Українці ставали олімпійськими чемпіонами у багатьох видах спорту. Тут і гімнастика, і легка атлетика з веслуванням та ігрові види спорту. Утім на фоні традиційних успіхів вирізняються медалі Валентина Манкіна та Віталія Дирдири, котрі 1972-го стали олімпійськими чемпіонами з вітрильного спорту в класі "Темпест".
Валентин Григорович відійшов у засвіти десять років тому, а Віталій Федорович залишається одним із найстарших українських олімпійських чемпіонів. У листопаді Дирдирі виповниться 86 років, проте він у деталях пам’ятає ледь не кожну свою гонку і фахово описує специфіку вітрильної роботи. Та усього цього могло не бути, якби не щасливий випадок у дитинстві, що допоміг маленькому Віталію та його матері пережити жахіття Голодомору в одному із сіл у самому серці України.
Пощастило Дирдирі щонайменше ще одного разу. 1963-го він познайомився зі спортсменкою Жанною Колесниковою, котра згодом стала його дружиною. Як і у житті, коли Жанна Іванівна завжди була поруч із чоловіком, так і під час розмови зі Спорт 24 жінка доповнювала розповіді Віталія Федоровича. "Своє олімпійське золото я справедливо можу розділити із Жанною – це також і її заслуга", – зізнається легендарний яхтсмен.
"Мали непрості взаємини з Манкіним, та на Олімпіаді все відкинули"
– Віталію Федоровичу, як часто ви повертаєтеся думками у 1972-й, коли ви стали олімпійським чемпіоном?
– Останнім часом зрідка згадую. Раніше був заклопотаний роботою, займався пасікою, тож було не до спогадів. А тепер проблеми зі здоров'ям не дозволяють про минуле згадувати. Мав проблеми зі шлунком, потім із серцем, онкологія… Переніс кілька операцій. Лікарі сказали: "Вважайте, що ми вам зібрали серце. Що могли, те зробили".
– Пасіки вже не маєте?
– Не маю. Мед ще їмо, але це тільки спогад про пасіку. Я серйозно цим займався: спочатку їздив Україною, а потім зосередився на Матвіївській затоці, що на Трухановому острові. Там на одній із водних станцій я мав пасіку. На жаль, через стан здоров'я довелося попрощатися з улюбленою справою.
– У такому разі пропоную згадати вашу тріумфальну Олімпіаду і все, що їй передувало. 1972-го клас "Темпест" вперше включено в програму Олімпійських ігор. Пропозиція відомого яхтсмена Валентина Манкіна створити дует була слушною?
– Пропозиція надходила навіть не від нього. Манкін часто перебирав напарниками і ретельно шукав собі матроса. 1968-го він виграв Олімпіаду у "Фінні" як одиночник. Я теж спеціалізувався на цьому класі. Ми обидва підпорядковувалися ЦСК ВМФ, що розташовувався у Москві. За об'єднання наших зусиль взявся адмірал Єгоров, який створив необхідні умови для тренувань. Манкіну запропонували мою кандидатуру. До Олімпіади залишалося менше двох років. Ми були людьми військовими і підпорядковувалися наказам.
Манкін і Дирдира
– Валентин Григорович мав складний характер?
– Ми були давніми знайомими. Добре знали характери одне одного. Ще у молодості в Києві вважалися конкурентами, ходили в одиночках на "Фінні", мали непросту історію взаємин. Обидва закриті, спокійні, розумні. Між нами точилася боротьба також і за якісну матеріальну частину. Маю на увазі човни, щогли, вітрила, як основу для тренувань та суттєвий фактор успішної участі у змаганнях. У вітрильному спорті конкурентоспроможна матеріальна частина – це ключова річ. Все як з автомобілем – хороший, як правило, і швидший.
– 1966-го, задовго до мюнхенської Олімпіади, ви поїхали з України в Естонію. Це якось пов'язано із Манкіним?
