0 
Сергій Звєков із раннього дитинства мріяв стати футболістом, однак повномасштабне вторгнення Росії змінило його плани. Ніхто не знає, як склалася б його доля, якби не 24 лютого 2022 року. Можливо, сьогодні ми записували б цю розмову за зовсім інших обставин.
Наприкінці 2022-го Сергій долучився до війська, а вже у травні 2023-го зазнав важкого поранення, внаслідок якого втратив праву ногу. Сьогодні він – чемпіон України та володар Кубка України з ампфутболу, який заради тренувань долає близько 700 кілометрів в один бік.
У цьому інтерв’ю герой розповів про випробування, через які йому довелося пройти на війні та після поранення, підтримку близьких, пошуки сил жити далі та думки, які супроводжували його на непростому шляху до відновлення. Символічно, що навіть у нашу розмову втрутилася війна: інтерв’ю ми записували під час повітряної тривоги, коли Сергій перебував в укритті.
"Таке відчуття, що я піду на війну". А вони: "Та кому ти там потрібен? Ти себе бачив?"
– Ви з дитинства мріяли стати футболістом і навіть грали за місцеву команду. З чого почалася ваша любов до футболу і чи планували ви пов’язати своє життя з професійним спортом?
– Раніше я жив на окраїні села. Бачив, як хлопці десь ходили до поля, а там же кущі, трава така велика. Маленького ж тебе не відпускають самого туди десь далі до центру сходити. Ну, я так ходив, бачу хлопців набагато старших, мені було десь років 10, мабуть. А їм там уже по 17-20. Вони копали м'ячик і я попросився пограти у футбол трішки. Спробував, наче щось виходило... Усі великі, а я такий маленький, що м'ячем боялися мене вбити. Бігав між ногами в них, крутився.
У школі ми теж на фізкультурі грали. Існувала місцева команда, яку тренував Росол Андрій Васильович, він набирав хлопців. Я до нього прийшов, просився пограти, записатися, а він: "Ні". Не брав мене взагалі. Запитую: "Чому?" А він каже: "Бо ти куриш за углами". Я відповідаю: "Курити кину, тільки візьміть мене побігати". Він не брав, не брав, не брав... А потім якось каже: "Давай, приходь, спробуєш". Ну, я прийшов, спробував, і в нас усе пішло.
Почали брати мене на ігри, змагання. Потихеньку все й закрутилося. Перед вторгненням якраз у мене була пропозиція від тренера поїхати на перегляд у Південноукраїнськ. Це мало статись якраз 24 лютого. Зрештою мені перетелефонували і сказали, що нікуди не поїдемо. Тож я продовжував грати за свою сільську команду, більше ніде.
– Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення? Чим ви займалися, крім футболу, про що мріяли?
– Ого, чим я займався? Ну, після 9-го класу пішов вчитися в "бурсу" на тракториста. Три роки відучився чи відмучився, навіть не знаю, як правильно сказати (Усміхається). Потім пішов працювати в дитячий садок – робітником з обслуговування приміщень. А влаштувався туди завдяки знайомому, який працював фізруком у школі. Його тітка була директоркою садочка. Він мені каже: "Ти ж без роботи ходиш, давай я зателефоную, поговориш із директоркою, дізнаєшся, що там треба робити". Я тоді ще молоденький був.
Прийшов у садочок, поговорили, мені кажуть: "Будеш двірником". "Ні, до побачення", – розвернувся і пішов. Думаю, не буду я підмітати територію садочка, вивозити сміття. Не хочу. Пізніше запропонували роботу з обслуговування приміщень. Коли отримав поранення і пройшов реабілітацію, повернувся туди на роботу. Я й досі працюю в тому садочку. Ось навіть зараз – діти в укритті, і я тут теж.
– Ви долучилися до війська у вересні 2022 року. Як ухвалювали це рішення?
