Жіноча збірна України з баскетболу початку 90-х – одна з найбільш сенсаційних команд в історії нашого спорту. 1995-го українські баскетболістки виграли чемпіонат Європи, а через рік фінішували четвертими на Олімпіаді в Атланті.
Напередодні поїздки на Євро-1995 у дворі однієї з київських багатоповерхівок відбувалася незвична розмова. Пізно ввечері делегація, що складалася з кількох чиновників, намагалася переконати лідерку синьо-жовтої команди Олену Жирко. Через конфлікт із тренером Володимиром Рижовим її поїздка у Чехію була на межі зриву. Врешті-решт, Жирко не лише поїхала на турнір, а й стала MVP Євробаскету!
В інтерв'ю Спорт 24 одна з найкращих українських баскетболісток в історії згадує про той шалений вечір, який змінив історію, розповідає про нагороди за успішні виступи на турнірах (від квартири до люстри) та зізнається, як з допомогою кулаків буквально здобула собі місце у збірній СРСР.
"Реалізувала мрію стати мамою аж через 21 рік"
– Пані Олено, зараз ви мешкаєте у Словаччині?
– Так. Вперше я сюди приїхала 1994-го, коли підписала контракт з місцевим Ружомбероком. Відіграла там шість років, одружилася з громадянином Словаччини, а тоді ми переїхали до Братислави. Невеликий період провела у чеському Брно, потім була Австрія.
– Баскетбольну кар’єру ви закінчували в Україні?
– Я втретє одружилася і повернулася у Дніпро – туди, де починала. Утім з баскетбольної точки зору це не був успішний етап. 2013-го у мене народився син, а через кілька років наша сім'я переїхала у Словаччину. Останні п’ять років мешкаємо тут безперервно.
– До спорту маєте якийсь стосунок?
– Жодного. Працюю у сфері торгівлі.
– Інколи не вистачає тих емоцій, які отримували у баскетболі?
– У середині липня їздили з чоловіком забирати сина з табору. Зайшла там у спортзал, побачила баскетбольний м'яч – вирішила покидати трохи. Помітила, що великого бажання у мене нема. На певному етапі баскетбол мені постійно снився. Але навіть уві сні мене переслідували думки: "Куди ти лізеш? У тебе все болить, штучний суглоб… Який баскетбол?"
– Ваш син Даніель займається спортом?
– Мене батьки розвивали всебічно. Я діяла за тією ж філософією та давала можливість вибору. Баскетбол не є улюбленим заняттям сина. Коли я працювала у Дніпрі, а Даніель пішов у перший клас, мені запропонували набрати у секцію дітей, куди входив мій син. Маю визнати, тренувати власних дітей – це якесь жахіття. Наявність сина у тренувальному процесі стала великою перешкодою. Та й узагалі тренерська робота – не моє. 2011-го була перша спроба, коли ми з Людмилою Чигриновою, моєю давньою подругою, працювали разом. Я займалася організаційними питаннями – мені подобалося, але потім я завагітніла.
– Даніель – довгоочікувана дитина.
– Про дитину я мріяла з 1992-го, трьох чоловіків поміняла. Лише з третім нам вдалося реалізувати свою мрію – аж через 21 рік.
– Первістка ви народили у 45 років.
– Було дуже-дуже важко. Якби не моя мама, то я б не впоралася. Вона була поруч з моменту народження Даніка. Як згадаю ті ночі! Поки нагодуєш, поки вкладеш, поки зробиш усі процедури… Я мала єдину ціль – виспатися! Зараз синові 11 років. І ви знаєте, я вже сплю (Усміхається).
– Мало ви спали і в дитинстві. Кажуть, через ранній початок занять вам доводилося засинати в одязі.
– Це правда. Уроки у школі розпочиналися о 8-й ранку. А за годину до цього ми мали заняття з баскетболу. Зрозуміло, що запізнитися було неважко, тому зранку кожна хвилина була на вагу золота. Доводилося спати у формі. Як тільки будильник продзвенів – схопила портфель та кросівки і побігла на тренування.
"Дівчата, битися – некрасиво"
– Ви мали спортивні гени?
– Вперше я потрапила на спортивну секцію, коли мені виповнилося п'ять років. Спочатку було фігурне катання, потім плавання, далі хор і танці. У третьому класі до нашої школи завітало подружжя тренерів: Тетяна та Віктор Авілови. Тетяна Петрівна навчала баскетболу, а Віктор Олександрович – легкій атлетиці.
– Очевидно, дружина перемогла чоловіка?
– Спершу я чергувала заняття. Потім Авілови розповідали, що у них ледь не дійшло до розлучення. Віктор Олександрович бачив, що я стану зіркою у легкій атлетиці, а Тетяна Петрівна запевняла, що я – вроджена баскетболістка. Як виявилося, Тетяна Петрівна мала рацію.
– Після вдалого старту в Сталі з Дніпра ви переїхали у київське Динамо. Вже звідти вас запросили до збірної СРСР. Потрапити у головну команду країни не з Росії могли тільки обрані?
– 1989-го мене запросили на розширений збір перед чемпіонатом світу в Малайзії. Всього понад 20 баскетболісток, серед яких відібрали найкращих. Тренер Олександр Гомельський не ризикнув взяти мене на чемпіонат світу. Та потім сам зізнався, що шкодував через своє рішення. Збірна СРСР фінішувала там лише на п'ятій сходинці.
– Гомельський з України запрошував лише вас і Марину Ткаченко. Можна припустити, що ви товаришували з партнеркою по Динамо?
– Якщо відверто, то подругами ми не були. Нас об'єднувало лише те, що ми представляли Україну та київське Динамо. Не більше.
– Навіть у жіночих колективах тих часів явище дідівщини мало місце?
– Можна сказати, що шлях у збірну СРСР я пробила собі кулаками. На зборі в Новогорську зійшлася у боротьбі з однією зі старійшин колективу. Вони, до речі, дозволяли собі грубу гру. Дехто мовчав, але я таке ставлення вирішила не терпіти і відповіла агресією. Виникла сутичка.
– Тренерам довелося розбороняти?
– А їх якраз не було на місці. Лише у процесі штовханини хтось зайшов у зал і взявся нас розтягувати. Нас відправили у номери, а потім викликали на килим до Гомельського. Йшла туди і подумки збирала сумки додому. "Дівчата, битися – некрасиво", – почав тренер. А потім вразив мене фразою: "Правильно, що не дала себе образити. Ну все, йди". Я перепитала чи пакувати валізи. "Ні, продовжуємо збір", – відповів Гомельський.
"Мій чоловік сказав: "Більше у збірну не поїдеш"
– У складі збірної Союзу ви виграли чемпіонат Європи, а через рік, вже виступаючи за Об'єднану команду – Олімпіаду. Ви розуміли, кого чи що представляєте?
– В принципі, у колективі поділу не було, ми були єдиним цілим. Але відчуття були незрозумілі. Ти граєш за команду, яка представляє неіснуючу країну. Об'єднана команда республік колишнього СРСР – що це таке?
– Незабаром ви почали виступати за збірну України. Перші кроки становлення цієї команди були складними?
– Ні, проблем не було. Збірна формувалася на основі київського Динамо. До нас долучили тільки донеччанку Віку Буренок та дніпрянок Віку Парадіз, яка вже тоді грала в Угорщині, а також Вікторію Лелеку. До речі, з Парадіз я дотепер підтримую стосунки. Вона нині мешкає в угорському Мішкольці.
– 1995-го Україні підкорюється шалене досягнення – перемога на чемпіонаті Європи.
– Почнемо з того, що я могла взагалі туди не поїхати.
– Через конфлікт з Володимиром Рижовим перед самим виїздом команди у Чехію?
– Це трапилося за тиждень чи півтора… Ми поверталися з-за кордону і я почула на свою адресу, що "я – ніхто" і взагалі "на букву Г". Проблема полягала у тому, що я просто попросила керівників повернути мій закордонний паспорт. Я саме збиралася продовжувати словацьку візу.
– Чому вони взагалі у вас його забрали?
– Така традиція існувала в ті часи. Не знаю – боялися, мабуть, що хтось кудись поїде. Документи гравцям на руки не видавали. Я вислухала усе це і повернулася додому. Мій перший чоловік сказав, що в мене розпочинається відпустка: "Більше у збірну не поїдеш". Ми навіть з'їздили на природу з друзями – про жоден чемпіонат Європи і підготовку до нього не йшлося.
– Все змінилося миттєво?
– За день до від'їзду до мене приїхала делегація з федерації: Мартинов, Ков'янов і Лапшинов. Рижова з ними не було. Чоловік цю делегацію не впустив до квартири, тож я спустилася до них у двір будинку. Стала на дитячому майданчику і ми почали розмовляти.
– Які аргументи наводилися?
– "Ти маєш поїхати на Євро не заради себе чи Рижова, а заради України", – сказали мені. Я прийшла додому і розповіла про це чоловікові – ми одразу посварилися (Усміхається). Врешті-решт, я поїхала на турнір, але комунікація з тренером залишалася нульовою. Тобто з Рижовим ми не розмовляли. У підсумку, ви знаєте, чим все завершилося.
– Україна виграла чемпіонат Європи, а ви стали MVP турніру.
– Очікувань перед Євро не було жодних. Як кажуть у таких випадках, все трапилося у ході п'єси. Ми просто всіх перемогли і здобули золото.
"На Олімпіаді судді нам голову відірвали"
– Як розвивалися ваші подальші стосунки з Володимиром Рижовим?
– Однієї розмови, яка б усе залагодила, не було. Тому не пригадую, як саме це вирішилося. Здається, після чемпіонату Європи, якраз перед Олімпіадою в Атланті. З часом все налагодилося.
– У чому сила тієї золотої команди зразка середини 90-х?
– У зіграності. Кістяк складали баскетболістки з Динамо. Якщо одна бігла ліворуч, то інша знала, що має бути праворуч чи під кільцем. Взаєморозуміння на видатному рівні. Достатньо було погляду чи піднятої руки.
– На чемпіонаті Європи ви двічі обіграли Росію, а потім ефектно перемогли у фіналі Італію. Вам вдався матч усього життя з 28 очками.
– Успіх з Росією дійсно був знаковим через фактор суперника. Проти нас вийшли зіркові суперниці, екс-представниці збірної СРСР. Однак ми взяли своє. Я дуже раділа цим перемогам. 28 очок у фіналі? Чесно, я не пригадую. Тоді це все не усвідомлювалося. Та й пам'ять у мене не найкраща на такі речі.
– Розмір преміальних за перемогу на Євробаскеті пам'ятаєте? Кажуть, тисяча доларів і фен.
– Якісь гроші були – суму не згадаю. До речі, після якогось турніру – можливо, після Євро – мені подарували люстру. А після Олімпіади в аеропорту самовари дарували.
– Подарунки не завжди були скромними. Після одного з турнірів вас приймав у себе Президент України?
– Ми були на прийомі у Леоніда Кравчука. Нам подарували по автомобілю – "Славуті", здається. А ще ключі від квартири вручили. Тому гріх скаржитися.
– На Олімпіаду-1996 збірна України їхала у статусі чемпіона Європи. На жаль, не вистачило дрібниці, тож ми фінішували четвертими.
– Я вважаю, що нам судді не дали виграти. На фоні Бразилії та Австралії баскетбольна Україна була невідомою командою. Судді просто відірвали нам голову: у півфіналі, а потім у матчі за третє місце.
– У вашій кар'єрі були солідні успіхи на клубному рівні – із Ружомбероком ви двічі вигравали Євролігу. Та з перемогами у складі збірних ніщо не зрівняється?
– Безперечно. Олімпійська золота медаль – найбільш статусна. Щоправда, тоді до нас не доходило, ми не розуміли значення цієї перемоги. Усвідомлення прийшло тільки з роками.
Більше чтива про баскетбол на Спорт 24
"У церкві зустрів свою дружину": баскетболіст, який став священиком, але потім повернувся