– Я розумів, що мені буде складно конкурувати з ним у Києві, тому прагнув вийти з його тіні. Після запрошення естонців я виграв чемпіонат СРСР, Чорноморську регату. Тоді на Талліннській судноверфі мені побудували човен за спецзамовленням, з урахуванням моїх особистих побажань. Я реалізувався, здобув належний авторитет. Але коли ми почали підготовку до Олімпіади в одному екіпажі, то відкинули всі протиріччя і взялися тренуватися як скажені. Ми ні про що не думали, навіть про сім’ю. Тільки робота.
– Незважаючи на завойоване олімпійське золото спільними зусиллями, друзями ви так і не стали?
– Ні. Після Олімпіади потиснули одне одному руки і розбіглися.
"Вітрильний спорт – ціла наука, яку я б порівняв зі шахами"
– Погоджуючись на співпрацю з Манкіним, ви мали впевненість у перемозі?
– До 1972-го Манкін мав чимало досягнень і у "Фінні", і у "Темпесті". Я знав його дуже добре, знав його можливості і ставлення до справи. Вітрило – це Валентинове життя. Я розумів, що йому можна довіритися.
– Після шести гонок ви йшли серед лідерів. Однак теракт, що трапився в олімпійському містечку, поставив під загрозу подальше проведення змагань?
– Якщо говорити про спортивну складову, то хотілося провести повноцінні змагання, які б визначили сильнішого. Нам не були потрібні медалі за скороченою програмою. Насправді у тому, що сталося, винні організатори. Наприклад, ми мешкали не у Мюнхені, а у Кілі. Так от організація там добряче шкутильгала.
– У чому основна суть зауважень?
– Дрібниць було багато. Щоб не обходити територію і не йти через пропускний пункт, у паркані зробили дірку. Тобто вихід у місто та захід на територію олімпійського містечка здійснювався через банальний саморобний отвір. Ніякого додаткового огляду, жодних перевірок. Хіба це належна організація? Коли сталася трагедія, німці встановили пости з черговими, озброєними автоматами. На жаль, було надто пізно.
– Змагання все ж продовжили і ви з Манкіним здобули заслужене золото. Коли до вас прийшло усвідомлення того, що ви зробили?
– Під час олімпійської регати я віддав себе повністю задля перемоги. На фініші я сильно розхвилювався. Відчув, що все позаду… Наче потрапив у невагомість. Складність нашого виду спорту полягає у максимальній концентрації. Ти не можеш відключитися ні на мить. Ти як пружина, постійно напружений. Мозок увесь час в роботі. Працюєш автоматично, але голова безперервно думає. Дрібниць там немає – відволікся на секунду і це може обернутися у поразку з різницею у сто метрів.
– Як звикнути до постійного вітру, котрий дме в очі?
– На кожній дистанції свій вітер, свої хвилі. Також ти маєш стежити за хмарами і за берегом. Це не можна опанувати за короткий період часу, тому дітей готують до змагань, починаючи з семи років. З часом виробляється автоматизм. На кожній акваторії своя специфіка, яку доводиться тримати в голові та в полі зору. До прикладу, у Кілі працюють припливи, вода може підніматися чи опускатися. Для цього треба вивчити карту, рельєф дна, розуміти особливість течії. Це ціла наука, яку я б порівняв із шахами.
– Окрім інтелекту, значення має фізика?
– На зборах нам часто влаштовували змагання з багатоборства. Переважно я вигравав їх. Це була серія вправ з плавання, підтягування, лижних перегонів. Тобто тестування спеціальної фізичної підготовки. Якщо відверто, то декому зі збірників не завадило б підтягнути ці показники. Були й такі, що режим порушували.
– Шкідливі звички – це точно не про вас.