– То була п’ятниця, десь пів на четверту. А ми по п’ятницях працюємо до четвертої, у нас скорочений день. Я сидів із дівчатами, пив каву. І от цілий день ходив без настрою. Кажу їм: "Таке відчуття, що я піду на війну". А вони: "Та кому ти там потрібен? Ти себе бачив?" Я кажу: "Звісно, бачив". І от десь о пів на четверту приходять, приносять повістку. Питають: "Ви – Сергій Андрійович?" Кажу: "Так". – "Підпишіть, будь ласка". Я підписав. Ще три дні побув удома й пішов. І жодного разу не пошкодував. Міг би, як то кажуть, щось придумати, але я просто пройшов комісію та й усе.
"О 9:15 як бахнуло по мені... Раз – і просто тиша"
– Після мобілізації ви служили стрільцем-санітаром у 77-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Чим вам найбільше запам’ятався цей період служби?
– Спочатку, коли нас привезли, було трохи страшно, бо я навіть не знав, де опинився. А потім, коли познайомився з хлопцями, стало взагалі класно. Було таке відчуття, ніби я там завжди й був. Звісно, тяжко, страшно. До всього цього треба було звикнути. Коли ти ніколи в житті такого не бачив, то як до цього звикнеш? Але потихеньку, поступово, з кожним днем я трохи освоювався.
Сергій Звєков / Фото надане героєм
– У травні 2023 року ви зазнали важкого поранення під Бахмутом. Що пам’ятаєте про той день?
– Ми з хлопцями перебували в Часовому Яру. Третього травня мали виходити на позиції, але не змогли, бо нам сказали: "Там усе прострілюється, ви туди не доїдете". Ми вже тоді зрозуміли, що це просто капець. Хто його знає, що буде далі. Я ще телефонував своїй колишній дружині й казав: "Може, я вже не повернуся, бо хлопці не можуть вийти з позицій, а ми не можемо зайти, щоб їх замінити".
І от 4 травня нас таки повезли. Ми ледве заїхали. Спочатку все було наче затишшя перед бурею. Тихо-тихо, нічого не летіло, жодної біди. А потім як почалося... Не знаю, з чого саме вони нас обстрілювали, але дали нам, звісно, доброго жару. Було багато "трьохсотих", були й "двохсоті". І серед наших хлопців, і серед інших підрозділів. У нас артилерія стояла позаду, а ми були попереду.
Десь о 9:15 як бахнуло по мені... Раз – і просто тиша. Нам раніше пояснювали, що коли летить міна, то чути характерний звук. А тут нічого не було чути. Просто бах і темрява в очах. Болю ніякого не відчував. Тільки цей гар, такий сморід стояв. Я спочатку навіть не зрозумів, що зі мною сталося. Потім усвідомив, що нічого не чую і не бачу. За якийсь час трохи попустило, почав бачити, чути. І тут ще один приліт. І знову те саме. Я навіть трохи закричав. Дивлюся на ліву ногу, а там на коліні штанини взагалі немає. Дивлюся на праву – штанина ще є, але кров просто цвіркає. Лівою ногою можу поворухнути, а правою вже ні. І думаю: "Оце капець. Це все".
Поруч нікого немає, я сам. Що робити? Наклав собі турнікет, почав затягувати – він лопнув. А кров продовжує хлистати. Йти я не можу. Довелося стрибати на одній нозі. Так я десь метрів двісті по траншеї дострибав до побратимів. Попросив, щоб допомогли. Мені зробили укол, наклали турнікет, написали час на лобі й почали нести. Потім ще кількох хлопців поранило, тому мене залишили, і я чекав. Згодом мене таки винесли до місця евакуації. Там ми ще чекали, поки за нами приїдуть. Ось якось так.
– Тобто ви майже одразу зрозуміли, що ногу доведеться ампутувати?
– Ну, не зовсім одразу. Але якщо все сталося о 9:15, то десь близько четвертої години дня я вже думав, що так і буде. Головне, щоб не… Турнікет має бути накладений на дві години, ну, нехай дві з половиною. А мені ж його ніхто не послаблював. І вже такі відчуття були… Я навіть засинав, хоча не можна було. Зовсім ослаб. У роті все пересохло, страшенно хотілося води, а пити не можна. Нікого поруч немає. Лежиш і думаєш, скільки тобі ще залишилося. Чи взагалі доживеш до вечора, чи ні. Ну, якось дожив.
