрували.
– Гандболом вже у Києві почали займатися?
– Так. До цього були татові мисливські лижі. Тут я почала займатися бігом, гімнастикою. Коли твій батько військовий, то ти автоматично вмієш усе. Треба вилізти вгору по канату? Дрібниці. Через коня перестрибнути? Нема проблем. А тоді до нашої школи прийшов 22-річний Ігор Турчин. Він спеціалізувався на баскетболі та настільному тенісі, однак після закінчення Кам’янець-Подільського педагогічного інституту постала проблема – усі секції зайняті. Тоді йому запропонували фактично новий вид спорту – гандбол.
– Ви були його первістками?
– Я, Галина Захарова, Марія Літошенко, Зінаїда Столітенко, яка потім стала його дружиною. Минули роки і всі ми стали олімпійськими чемпіонками Монреаля-1976.
"Після Олімпіади Турчин скомандував: "Тепер можеш народжувати"
– Якими були ваші перші враження від роботи з Ігорем Євдокимовичем?
– Одразу кидалися у вічі його емоції. Дуже все пропускав через себе. Тримав шалену дисципліну – ніяких пити і палити.
– Доводилося чути, що навіть лаятися на майданчику забороняв?
– Не пригадую такого. Хоча ми й не лаялися. Принаймні, у мого тата вдома це було табу.
Ігор Турчин / Фото з архіву
– Як у такого жорсткого тренера стати капітаном?
– Спочатку Турчин тасував капітанів. Команда щось порушила – все, новий капітан. І так ми рухалися шеренгою з початку і до кінця. Напевно, я була останньою у цій шерензі, що вибір зупинився на мені (Усміхається). Я намагалася бути лояльною і до тренера, і до дівчат.
– Конфлікт інтересів траплявся?
– Якось одна гандболістка завагітніла: "Людо, що робити? Як сказати тренеру?" Домовилися, що для цієї дівчини у нас є заміна. А після декрету вона повернеться. Найважливіше, що я вміла берегти секрети і таємниці.
– А якщо хтось із команди попався з цигаркою?
– Я жила з такою дівчиною в номері. Посеред дня вона зайшла у номер і взяла зубну щітку. "Надю, ти палила?" – питаю. "Ні! Ти що?" – відповідає. Через деякий час повернулася і сама про все розповіла. "Прошу тебе, не треба цього робити", – кажу. Я завжди намагалася порадити, підтримати, допомогти.
– Гандболістки, умовно кажучи, самі собі не належали?
– Так, спорт був на першому місці. Не всі витримували. Пригадую одну талановиту дівчину. Вона познайомилася з хлопцем і той категорично поставив питання – або я, або гандбол. Вона обрала сім’ю.
– Народження дітей теж за графіком?
– Аякже. Після першої Олімпіади у Монреалі Турчин скомандував: "Тепер можеш народжувати". Та потім передумав, і я залишилася ще на один цикл. У 1980-му виграла друге золото, а згодом з різницею у рік двох синів народила.
Бобрусь – крайня праворуч у верхньому ряду / Фото з архіву
– Повернутися на попередній рівень було складно?
– Я спробувала, але це вже було не те.
– Вам не було важко без гандболу?
– У мене було стільки справ, що не встигала сумувати. Двоє малих дітей, чоловік, старенька мама. Купити – я, приготувати – я. Часу на роздуми не було.
"Для Турчина не було других місць"
– Ви могли ображатися на Ігоря Євдокимовича?
– Це стосувалося, насамперед, ігрових моментів. Про гандбол тоді мало у книжках писали, тож Турчин вигадував усе ледь не самотужки. Підготував для нас нову вправу і питає: "Людо, як тобі?" А я з ним не розмовляю. "Ну все, перестань, пробач", – каже. Я забуваю про образу і кажу, що ця вправа – просто ураган. Як же йому було приємно це чути. Або візьмемо до прикладу одяг. Зіна купить щось йому нове, він ходить і красується. Усі мовчать. Тоді я випалюю: "Ігорю Євдокимовичу, ви – красень!" Ух, як медом на душу.
В атаці / Фото з архіву
– Як ви дізналися смерть Турчина?
– Я була у Києві, пішла у магазин. Повертаюся додому, мене у холі зустрічають мої хлопці та чоловік. Дивляться так на мене… Думаю, мабуть, щось із моєю старшою сестрою: "Що трапилося?" Відповідають: "Мамо, у нас в сім’ї горе". Уявляєш, як завернули? У сім’ї! Я як почула, що це Ігор Євдокимович, то почала ридати. Це була катастрофа. Ми завжди гадали – хто ж перший піде. Але всі знали, що точно не Турчин.
