Що відчуває спортсмен, якого "підіймають" на п’єдесталі через багато років після Олімпійських ігор? Метальниця диска Олена Антонова змінила свою бронзу на срібло аж через 9 років після Олімпіади. Хоча все відбулося доволі формально.
Набагато емоційнішим для Антонової був сам процес здобуття нагороди. 36-річна спортсменка їхала на свою четверту Олімпіаду без значних амбіцій. Проте змогла завоювати медаль в останньому для себе великому змаганні.
В інтерв’ю Спорт 24 сенсація Олімпіади-2008 розповідає про довгий шлях до олімпійської медалі, роботу з унікальним тренером та курйози, що траплялися під час тренувань на нікопольському стадіоні. Далі – монолог Олени Антонової.
"На Великдень сусіди привітали – прилетіло до нашої школи"
Усе своє життя мешкаю у Нікополі. Тут я народилася, тут відбулося моє становлення, тут живу зараз. Фактично з перших днів повномасштабного вторгнення Нікополь сильно обстрілюють. Ми звикли до цього, як би страшно це не звучало. Прилітає практично кожен день. Вже навчилися реагувати на такі речі.
Усе залежить від першого прильоту – по ньому розуміємо чи ховатися, чи продовжувати працювати. Руйнування бувають різні. Наприклад, на Великдень нас сусіди привітали – прилетіло до нашої школи. Добряче її пошкодило. Але загалом тримаємося і даємо собі раду. Живемо одним днем.
Перший рік після великого вторгнення я з дітьми провела у Чехії. Повернулися додому у вересні минулого року. "Годі мандрувати, поїхали додому", – сказали діти. Тому й повернулися у Нікополь. Завжди додому тягне.
Нині працюю директором у ДЮСШ "Трубник". У школі немає рідної для мене легкої атлетики, зате є вісім інших профільних видів спорту. У Нікополі функціонують інші школи, що спеціалізуються на легкій атлетиці, але не та, де я працюю. У місті така обстановка, що жодних тренувань у нас немає. Займаємося лише онлайн. Самі розумієте, вони – ні про що. Скоріше, щоб дітей підтримувати. Та все одно втрачається сенс і в дітей зникає бажання займатися спортом.
Так склалося, що я закінчила кар’єру і прийшла до школи, де немає легкої атлетики. Але залишилася тут і працюю. Чимало наших тренерів, окрім виконання профільних обов’язків, волонтерять і допомагають Збройним Силам України та мешканцям Нікополя.
"Тренер декламував уривки з Гамлета. Знає Омара Хайяма напам’ять"
Наша ДЮСШ "Трубник" не має жодного стосунку до відомого на всю країну Нікопольського заводу феросплавів. У них є своя ДЮСШ "Електрометалург". Коли я була спортсменкою, то займалася там легкою атлетикою. Раніше кожен завод мав у підпорядкуванні свою школу.
Уся моя сім’я працювала на НФЗ: тато – плавильником, мама – кранівницею, брат також там працював. Я теж неодноразово відвідувала завод з екскурсіями.
На секцію легкої атлетики мене привів брат. Я потрапила до тренера Володимира Воловика. Спочатку тренувалася виключно для себе – аби було чим зайнятися. Не мріяла про чемпіонства і медалі.
Я б не сказала, що метання диска – не жіноча справа. Як на мене, то увесь спорт високих досягнень – в принципі, не дівчача робота. Це шалена праця. У мене не було видатної стрибучості чи швидкісних якостей. Коли Воловик побачив мене, то одразу фахово оцінив: висока, струнка, довгі руки. Вирішив, що я можу метати диск. Принаймні, спробувати.
Мабуть, у 8-9 класі, коли я вже виступала за збірну України, зрозуміла, що можу досягнути серйозних успіхів у своєму виді спорту. Особливо мені пощастило з тренером. Про Володимира Івановича можу багато розповідати. Пригадую, як навчалася у школі в першу зміну, а у другу зміну тренувалася. Заняття закінчувалися о 21:00, тому тренер проводив мене додому. Боявся, щоб дорогою додому нічого не трапилося. Цю опіку я відчувала постійно – Воловик ставився до нас, як батько.
Володимир Іванович – дуже освічена людина і дуже багато читає. Я теж свого часу намагалася прислухатися до нього і любила читати. Але до Володимира Івановича ніхто не наблизиться. Тренер міг величезні уривки з Гамлета декламувати. Він знає Омара Хайяма напам’ять. Нині Воловику 85 років і він дотепер тренує дітей.