"А що, ви мені ногу будете відрізати?"
– Як минали перші місяці після поранення та що було для вас найважчим у той період?
– Мені здається, найважче було усвідомити, що ноги немає. Бо я все одно думав, що вона в мене є. Мене постійно тягнуло на правий бік – туди, де була нога. Навіть коли вже ходив на милицях, виходив на балкон, то міг їх відпустити й спробувати ступити на сходинку правою ногою. І це відчуття довго не зникало. От встаю з ліжка, і мені хочеться стати на праву ногу. Треба було зрозуміти й прийняти все як є. Бо воно все одно в голові. А так – нічого страшного. Я ще й жартував.
Пам’ятаю, коли лежав у Дніпрі перед ампутацією, мене запитали, чим я займався до поранення. (Мені спочатку надали першу допомогу в Часовому Яру, потім перевезли до Дружківки, а звідти до Дніпра. І вже там мені повністю ампутували ногу). От лежу я в лікарні, а мене запитують: "Чим ти займався?" Кажу: "У футбол грав". А вони мені: "Тепер не будеш грати".
Я питаю: "А що, ви мені ногу будете відрізати?" До того її ще намагалися врятувати, але вже було пізно. Тоді мені сказали: "Все, будемо ампутувати". А я відповів: "Та ріжте вже". А коли прокинувся після операції, мені сказали: "Ти нас трохи налякав". Бо я ледве прийшов до тями після наркозу. Але потім усе було нормально. Я навіть ще трохи жартував над ними.
Сергій Звєков / Фото надане героєм
– Хто допомагав вам пройти через непростий період реабілітації? Можливо, це була підтримка близьких чи якась розмова, яка вам особливо запам’яталася?
– Так, я спілкувався з дівчиною із дитячого садочка. Зараз вона вже моя дівчина, а до того ми просто були колегами. Вона працювала нянечкою в групі. Зателефонувала мені, коли дізналася про поранення. Ми якось розговорилися і мені ставало спокійніше. Вона мене підтримувала, казала: "Все буде добре, нічого страшного. Добре, що не гірше". І так я потихеньку з усім справлявся.
Не падав духом. Не казав собі: "Все, от приїду додому, і що я буду робити?" Ні. Хоча спочатку були думки, що я вже не такий, як усі. Уявляв, як буду дивитися на людей, які ходять двома ногами, а я на милицях. Для мене це було незвично. Та й зараз іноді буває неприємно, коли йдеш, а на тебе дивляться так, ніби ти їм щось винен. Треба просто не звертати уваги, та й усе.
"Я підскочив на миличках і питаю Богдана: "А можна мені з вами пограти?"
– Наскільки я знаю, саме під час реабілітації ви дізналися про Покрову АМП. Як це сталося і хто запропонував вам долучитися до команди?
– Запросив мене Богдан Мельник (керівник цього клубу, – прим.). А до того я просто спостерігав за хлопцями. Знаєте, в нас у "Галичині" на першому поверсі стоїть кавовий автомат. Ми постійно спускалися туди по каву й виходили на вулицю на перекур. І от я бачу: приїжджає бус, хлопці сідають і кудись їдуть. Потім повертаються. Я так спостерігав раз, другий. Бачу, що їх постійно кудись возять. Знав, що до хлопців часто приїжджають волонтери, організовують різні поїздки: то постріляти з лука, то в кіно, то ще кудись. А я нікуди не їздив. Мені теж пропонували, але я постійно відмовлявся. Не хотілося мені нічого.
І от одного разу я вийшов на вулицю. Питаю: "А куди це вас постійно возять?" Вони кажуть: "Ми на футбол їздимо". Я кажу: "Та ви що, жартуєте? Як можна на одній нозі у футбол грати?" Я ж уже для себе вирішив, що більше ніколи не гратиму у футбол. Думав, що однією ногою це просто нереально. Тому здивувався.