– Ні я, ні Валентин Манкін не вживали алкоголь та не палили. А от хлопці у колективі поводили себе по-різному. Великий талант був у Анатолія Янсуня, яхтсмена китайського походження. Він демонстрував чудові результати у Союзі, але за кордон виїхати не міг. Його сестра одружилася з іноземцем і цього вже було достатньо, щоб зробити Анатолія невиїзним. На жаль, Янсунь мав схильність до зловживання оковитою, проте це не заважало йому вигравати змагання. Виспатися у човні, прокинутися і виграти гонку – такими вміннями похвалитися не міг ніхто.
– Манкін наче теж мав проблеми з виїздом за кордон?
– Але з іншої причини – радянська держава по-особливому ставилася до його походження. Через це Валентину навіть довелося прізвище змінити. Коли з Шембрейта він перетворився на Манкіна, то влада дозволила йому їздити за кордон. Радянська система, що вдієш?
"Всі прийшли з війни, а батька нема"
– Чи були на вашій пам'яті летальні випадки, що траплялися з вашими колегами?
– Плавати вміли всі, тому потопельників не пригадую. Мені відомі два випадки, коли загинули яхтсмени. У Таллінні якось здійнялася велика буря. Човен одного московського яхтсмена перевернуло і викинуло на берег. Однак через холодну воду він, очевидно, отримав сильний шок і замерз.
– Додаткового захисту він не мав?
– Зазвичай ми виходили на воду у спеціальних костюмах, та у нього не виявилося костюма. Інший трагічний випадок стався в Сочі. Через сильний шторм тренерський катер перевернуло хвилею і вдарило об пірс. Тоді загинув Валерій Зубанов, родом з Дніпра – один із найкращих у Союзі шкотових класу "Летючий Голландець".
– Ви мали улюблені акваторії?
– Найкраща у Севастополі – я там вигравав багато змагань. Ще одна чудова акваторія у Таллінні. Вона доволі передбачувана. Там я навчився цікавому спостереженню – побачив на небі хмаринку і якщо вона починає зростати, отже, треба йти у той бік. Ти завжди отримаєш звідти вітер. А виріс я, як і Манкін, на Матвіївській затоці у Києві. Я починав там з веслування на каное, був чемпіоном України серед юнаків.
– За місцем народження ви не є киянином. Чим особливе ваше село Мельниківка, що на Черкащині?
– Там я з'явився на світ і там минуло моє дитинство. Його я пам’ятаю чудово, хоч і видалося воно складним. Батько пішов на фронт, ми залишилися вдвох із матір’ю. Тато пройшов усю війну, отримав важку контузію. Старшого брата початок війни застав у Києві, де він гостював у дядьковій сім’ї. Оскільки дядько був військовим льотчиком, його сім’ю евакуювали у Саратов.
– Яка доля вашого батька?
– Спочатку настала серйозна невизначеність. Всі прийшли з війни, а його нема. Виявилося, що тато у Чехословаччині лікувався після поранення. Одного разу він їхав у кузові "полуторки", коли з літака у той район скинули бомбу. Вибуховою хвилею тата викинуло з машини. Боком він приземлився на пеньок – усі ребра розтрощило.
– Як ви опинилися у Києві?
– До війни батько працював агрономом у селі та був дуже обов’язковою людиною. В інших селах неврожай, а у нас все нормально. У це навіть вдуматися важко, та батька звинуватили в тому, що його сім’я споживала білий хліб. У 30-ті роки в часи колективізації батька ледь не розстріляли. Дивом врятувався. А після повернення з фронту його запросили до Києва на роботу. Тож я приїхав до столиці 11-річним і залишаюся у Києві дотепер.
– Ваші батьки із Черкащини?
– Мама, яка працювала вчителькою української мови, із Чернігівщини з роду реєстрових козаків. Батькова рідня походить із Чехії. Коли у наших краях почали споруджувати залізницю, то прадід приїхав сюди на будівництво. Так тут і залишився. Прізвище прадід мав типове чеське – Дрда. В Україні вирішили розбавити приголосні букви і понапихали туди голосних. Так виник Дирдира.
