"Серед інтелектуальних ігор баскетбол – на другому місці після шахів"
Наприкінці 2000-х український спорт недорахувався зразу двох відомих виконавців. З футболу пішов півзахисник Чорноморця Андрій Кирлик, а баскетбольний Будівельник попрощався з форвардом Леонідом Стефанишиним. Обоє вважали за необхідне присвятити решту життя служінню Богу, тож зодягнули ряси.
Але минув певний період часу, і Стефанишин повернувся. У 2013-му, коли відбулася наша розмова, він виступав за львівську Політехніку і навіть викликався до національної збірної, щоправда, зі списку щасливчиків, які вирушили того року на Євробаскет, Леоніда відчепили буквально в останній момент.
"Я був там – у Словенії, додому їхав вже звідти, – розповідав мені Стефанишин. – Як казав нам Майк Фрателло (американський наставник збірної України у 2011-15 роках, – Спорт 24), ті 14 гравців вже були командою, але залишити потрібно було тільки 12. Тому я вважаю, що досі є частиною команди, і сподіваюсь, що мене викличуть наступного року. Якщо ж говорити про те, що я відчував… Звичайно, хотілося зіграти і допомогти збірній всіма своїми діями. Але якогось надзвичайного розчарування я не відчуваю".
У той період колориту українській команді додавав ще один американець – розігруючий захисник Пух Джеттер. Стефанишин – "як українець, як патріот" – висловлювався проти натуралізації, але особисто проти Пуха не заперечував. "Ми з ним дуже добре спілкувались – і на християнські теми, і на будь-які. І навіть молилися разом", – зазначив екс-духівник.
Колись Стефанишин побував у США – в Далласі. Відвідав, зокрема, матч бейсбольної ліги. Тож поділився зі мною повчальною історією.
"Я не міг зрозуміти цього виду спорту, – усміхається Леонід. – Один кидає, інший намагається відбити – так разів десять. Згодом другий все ж відбиває, вони бігають кілька секунд, після чого знову пів години стоять. Але потім я зрозумів, що це їхній національний вид спорту. А вони – великі патріоти. У Європі така ситуація склалася з футболом. Я сам люблю його, вболіваю за наших, охоче граю. Проте, якщо проаналізувати видовищність двох видів спорту, то це порівняння буде на користь баскетболу. Він активніший, динамічніший, кожні кілька секунд відбувається цікавий і красивий момент…
Якщо б у нас баскетбол поважали так, як у Литві чи Сербії, де, по суті, він залишається спортом номер один, а в спортивних газетах – дев’ять з десяти сторінок відведені саме баскетболу, ситуація була б набагато кращою. Українці – висока атлетична нація, ми могли би вигравати чемпіонати Європи, але вже так повелось… що вдієш? До речі, кажуть, що серед інтелектуальних ігор баскетбол стоїть на другому місці після шахів. Я під цим підписуюсь. Гравець тримає в голові безліч комбінацій, причому повинен співставляти їх із цейтнотом часу. У тебе є конкретні зони, де ти можеш перебувати не більше трьох секунд. Тобто, розумова діяльність відбувається безперервно".
"Усе, що ми маємо, дається Богом"
Переходимо до найцікавішого. "Пам’ятаєте день, коли ви відмовилися від баскетболу, вирішивши зосередитись на духовній діяльності?" – запитую Стефанишина.
"Тоді мені здавалось, що поєднати баскетбольну кар’єру зі служінням Богу в якості священика – практично нереально, – відповідає він. – За ті півтора року я, по-перше, зустрів у церкві свою дружину, по-друге – дуже скучив за баскетболом. У Біблії є притча про закопані таланти і про те, що цього робити не можна. Я зрозумів, якщо мені Бог дає талант до гри в баскетбол, не маю права цей талант закопувати. Іноді буваю в дитячих таборах відпочинку, розповідаю дітям про себе, про те, що мені Господь допомагає грати в баскетбол. Відповідно, у такий спосіб можу служити Богу навіть в статусі гравця".
