Українці ставали олімпійськими чемпіонами у багатьох видах спорту. Тут і гімнастика, і легка атлетика з веслуванням та ігрові види спорту. Утім на фоні традиційних успіхів вирізняються медалі Валентина Манкіна та Віталія Дирдири, котрі 1972-го стали олімпійськими чемпіонами з вітрильного спорту в класі "Темпест".

Валентин Григорович відійшов у засвіти десять років тому, а Віталій Федорович залишається одним із найстарших українських олімпійських чемпіонів. У листопаді Дирдирі виповниться 86 років, проте він у деталях пам’ятає ледь не кожну свою гонку і фахово описує специфіку вітрильної роботи. Та усього цього могло не бути, якби не щасливий випадок у дитинстві, що допоміг маленькому Віталію та його матері пережити жахіття Голодомору в одному із сіл у самому серці України.

Пощастило Дирдирі щонайменше ще одного разу. 1963-го він познайомився зі спортсменкою Жанною Колесниковою, котра згодом стала його дружиною. Як і у житті, коли Жанна Іванівна завжди була поруч із чоловіком, так і під час розмови зі Спорт 24 жінка доповнювала розповіді Віталія Федоровича. "Своє олімпійське золото я справедливо можу розділити із Жанною – це також і її заслуга", – зізнається легендарний яхтсмен.

"Мали непрості взаємини з Манкіним, та на Олімпіаді все відкинули"

– Віталію Федоровичу, як часто ви повертаєтеся думками у 1972-й, коли ви стали олімпійським чемпіоном?

– Останнім часом зрідка згадую. Раніше був заклопотаний роботою, займався пасікою, тож було не до спогадів. А тепер проблеми зі здоров'ям не дозволяють про минуле згадувати. Мав проблеми зі шлунком, потім із серцем, онкологія… Переніс кілька операцій. Лікарі сказали: "Вважайте, що ми вам зібрали серце. Що могли, те зробили".

– Пасіки вже не маєте?

– Не маю. Мед ще їмо, але це тільки спогад про пасіку. Я серйозно цим займався: спочатку їздив Україною, а потім зосередився на Матвіївській затоці, що на Трухановому острові. Там на одній із водних станцій я мав пасіку. На жаль, через стан здоров'я довелося попрощатися з улюбленою справою.

– У такому разі пропоную згадати вашу тріумфальну Олімпіаду і все, що їй передувало. 1972-го клас "Темпест" вперше включено в програму Олімпійських ігор. Пропозиція відомого яхтсмена Валентина Манкіна створити дует була слушною?

– Пропозиція надходила навіть не від нього. Манкін часто перебирав напарниками і ретельно шукав собі матроса. 1968-го він виграв Олімпіаду у "Фінні" як одиночник. Я теж спеціалізувався на цьому класі. Ми обидва підпорядковувалися ЦСК ВМФ, що розташовувався у Москві. За об'єднання наших зусиль взявся адмірал Єгоров, який створив необхідні умови для тренувань. Манкіну запропонували мою кандидатуру. До Олімпіади залишалося менше двох років. Ми були людьми військовими і підпорядковувалися наказам.

Манкін і Дирдира

– Валентин Григорович мав складний характер?

– Ми були давніми знайомими. Добре знали характери одне одного. Ще у молодості в Києві вважалися конкурентами, ходили в одиночках на "Фінні", мали непросту історію взаємин. Обидва закриті, спокійні, розумні. Між нами точилася боротьба також і за якісну матеріальну частину. Маю на увазі човни, щогли, вітрила, як основу для тренувань та суттєвий фактор успішної участі у змаганнях. У вітрильному спорті конкурентоспроможна матеріальна частина – це ключова річ. Все як з автомобілем – хороший, як правило, і швидший.

– 1966-го, задовго до мюнхенської Олімпіади, ви поїхали з України в Естонію. Це якось пов'язано із Манкіним?

– Я розумів, що мені буде складно конкурувати з ним у Києві, тому прагнув вийти з його тіні. Після запрошення естонців я виграв чемпіонат СРСР, Чорноморську регату. Тоді на Талліннській судноверфі мені побудували човен за спецзамовленням, з урахуванням моїх особистих побажань. Я реалізувався, здобув належний авторитет. Але коли ми почали підготовку до Олімпіади в одному екіпажі, то відкинули всі протиріччя і взялися тренуватися як скажені. Ми ні про що не думали, навіть про сім’ю. Тільки робота.

– Незважаючи на завойоване олімпійське золото спільними зусиллями, друзями ви так і не стали?

– Ні. Після Олімпіади потиснули одне одному руки і розбіглися.

"Вітрильний спорт – ціла наука, яку я б порівняв зі шахами"

– Погоджуючись на співпрацю з Манкіним, ви мали впевненість у перемозі?

– До 1972-го Манкін мав чимало досягнень і у "Фінні", і у "Темпесті". Я знав його дуже добре, знав його можливості і ставлення до справи. Вітрило – це Валентинове життя. Я розумів, що йому можна довіритися.

– Після шести гонок ви йшли серед лідерів. Однак теракт, що трапився в олімпійському містечку, поставив під загрозу подальше проведення змагань?

– Якщо говорити про спортивну складову, то хотілося провести повноцінні змагання, які б визначили сильнішого. Нам не були потрібні медалі за скороченою програмою. Насправді у тому, що сталося, винні організатори. Наприклад, ми мешкали не у Мюнхені, а у Кілі. Так от організація там добряче шкутильгала.