Минув певний час. І от якось приїхав Богдан Мельник. Я підскочив на миличках і питаю Богдана: "А можна мені з вами пограти?" Він каже: "Ти раніше у футбол грав?" Я відповідаю: "Так". А він: "Ну то поїхали!" А я ж був у звичайних кросівках, із сіткою, ще й слизьких. Приїхали на тренування, дивлюся, хлопці вже якось б’ють по м’ячу, а я навіть ударити боюся. Знаєте, це як немовля вчиться ходити. Так само й тут – ти все починаєш заново. Я ще навіть правильно ходити на миличках не навчився, а вже на футбол приїхав.
Потихеньку почав копати м’яча. Страшно було, звісно. Зараз навіть смішно згадувати. Богдан нам постійно казав: "Подивіться на своє перше тренування, а тепер подивіться, що ви вмієте зараз". І так я поступово втягнувся. З хлопцями дуже здружився, почав постійно ходити на тренування. Практично не пропускав, хіба коли були якісь інші плани. А так мені все дуже подобалося.
– Ви грали у футбол і до ампутації, і після неї, тож можете порівняти цей досвід. Що відчували, коли вперше після поранення знову вийшли на поле?
– Взагалі не передати словами, навіть не знаю, як пояснити. Коли ти раніше грав на двох ногах, а потім виходиш на поле однією, то спочатку відчуття не дуже приємні. Розумієш: ще вчора стояв на двох ногах, бігав, а сьогодні вже стоїш на одній і на миличках. І думаєш: "А як воно тепер буде?"
Для мене спочатку це було дуже тяжко. А потім, коли минуло трохи часу, стало зовсім інакше. Це просто клас! Не передати словами, що означає знову повернутися на поле. Звичайно, вже не так, як раніше. Але коли ти на полі, це дуже допомагає в реабілітації. Ти просто перестаєш думати про те, що в тебе одна нога. Бо ти з хлопцями, забуваєш про все. Рухаєшся, жартуєш. Це просто клас!
"Коли ти на полі, це дуже допомагає в реабілітації" / Фото ФК Покрова АМП
– Я саме хотіла запитати, як футбол вплинув на ваше відновлення та що змінилося у вашому житті після повернення до тренувань?
– До футболу я ж нічим особливо не займався. Ходив на миличках, нікуди не їздив, хіба що іноді в кіно. А футбол мені дуже допоміг. Це ж, насамперед, здоров’я. Я бачив різні випадки в реабілітаційних центрах. Деякі хлопці лінувалися, нічого не хотіли робити. А тіло ж атрофується, м’язи слабшають. І потім знову треба відновлюватися, вчитися ходити. Я бачив такі випадки. А з футболом усе зовсім інакше. Це взагалі класно. Рух – це добре.
– Сьогодні ви чемпіон України та володар Кубка України з ампфутболу. Чи могли на початку реабілітації уявити, що колись досягнете таких успіхів?
– Ні, я взагалі про таке не думав. Коли в нас були перші тренування, навіть не уявляв, що ми колись будемо брати участь у змаганнях і так далеко зайдемо. Спочатку – чемпіонат Польщі, потім чемпіонат України, а зараз ще й Ліга чемпіонів. Я взагалі в шоці! Коли згадую, скільки всього ми пройшли від самого початку й до сьогодні, то навіть не віриться. Я ж спочатку думав, що просто трохи потренуюся, побігаю. Навіть не уявляв, що ми колись гратимемо на такому рівні. А потім якось усе пішло-пішло…
– Я чула, що заради тренувань із Покровою АМП ви долаєте близько 700 кілометрів в один бік. Чи не думали переїхати до Львова, щоб бути ближче до команди?