Релігійна пауза серйозно не позначилася на його баскетбольних скіллах. Буквально за 2,5 місяці Стефанишин повернув собі оптимальну форму. Щоправда, не всі зраділи резонансному камбеку, не всі підтримали. "Багато хто казав: "Та куди йому повертатися? Він уже не зможе…" А я дуже люблю життєві виклики, коли потрібно всім і самому собі доводити, що ти можеш. Я пройшов ці випробування і, як бачите, отримав виклик у збірну", – радів баскетболіст.
"Бувають якісь епізоди у грі, коли хтось скаже "пощастило". Але я не вірю у випадковості. Вважаю, все, що ми маємо, нам дається Богом. Тому якщо тобі пощастило, отже, ти цього гідний. Розумію, що одними лише молитвами я кращим гравцем не стану. Але розумію і те, що як би я не працював на баскетбольному майданчику, без миру душевного, без молитви мені буде дуже важко. Поєднуючи важку працю з молитвою, я маю хороший результат", – ділиться зі мною секретом.
"Одна книга на моєму столі є завжди – це Біблія"
Але враження, що Леонід Стефанишин живе винятково баскетболом і Божим духом, дуже оманливе. У юності він навіть добряче хуліганив. "Як і всі хлопці у цьому віці, – усміхається гравець. – Мене товариші могли гукнути, щоб пива випити, погуляти, або ще щось. Та згодом у мене з’явилася причина уникати цього – завтрашні тренування, або гра на першість Києва. Хотілося, звісно, розваг, але я розумів, що у мене є ціль в житті".
Кумир Стефанишина – його величність "король повітря" Майкл Джордан.
"У середині 1990-х це пояснювалося ще й тим, що інших гравців ми не особливо й знали, – пояснює Леонід. – Тільки на початку нового століття з’явився ще один улюбленець – Трейсі Макгрейді. А в Україні я тоді вболівав за Денді-баскет і ходив на домашні матчі цієї команди. Був хлопчиком, який стоїть неподалік майданчика зі шваброю. Коли хтось з гравців підсковзувався, я швиденько підбігав і затирав це місце. Корабльов, Зубрицький, Брянцев падали, я затирав за ними вологий паркет і був найщасливішою людиною у світі. Минуло 7-8 років, і я вже грав з цими баскетболістами в одній команді. Коли дитячі мрії здійснюються – це щось надзвичайне".
Взагалі, Стефанишин завжди справляв враження спортсмена-інтелектуала. Що по літературі, музиці, кіно?
"Одна книга на моєму столі є завжди – це Біблія, – відповідь мого співрозмовника зовсім не дивує. – Іншу літературу практично не читаю. Зате дуже хочу побудувати власний дім і поважаю юриспруденцію. Люблю якісну музику, особливо ту, де задіяні барабани. Хочу купити собі ударну установку. Помічаю за собою таланти, які відкриватиму при умові, якщо закінчу кар’єру і не стану тренером. Щодо фільмів, то мені подобаються стрічки на історичну тематику – "Троя", наприклад, чи "300 спартанців".
А ще наш герой – мандрівник зі стажем. Компанію у подорожах йому складала кохана дружина.
"Коли в мене з’являється вільний час, ми зразу намагаємося кудись їхати. Я і баскетбол обрав не в останню чергу через те, що хотів побачити світ. Я б порадив українцям частіше мандрувати своєю країною. У нас є безліч живописних місць, про які мало хто знає. Ми часто їдемо за кордон у пошуках термальних вод, не знаючи, що і в нас є багато таких куточків. Мені в цьому плані дуже подобається Закарпаття – там багато річок, озер і водоспадів. Тож це не в Греції є усе, а в Україні".
…Зараз Леоніду Стефанишину – 37. Останнім часом він працював у столичній СДЮШОР – тренував юних баскетболістів 2007 року народження. І, мабуть, доносив їм слово Боже. А як без цього?
Інші тексти автора на Спорт 24