"Нарвеш трави, засушиш на зиму і так рятуєшся від голоду"
– Ви згадували про важке дитинство. Після війни та ще й без батька було особливо складно?
– В Україні панував такий голод, що діти пухли. Хліба не було. Таке відбувалося не лише на початку 30-х, а й через десятиліття. Я виріс на козиному молоці та картоплі. Ми з мамою також харчувалися щавлем – це нам дуже допомогло. Нарвеш трави, засушиш на зиму і так рятуєшся від голоду. Особливо ставала у нагоді берізка або, як її називають, повійка. Але фактично нас врятувала коза. Якби не вона, то пропали б ми з мамою.
– Наявність кози слід було тримати в таємниці?
– Наші "добровольці" ледь її не зарізали. Дякувати Богу, німець-постоялець наказав козу не чіпати: "Якщо побачу, що ви щось замишляєте, то розстріляю". У нього був старший солдатський чин, тож він мав повноваження.
– Страшні реалії змусили вас рано подорослішати?
– У 4 роки я вже активно допомагав мамі по господарству. Часи були важкі, я назавжди це запам'ятав. Та і подумати не міг, що переживу Голодомор, а на старості цей нелюд знову прийде. Коли летять бомби, я не ховаюся. Жодного разу з дружиною не ходили в укриття. Там такі плити зверху, що після першого удару впадуть і увесь люд накриють.
Тут слово взяла Жанна Іванівна, дружина Віталія Федоровича: "Ми лише за дітей переживаємо. У нас сусіди мають маленького хлопчика. Дуже важко усвідомлювати, під якою загрозою нині перебувають українські діти. Коли ми мешкали у Таллінні в середині 60-х, то до нас чудово ставилися. Ми казали, що ми – українці, а не кацапи. Місцеві нас у всьому підтримували – тоді на руках ми теж мали маленьку дитину. Коли поверталися потягом додому, я розплакалася, адже нарешті побачила Україну. Це моє, рідне. За себе ми не переживаємо, своє ми прожили. Однак відчуваємо провину. Хто винен у тому, що Україна опинилася на межі прірви? Все через нас, людей з попередніх поколінь. 1991-го отримали Незалежність, а потім втратили її не один раз. Скільки людей на Майдані загинуло… А зараз найкращі гинуть на війні. Дуже переживаю, що буде потім з Україною. Ми пам’ятаємо розруху після Другої світової війни. Боюся, щоб це не повторилося".
– Скільки років ви разом з дружиною?
– Понад 60. Якщо точніше, з 1963-го. Моє олімпійське золото – це також і заслуга Жанни Іванівни – вона дуже багато мені допомагала. До всього ми прийшли разом.
– Коли ви покинули спорт, Жанна Іванівна знову була поруч?
– Наш дует з Манкіним розпався, я приїхав додому, пішов служити і написав листа дружині, де поділився тим, що відчуваю. Я повернувся на "Фінн", але побачив, що навколо – нова реальність. Виросло нове покоління яхтсменів з якісною матеріальною частиною та здобутками. Саме їх розглядали як майбутнє. Я відчув, що мені треба покинути спорт.
– То було важке рішення?
– Надзвичайно. Краще б мені руку відрізали, щоб я мав реальну фізичну перешкоду. Я навіть не ходив на жодні змагання, дивитися не міг на вітрильники. Було дуже боляче. Тому я влаштувався у Київське вище військово-морське політучилище, працював там завідувачем кафедри фізвиховання. На Спартакіаді ВМФ наша команда з училища здійснила шалений стрибок – з останнього місця на перше. Ми побудували базу на Київському водосховищі, відкрили секцію. Я розвивав вітрильний спорт в іншій ролі. Якщо беруся за щось, то доводжу цю справу до кінця і роблю її якісно.
Усі фото – з архіву мариністичного журналу "Шкіпер" (САЙТ і FACEBOOK)
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
