“Пам’ятаю, як Лобановський демонстрував свій “сухий лист”
– Чи пам’ятаєте день, коли вперше відвідали футбольний матч?
– Перший похід на футбол, який я пам’ятаю, стався у 1952 році. Мені було дев’ять, привів на стадіон батько. Мій двоюрідний брат тоді виступав за дрогобицький Нафтовик: грав під сьомим номером, такий невисокий був, бігунчик.
Ще пам’ятаю, як у Дрогобич приїжджав львівський СКА, тоді за нього виступав Мирослав Турко – відомий післявоєнний футболіст. Як Пушкаш, володів добре лівою ногою. Згадую, як він виконав пенальті: три кроки зробив і вгатив просто у “дев’ятку”.
Я сам народився і вчився у Дрогобичі, займався волейболом, був капітаном команди. Попри те, що сам не дуже високий (1 м 78 см), доволі успішно займався цим видом спорту. До речі, був чемпіоном Дрогобича (1958 року) зі стрибків у висоту. Крім того, грав у ручний м’яч. Але я носив окуляри, мені їх постійно зачіпали і збивали під час гри, тож покинув займатися гандболом. Зосередився на волейболі, бо там суперник по інший бік сітки, тебе не штовхне (Усміхається).
Іван Яремко біля сітки праворуч
– Після школи ви вступили до Львівської політехніки. Які перші спортивні спогади у новому місті?
– Почав ходити на СКА. Добре пам’ятаю, наприклад, як у 1961-му на товариську зустріч приїжджало київське Динамо, як Лобановський демонстрував свій “сухий лист”.
Стадіони були переповнені в ті часи, народ масово ішов. У 1957-му, коли до Львова приїжджав московський Спартак на гру в Кубку СРСР, на вулиці випустили кінну поліцію, щоб підтримувати громадський порядок. Сам матч був дуже цікавий: СКА забив перший гол – народ дуже тішився, але вкінці Спартак зрівняв рахунок, на жаль.
Дуже цікавими спогадами про той поєдинок колись зі мною поділився відомий композитор Богдан Янівський. Він тоді подавав м’ячі. Каже: “Я усвідомлював, що нашим треба було затягнути час, тож не поспішав. Мали виконувати кутовий, але я вдав, що не зрозумів, і побіг до нашого воротаря. Той на мене кричить…Отакі справи”.
До слова, я дуже добре знав гравців львівських Карпат 1960-70-х років. Тих, які брали Кубок СРСР. Там всі були моїми приятелями. Крім Віктора Турпака. Не знаю, чому. З ним якось не зійшовся.
Якось у 1969-му підійшов до мене Лев Броварський і каже: “А знаєте, що це саме ви підштовхнули мене займатися футболом?”. Він же теж родом із Дрогобича. Я вже згадував, що займався волейболом. Коли я був у 10 класі, Броварський вчився у 5-му. Левко прийшов спробувати свої сили у ДЮСШ, але не міг перебити м’яч через сітку, малий ще був. Виявляється, я йому тоді сказав: “Слухай, бачу, бажання в тебе є, але до волейболу наразі не надаєшся. Ти навіть подачі не можеш виконати. Приходь на наступний рік – все буде добре”. Броварський дуже засмутився, почав відпрацьовувати техніку з футбольним м’ячем, ну і потім подався у цей вид спорту.
– Як Львів проживав щасливий момент тріумфу Карпат у Кубку СРСР?
– Я в той день поїхав до Стрия святкувати День народження друга. Пам’ятаю, як раділи новині.То була неділя. Ввечері повернувся електричкою до Львова – народ тішиться, святкує. З розповідей чув, що люди так святкували, що навіть якісь машини на вулиці побили.
Наступного дня команда повернулася до Львова – всі кинулися на летовище зустрічати футболістів: шум, гам, крики. З аеропорту карпатівці пересіли в ЛАЗівський автобус, повільно їхали вулицями, а їх вітали. Словом, то було велике свято для львівських шанувальників футболу.
Я був добре знайомий з легендарним тренером Карпат Ернестом Юстом. Він жив у районі теперішньої вулиці Вітовського. Якось запросив мене додому і подарував альбом, у який він вклеював фотографії футболістів Карпат і писав, хто на якій позиції виступає, скільки матчів зіграв. Вів статистику, словом. Юст тоді переїжджав зі Львова в угорський Печ, він в той час переживав особисту трагедію: його дружина покинула. Дуже болісно він це сприйняв.
"Михайло Кусень розповідав, як за Карпатами стежив КДБ"
– У 1963 році у Львові відкрили стадіон “Дружба” (тепер “Україна”). Коли ви вперше на ньому побували? У ті часи похід на стадіон, мабуть, був святковою подією?