– Та хочеться. Мене часто про це запитують. От хлопці мені кажуть: "Я сів у потяг, ліг собі й приїхав. А як ти можеш 12 годин їхати сидячи, ще й із бабусями? Як ти це витримуєш?" Кажу, що спочатку, звичайно, було якось легше. Здавалося, що швидко доїжджаю. Ну от сів і вже приїхав. Думаєш, що звикнеш до дороги, але ні. Навпаки – щоразу все тяжче й тяжче. Коли згадую, що знову треба стільки їхати, то взагалі нічого не хочеться. Тяжка дорога, не люблю я довго їздити. Але, звісно, доводиться, бо хочеться побачити хлопців, приїхати до своєї футбольної сім’ї. А коли вже приїжджаю, зустрічаюся з усіма, то щасливий і відразу забуваю про дорогу, про все.
Раніше я міг і двічі на місяць їздити до Львова. Особливо, коли часто були тренування та збори. А зараз уже трохи рідше. Усе залежить від того, коли в нас ігри чи триденні збори. Останні збори я навіть трохи прогуляв, не поїхав. Хлопці ж готувалися до Ліги чемпіонів, а я, лінюх, удома сидів. Залінувався до них їхати. Ну, як залінувався – просто були домашні справи, тому й не поїхав.
"Мрію виграти Лігу чемпіонів"
– Якщо порівняти ваші думки в момент, коли ви дізналися про ампутацію, з тим, як сприймаєте своє життя зараз, що змінилося найбільше у вашому ставленні до життя?
– У мене все супер. Звісно, з ногою життя було трохи іншим, але й без ноги я нормально живу. Роблю все те саме, що й раніше. А так ампутація взагалі ні на що не впливає. Як я вже казав, ампутація ніяк не змінює людину. Просто добре, що я не почав пити, не спився, не валяюся десь під хвірткою, як то кажуть. І не закрився вдома, щоб сидіти й нікуди не виходити. Я працюю, їжджу відпочивати, на риболовлю, ще кудись. Живу звичайним життям. Ампутація мені ні в чому не заважає.
"Коли вже приїжджаю, зустрічаюся з усіма, то щасливий і відразу забуваю про дорогу, про все" / Фото ФК Покрова АМП
– А про що ви мрієте зараз?
– У мене, начебто, й мрій особливих немає. Треба не мріяти, а щось робити, розумієте? Бо можна просто сидіти, мріяти й думати, що воно саме прийде. Але щоб щось здійснилося, варто для цього щось робити. Ну, думаю, у майбутньому хотілося б дитинку мати. Мене в садочку постійно запитують: "Коли ти вже свою дитину до нас водитимеш?" А я кажу: "Трошки почекайте, все буде".
Якщо говорити про футбол, то мрію виграти Лігу чемпіонів. Кого з наших хлопців не запитай, усі те саме скажуть. Звісно, хочеться, хоча розумію, що буде тяжко. Але, думаю, постараємося.
– Що б ви сказали людині, яка переживає схожий досвід і лише починає свій шлях відновлення?
– Щоб не здавалася і йшла до кінця – до того, чого сама хоче. Але люди ж різні. Одному можеш сказати: "Тримайся, усе буде добре, йди до своєї мети, не опускай рук". А йому все одно. Ти говориш, а людина тебе просто не чує. Тому до кожного потрібен свій підхід, індивідуальний. Бо сказати можна що завгодно, але чи сподобаються людині твої слова, чи прислухається вона до них…
Можна просто сказати: "Хай вам Бог допомагає". Мені так часто друг казав, коли я просив його допомогти з чимось удома. Він відповідав: "Хай Бог тобі допомагає". А я кажу: "Дякую". І все.
Але найголовніше – не падати духом, не здаватися, прагнути чогось і йти вперед. Життя ж не обірвалося через те, що ти втратив кінцівку. Це не означає, що треба опустити руки, голову й сказати: "Я більше нічого не хочу". Бо якщо нічого не хотіти, то навіщо тоді жити? Ми ж для того й живемо, щоб рухатися далі, щоб у нашому житті ще щось було.
Інші тексти Олі Осідач на Спорт 24