"Для мого кола пошани ніхто не мав українського прапора"
Я рідко пропускала тренування. Це питання совісті і ставлення до справи. Коли побачила, що у мене щось виходить, то бажання працювати збільшилося. Розуміла, що треба докладати більше зусиль.
Володимир Воловик навчив мене особливій інерційній техніці метання диска. Більшість атлетів роблять це по-іншому. Але техніка, закладена тренером, принесла плоди.
У моїй кар’єрі було багато четвертих місць. Такі речі засмучують. Але наш вид спорту – об’єктивний. Є суперники, є результат. Ти завжди можеш випередити конкурента, якщо будеш сильнішим.
Коли їхала на свою четверту Олімпіаду у 36 років, то про медаль навіть не думала. Перед Афінами чотирма роками раніше я показувала кращі результати. 2004-го метнула за 65 метрів, але була тільки четвертою. А 2008-го у Пекіні вистачило і 62 метрів для медалі.
У метаннях найбільш образливі місця – друге, четверте, дев’яте і тринадцяте. У кваліфікацію проходять 12 спортсменів, у фінал – 8. Четверте, як у мене, означає, що ти близько, але без медалі. Сліз в Афінах у мене не було, проте я сильно засмутилася. Найгірші відчуття були у Сіднеї 2000-го, коли для кваліфікації у фінал Олімпіади мені не вистачило одного сантиметра.
У Пекіні підібралися рівні суперники. У ході змагань я була четвертою, восьмою… У нашому виді спорту один кидок може вирішити все. У передостанній спробі я метнула на 62,59 метра. Сприйняла спокійно, хоч це був мій найкращий результат на Олімпіаді. Ейфорії не було.
Попереду я мала ще одну спробу, тому хотіла додати. Змагання не закінчилися, святкувати було передчасно. Сплеск емоцій – це завжди мінус сантиметри. У підсумку я стала третьою. Стояла на п’єдесталі і саме там усвідомила, що я зробила. Насправді ніхто не очікував, що я виграю медаль. Навіть українського прапора ніхто не мав для мого кола пошани.
"Цінність моєї бронзи навіть більша за срібло"
Про дискваліфікацію кубинки Яреліс Барріос, яка виграла срібло, я дізналася несподівано. Через дев’ять років після Олімпіади хтось зателефонував з нашого спорткомітету: "Кубинку дискваліфікували, ти – друга". Що я відчула? Нічого надзвичайного. Якби це трапилося тоді на змаганнях, то було б велике щастя. Не можу сказати, що це не моя заслуга, однак емоції зовсім не ті.
Срібну медаль мені так і не надіслали. Тож зберігаю свою бронзу. Ніхто не виходив на зв'язок з вимогою повернути бронзу. Я нікуди й не зверталася. Цінність цієї бронзи навіть більша за срібло.
У Нікополі я тренувалася в особливих умовах. Ми займалися на місцевому стадіоні, на відстані 65 метрів від якого розташована адміністративна будівля. Якщо дивитися на стадіон з точки зору довжини, то простору достатньо. Та якщо диск зривається наліво, то можна у парк закинути, де люди гуляють. А праворуч – згадана будівля.
Траплялося, що на дах цього приміщення закидала свої диски. А мій колега Вадим Грабовий взагалі у вікно влучав. На щастя, в цих офісах людей не було. Воловик нас привчив – поки все навколо не обійдемо, не повісимо всі запобіжники, тренування не розпочинаємо.
Про олімпійську медаль я й мріяти не могла. Я народилася у маленькому містечку. Які медалі? Звичайно, у мене був суперовий тренер, якого знає увесь світ. Це велика перевага. Коли я починала займатися метанням диска, то Володимир Іванович казав: "Олено, от колись поїдеш на Олімпіаду…" Я собі думала: "Боже, та яка Олімпіада? Де я, а де Олімпіада?" Поступово все склалося так, що я розкрилася і виграла медаль.
P.S. Напередодні публікації інтерв’ю Олена Антонова отримала радісну звістку з МОК. Спортсменці повідомили про те, що її срібна медаль вже на шляху на неї. Тож після довгих років очікування Олені Антоновій нарешті передадуть заслужену нагороду.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