– Та на першому ж матчі – Карпати проти Жальгіріса. Цим поєдинком відкривали стадіон. У ті часи люди йшли масово, цілими сім’ями. Щодо настроїв на трибунах, то бувало гаряче. Якщо футболістам щось не вдавалося на полі, глядачі могли послати їх у тому напрямку, в якому зараз іде російський корабель.
До речі, мені розповідав Михайло Кусень, який у 80-х був начальником команди в Карпатах, як за ними по п’ятах їздив КДБ. До нього перед матчем приходили і просили кількасот перепусток в різні сектори. Щоб агенти могли “розчинитися” серед глядачів і підслуховувати їхні розмови.
– Найбільше глядачів на стадіоні “Дружба” зафіксували у 1970 році під час спарингу Карпат з Палмейрасом (50 тисяч) і на матчі з київським Динамо (51 тисяча). Ви були безпосереднім свідком тих подій?
– На грі з Палмейрасом я був, а от Динамо пропустив – мене забрали в армію, два роки на Забайкаллі відслужив.
Що цікаво, я любив у той час читати газету “Футбол” (згодом стала називатися “Футбол-Хокей”). Так-от, я мав до неї доступ навіть на Забайкаллі. Як мені це вдалося? По дорозі до своєї військової частини я зупинився у Москві в знайомого журналіста Геннадія Ларчикова. Я виграв у нього в шахи три рублі і кажу: “Мені тих грошей не треба, краще присилай мені газету”.
Тож на Забайкаллі я мав авторитет серед офіцерів. Всі хотіли взяти в мене почитати “Футбол-Хокей”. Хто там раніше в тому Нерчинську, на кордоні з Китаєм, тримав у руках таку газету? Через річку вже китайське село було.
“Мій тесть, який воював у дивізії “Галичина”, зберігав валізи з теплими речами на випадок, якщо його вишлють у Сибір”
– Ви знайомі з багатьма спортивними знаменитостями. З ким склалися найтепліші стосунки?
– Близько дружив із Георгієм Прокопенком (5-разовий чемпіон СРСР з плавання – Спорт 24). Відомі шахісти Михальчишин, Романишин, Белявський – всі мої приятелі. Про них всіх я писав у своїй книзі "100 персон львівського спорту”. До слова, сам теж потрапляв на сторінки книг. У 2020-му вийшла книга Юлії Сазонової “Спортивна журналістика України: провідні персоналії”, де мене теж згадують як учасника “старої гвардії”.
Олександр Белявський під час сенсу одночасної гри / Фото Daily Lviv
До речі, цікава історія нашої гросмейстерки Марти Літинської – її тато був лікарем і допомагав українським націоналістам, родина тривалий час дуже боялася, щоб радянська влада про це не дізналася. Чого згадав, бо схожа історія є у моїх близьких. Мій тесть воював у дивізії “Галичина”. Після сумнозвісного бою 1944 року під Бродами він з кількома хлопцями втік в Угнівський монастир. Певний час перечекали і повернулися додому.
Коли я одружився в 1971-му, вдома у тестя побачив у закутку дві валізки з кожухами і чоботами. Виявляється, він весь цей час їх зберігав на випадок, якщо його відправлять на Сибір.
“Колекцію дружніх шаржів з автографами збираю майже 60 років, маю близько 30 тисяч експонатів”
– Розкажіть про свою знамениту колекцію дружніх шаржів з автографами. З чого все почалося? Які експонати для вас особливо цінні? Скільки їх маєте зараз?
– Наступного року вже буде 60 літ, як я почав збирати дружні шаржі. Зараз колекція налічує близько 30 тисяч екземплярів. Із них 2,5 тисячі уніфікував до розміру 9 на 12 см.
Почалося все у 1964-му перед Олімпійськими іграми в Токіо. Преса, звісно, кипіла новинами. І в той час я побачив на сторінках газет дружні спортивні шаржі. Вирішив збирати їх.
Серед найбільш цінних – шарж Пеле з його автографом. 1965 рік, збірна Бразилії приїжджає до Москви. Я попросив свого приятеля статиста Миколу Травкіна роздобути мені автограф легенди, і він це зробив. Натомість я відправив йому кілька своїх експонатів.
От, наприклад, шарж Лобановського. Його взяв у Львові. До Валерія Васильовича було складно підступитися, за ним скрізь ходили четверо охоронців. Та й на прес-конференції він не ходив. Але якось після матчу я підловив, як він виходив зі стадіону, кажу: “Валерію Васильовичу, ми з вами одного дня народження (6 січня), маємо одну спеціальність (він вчився в Київській політехніці), підпишіть, будь ласка”. Він не дуже хотів, зиркнув спідлоба, але таки погодився.
Більше чтива від Спорт 24