– У спогадах ваші партнерки називали вас "безстрашною". Це знову-таки наслідок виховання у сім’ї військового?
– Страху в мене дійсно не було. Зате хвилювання з’їдало зсередини. Я не спала перед іграми узагалі, не їла. Не могла навіть розминатися перед матчами – лежала на лавочці, бо мене нудило. Все почалося ще з чемпіонату СРСР серед школярів. Я ще тоді пробивала семиметрові. У фіналі не забила і ми програли. Я не сильно побивалася, поки не побачила на нагородженні, як у Турчина виступили сльози через ту поразку. До мене дійшло: "Людо, якби ти забила, то команда стала б чемпіоном". Для Турчина не було других місць.
Бобрусь у центрі / Фото з архіву
– Як він сприймав бронзу чемпіонату світу 1973-го чи срібло 1975-го?
– Дуже важко. Усі переконували, що це не так погано, ми завоювали медалі. Ні, Турчина це не влаштувало. Пізніше це передалося нам. До нас на збори у збірну приїжджали дівчата з інших команд. Коли ми змагалися в естафетах, то вони не могли зрозуміти, що відбувається: "Та це ж тренування, заспокойтеся". А ми інакше не могли. Якщо сьогодні не добіжиш, то завтра у грі те саме відбудеться. Все на максимум і з максимальною зарядженістю.
"Зараз я підстрибнути не можу. Усвідомлювати це для мене катастрофа"
– Траплялося, що ви плакали через гандбол?
– Ні. Лише одного разу, після третього чемпіонства Союзу. Мій батько зробив удома щось схоже на полицю для трофеїв. Дві медалі ми повісили, тато прибив цвях для третьої. Ми виграли чемпіонат, та поки відбулося нагородження, його не стало. Тому на самому нагородженні мені було дуже боляче. Від того, що я татові так цю нагороду і не показала.
– Турчин брав участь у командних вправах на тренуванні?
– Коли згодом погладшав, то ні. А до цього – так. Я тільки чула позаду: "Бобрусь, я тебе наздожену!" Цей максималізм ми не лише у грі демонстрували. Коли Спартак заходив у зал рівним строєм, то всі знали, що це дівчата Турчина. Однаковий одяг, однакова постава, однаковий стиль.
– Одна з підопічних Турчина – Зінаїда Столітенко – стала його дружиною. Як це вплинуло на атмосферу в колективі?
– Знаєте, казати можуть різне. Але насправді у команді всі були закохані в Ігоря Євдокимовича. Після їхнього весілля відбувся заколот. Ми навіть домовилися, що Зіні не пасуватимемо. Проте з часом колектив відпустив ситуацію і все налагодилося.
Столітенко і Бобрусь / Фото з архіву
– У вас є улюблений гол?
– Про один гол часто згадую. Ми грали проти основного конкурента – московського Луча. Я завжди діяла на флангах: то справа, то зліва. Та оскільки я правша, то переважно грала зліва. У тому матчі з Лучем ніяк не могла забити. На останніх секундах прибігла на чужий правий край. Вистрибую і показую, що цілитиму в дальній кут. Суперниця перекриває кидок, та я останньої миті вивертаю руку і закидаю у ближній. Одночасно зі свистком. Перемога! Московський тренер Гуревич підбігає і дивується: "Як тобі це вдалося?"
– У чоловічих видах спорту бійки – відносно поширене явище. Як у жіночому гандболі?
– Бійок у той час вистачало. Хоча ми не билися. Мене раз зачепили, потім вдруге. Ну все, не чекай пощади. Одна дівчина зіграла проти мене підло. Я запам’ятала це і віддала, коли пробігала по зоні. Паралельно ліктем відпрацювала в обличчя – вона падає вся у крові, її виносять. А я роблю здивоване лице. Помста – вона така.
– Як вам сучасний гандбол?
– Дивлюся і думаю – чому ми так не стрибали? Чесно, шкодую, що не надавали значення цьому компоненту, додатково і більш ретельно над стрибками не працювали. Пригадую себе – я все поруч із землею крутила. Від цього найбільш сумно.
– У січні вам виповниться 81 рік. За усю розмову ви жодного разу не поскаржилися на здоров’я.
– Болячок насправді багато. Але у мене режим такий і ставлення до життя. Якщо хтось у двері дзвонить, то першою до дверей біжить не чоловік чи син, а я. Знаєш, від чого найбільш гірко? Я підстрибнути не можу. Складно відірватися від землі. Усвідомлювати це для мене катастрофа.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка