Побутує думка, що Закарпаття – це край ароматних вин і талановитих футболістів. Про баскетбол – ні слова. А даремно! Адже найвідоміша баскетболістка України 90-х є вихованкою саме закарпатської школи. Ази гри Марина Ткаченко осягала в рідному Мукачевому.
"Тоді я переважала у зрості ледь не всіх однокласників, – усміхається Марина Іванівна, поринаючи у спогади. – Тому, коли у школі проводили набір у баскетбольний клуб, я одразу потрапила в поле зору тренерів. Та мама була категорично проти баскетболу. Боялася, що у секції я підросту до неймовірних розмірів.
Щоб якось перемкнутися зі спорту, я співала у шкільному хорі, хоча голосу, признаюсь вам, не мала зовсім. Надовго мене не вистачило і, наперекір мамі, я таки записалася у баскетбольну секцію. Першими моїми наставницями стали Валентина Гомонай і Наталя Юдольська. Саме їм я завдячую все, чого змогла згодом досягти у баскетболі".
Варто визнати: при совку талановитим юним спортсменам було значно легше заявити про себе, рухатися вгору професіональними щаблями.
"На кожному рівні працювали фахові тренери, – констатує Ткаченко. – Москва вимагала результатів від Києва, своєю чергою Київ наглядав за станом спорту в областях. Таким чином, ледь "засвітившись" у Мукачевому, я стала гравцем київського Динамо, яке тоді стабільно входило у шістку найкращих клубів Союзу. Чемпіонат був надзвичайно цікавий. Елітний дивізіон складався з дванадцяти команд. Паралельно ми виступали і в республіканській першості".
Стрімкий прогрес "гулліверки" із Закарпаття, звісно, не залишився непоміченим у тренерському штабі жіночої баскетбольної збірної СРСР. Марина встигла дебютувати у майці з чотирма літерами на грудях, але на сеульську Олімпіаду-88 її не взяли.
"На початку 1988 року мені вперше поталанило потрапити до складу головної збірної, – пояснює моя співрозмовниця. – У той час за багатьма показниками я була однією з найкращих баскетболісток СРСР. Але тоді у збірній виступали "по блату", тож замість мене курс на Південну Корею взяв хтось інший. Було дуже прикро. Потім наставник команди прилюдно каявся переді мною".
На головний спортивний форум планети вона поїхала через чотири роки. І одразу ж – золота медаль!
"За рік до Олімпіади радянська збірна тріумфувала на чемпіонаті Європи в Ізраїлі. Основу команди становило вже молоде покоління, натомість ветерани, які перенаситились баскетболом, пішли на заслужений відпочинок. Завдяки отому молодечому максималізму ми зуміли здобути олімпійське золото.
Щоправда, стартували в Барселоні з поразки від збірної Куби. Поступилися лише двома очками! Пригадую, за цим поєдинком уважно стежив Фідель Кастро, який щиро захоплювався вдалими діями не лише кубинок, але й їхніх суперниць.
Після тієї невдачі ми жодного разу не зазнали гіркоти поразки. Навіть самовпевнених американок поклали на лопатки. Основу збірної СНД становили тоді росіянки. А титул олімпійської чемпіонки досі дає мені дивіденди, адже з ним усі рахуються".
Україна стала незалежною. Перші кроки нашої жіночої збірної видалися вкрай успішними. Поїхавши на Євро-1995 у Чехію, українки дійшли до фіналу, де обіграли збірну Італії – 77:66.
"Причину цього видатного успіху вбачаю у тому, що Україні у спадок від Союзу залишилося хороше покоління баскетболісток, які були здатні звернути гори, – вважає Марина Іванівна. – У стартовому поєдинку ми поступилися збірній Югославії двома очками, але потім вже нікому не віддали жодної перемоги. Дивна схожість зі збірною СНД, чи не так?
На батьківщині могли б трохи по-іншому поставитися до нашого тріумфу. Та, крім наставника Володимира Рижова, який чим міг, тим нас і вшанував, більше ніхто палець об палець не вдарив. А от за перемогу на Олімпіаді я дістала квартиру і автомобіль…"
У 90-х Марина Ткаченко скуштувала легіонерського хліба – виступала у чемпіонатах Угорщини та Німеччини. Зокрема, у німецький Бохум її запросили тоді, коли команда пробилася у першу Бундеслігу. Упродовж сезону Ткаченко і Ко демонстрували непоганий баскетбол, тож у підсумку посіли 3-4 сходинку ("бронзу" тоді німці не розігрували).
"З приємністю згадую той час, але були і нюанси, – пожвавлюється наша героїня. – Коли граєш добре, тебе носять на руках, тільки-но спіткнешся – і вже шквал критики. У цьому плані Угорщина значно комфортніша. Там, у клубі Сомбатхей, я провела найкращий час своєї кар’єри. Ледь не в кожному матчі набирала по 45-50 очок, а моєю грою захоплювались усі – вболівальники, тренери, журналісти".
"За амплуа ви – форвард. На якій ділянці майданчика найкраще почувалися?" – наївно поцікавився у Ткаченко. "Я – різноплановий гравець, – відповідає без роздумів. – Моє кредо – працювати на команду, індивідуалізм мені чужий. Якщо треба поборотися за м'яч під кошиком – я буду боротися. Не раз через це ходила з розбитими колінами. Досі полюбляю закидати триочкові, правда, зробити це з супердалекої дистанції не вдалося. Хіба що раз вкидала аут і випадково поцілила у кошик. Звісно, такий м’яч зарахувати не могли”.
Наша розмова відбулася влітку 2008-го. На той момент Ткаченко була граючим тренером у рідному ТІМ-СКУФ, попри поважний для баскетболу вік – 42 роки. "Є в мене такий пунктик, як фанатизм, – зніяковіло зізнається мені. – Кожного сезону вношу і своє ім’я в заявку команди, адже постійно беру участь у тренуваннях, можу підстрахувати у відповідальній грі. Так мені простіше вловити проблеми, які існують в колективі, побачити, хто недопрацьовує на майданчику. Їм також приємно пововтузитися з тренером. "Фізика" в мене, звісно, вже не та, але снайперський приціл ще не збився".
Наостанок я не міг не запитати про це. Тим паче, ми вже зачепили тему клубу ТІМ-СКУФ, який Марина створювала разом зі своїм чоловіком – Ігорем Ткаченком. Упродовж певного періоду Ткаченко навіть очолював жіночу збірну України, проте значно більшу славу (лиху) йому принесла неспортивна діяльність. У злочинному світі Києва 80-90-х Ігор Анатолійович був відомим кримінальним авторитетом під псевдо "Череп". Кажуть, відзначався особливою жорстокістю, а окрім рекету заробляв торгівлею людьми.
Восьмого грудня 2001-го, у Дарницькому районі столиці, прямуючи до свого авто, Ткаченко отримав три кулі від кілера на "Жигулях" із херсонськими номерами. Ігоря ще встигли доправити у лікарню, де той невдовзі помер.
"Яким він залишився у ваших спогадах?"
"Увесь час націлював мене на результат. Та й сам ставив перед собою мету, до якої невпинно прямував. Ігор був наполегливим тренером, тож працював зі мною по 25 годин на добу. Неодноразово я поверталася додому такою втомленою, що вимагала від нього розлучення, – голос Марини Іванівни теплішає, вона навіть усміхається. – У 1997 році він створив клуб ТІМ-СКУФ, якому судилося стати найбільшим його досягненням. Я щедро вкладаю в цю команду любов, знання, гроші врешті-решт. Час від часу доводиться боротись із заздрісниками, які поливають ТІМ-СКУФ брудом, використовуючи суперечливі факти з біографії Ігоря".
З моменту цієї бесіди минуло понад 13 років. ТІМ-СКУФ втратив чільні позиції баскетбольного горизонту України. Щодо Марини Ткаченко, вона нещодавно повернулася до активної діяльності, обійнявши посаду президента жіночої команди столичного Будівельника.
