"Я не люблю сварок, хоча в дитинстві мусів дати здачі"
– Як поживає легенда львівського боксу?
– Займаюся тренерською діяльністю. Треную у Львівському фаховому коледжі спорту. Є непогані хлопці та дівчата. На молодіжному чемпіонаті Європи у Хорватії наша першокурсниця здобула срібло. У фіналі поступилася румунці, яка вже 4-разова чемпіонка континенту. Бій наша вихованка не програла, але румунку завжди "підтягують". То таке – наші будні і специфіка. Щоб перемагати – потрібно бути переконливішим.
– Тобто ви весь час у роботі?
– Так. У фаховому коледжі працюють тільки двоє тренерів – я і головний тренер збірної України серед юніорів Олександр Остапчук. Він сам із Харкова, але через усім відомі події був змушений переїхати на захід України. Я йому запропонував місце – і вже два роки плідно співпрацюємо.
– Вас називають "інтелігентом зі світу боксу". Як вам вдавалося уникати скандалів?
– Я не люблю сварок. Спускаю їх "на гальмах". У крайньому випадку, не нагнітаю ситуацію. Хоча в дитинстві, юності був дуже впертим. І постійно мусів дати здачі. Не зважав – опонент старший на рік, на п’ять чи на десять. Міг потім і сам отримати на горіхи, але це мене не зупиняло. З часом став м’якшим. Особливо, коли з’явилися власні діти.
– Ви мали прізвисько Happy Wanderer (Щасливий Мандрівник). Звідки воно?
– Прізвисько дали англійці. Це трапилося, коли я боксував за польський клуб. Багато боїв провів тоді в Англії та інших країнах.
– Завжди перемагали, мабуть, тому що "Happy".
– Так. Якби не перемагав, то придумали б щось інше. Або й взагалі не звернули уваги.
– Перші кроки у боксі ви робили на Сихові, а батьки не вельми підтримували ваше захоплення. Ким вони вас бачили?
– Справа не в тому, підтримували чи ні. Просто вони пів року нічого не знали. Перед тим я два роки ходив на акордеон. Жили ми на вулиці Леніна (Личаківська, – Спорт 24), де я відвідував уроки вчителя музики, який мені імпонував імпровізацією і народними мотивами. Потім нам дали квартиру на Сихові. Я продовжив заняття музикою в іншого викладача, але мені швидко стало нудно – усе по нотах, по правилах.
Тим часом Дмитро Дмитрович Сосновський ходив по класах і робив набір на бокс. То був 1987 рік. Я не записався одразу, але через пів року мене затягнули друзі. Зайшов – і вже не вийшов (Усміхається).
– Якою була реакція тата і мами?
– Реакція могла бути негативною, якби я програвав поєдинки. А коли є перемоги, коли все в порядку, коли в 16 років ти вже заробляєш якусь копійку – це ситуацію змінює кардинально. Тоді, у порівнянні з теперішнім часом, діти самі йшли у секції. Зараз відсотків 70 приводять батьки – "щоб міг постояти за себе", "щоб здоровий був".
Я починав тренувати на Сихові і мав такий випадок, коли мама свою дитину просто запихала в зал. Він плакав, ревів. "Що ви робите? – кажу. – Віддайте туди, куди він хоче. Тут з нього ніякої користі не буде. Хіба картатиме, мучитиме себе, а ви будете винні, що запхали його туди, куди він не хотів". Завжди потрібно запитувати, чого хоче дитина.
"Чим займається Лапінський, я не знав"
– Дев’яності – романтичні часи крутих хлопців у шкірянках. Львів тримали серйозні кримінальні авторитети. Бандити у вашому житті часто з’являлися?
– Ні. Мене якраз усі ці речі обходили боком. Якби я мав схильність зробити конфлікт з нічого, тоді, можливо, це було б. Але я ніколи не конфліктував, тому уникнув екстремальних історій. Зате хлопці, які пів року займалися боксом і вже називали себе "боксерами", якраз найчастіше і проявляли себе в таких негативних речах. Щоб заслужити право називатися боксером і зрозуміти, що таке бокс, треба на ринзі провести немалу кількість боїв. А на вулиці – це не бокс.
– Тоді велику популярність у Львові мав кікбоксер Сергій Лапінський. Ви знайомі?
– Так, ми були знайомі. Він потім ще й у боксі виступав.
– Лапінський зв’язався із криміналом і погано закінчив…
– Кожен вибирає свій шлях. Ми бачилися на тренуваннях і змаганнях, але близько знайомими не були. "Привіт", "Як справи?" – і все. Чим він займається, я не знав. Ну ходить, тренується людина. Я ніколи не міг би подумати, що так те все відбудеться. Є багато боксерів, які були пов’язані з кримінальним світом. А чому? Бо кримінальний світ притягував їх до себе. Хлопці ж були голі-босі. "На тобі, будеш мати". Це спокушало до кращого життя. А боксери їм були потрібні в банду.
– Ваш перший тренер – Дмитро Сосновський. Три головні уроки, які вам дав?
– По-перше – самостійність. Спочатку тренер оточив турботою – нас мало що хвилювало. Але ми виросли – і довелося відвикати від того, що замість тебе все роблять. Сосновський був дуже хорошим психологом. Для хорошого тренера – це один з обов’язкових атрибутів. Налаштувати дитину, повести її правильним шляхом, аби не злетіла з рейок у кримінальний світ. Деколи Дмитрович міг накричати, розмовляти суворо. Але вмів одразу ж і задобрити. З ним було комфортно.
– Був для вас, наче Кас Д’Амато для Майка Тайсона?
– Ну, так. Намагався створити присутність рідної людини. Зараз стараюся проявляти цю рису і щодо своїх учнів. Розумію, що криками чи віддаленістю ти не виховаєш якогось хорошого спортсмена. Треба бути і батьком, і другом – щоб талант міг тобі розкритися. Щоб не боявся розмовляти з тобою на різні теми – і якщо має якісь проблеми, то допомогти їх вирішити. У тренері учень має відчувати підтримку. Якщо це є – зовсім інша починається робота.
Теперішнє покоління – важке. Особливо коли відчувають, що з ними дуже лояльно, по-доброму, то сприймають це як слабкість і починають сідати тобі на шию.
"Байсангуров виявився "твердим" – у мене аж кулаки боліли"
– Пригадуєте свій найважчий поєдинок на любительському рівні?
– Було надзвичайно складно з кубинцем у Львові. Він – темповий, постійно йшов вперед і бив. Це був той випадок, коли мрієш про кінець раунду. Траплялися важкі бої, не без цього.
– У червні 2006-го, вже на профі-рингу, ви билися у Львові з португальцем Монтейрою за титул чемпіона світу. Рідні стіни допомагали, чи ускладнювали завдання в психологічному плані?
– Правильне запитання, бо є люди, яких рідні стіни дуже надихають. У мене було навпаки. Я більше любив боксувати на чужій території. Причина – суто психологічна. Мої батьки ніколи не ходили мої бої, батько був лише одного разу. Я не хотів, щоб хтось із близьких дивився на мене із залу. Розумів, що перед їхніми очима потрібно бути ще кращим, не зганьбитися і так далі. А зайві думки збивають з ритму.
– Поразка від Байсангурова – найбільша драма вашої кар’єри?
– Ні. Етап Байсангурова – це вже пройдений пік моєї кар’єри. Хорошої підготовки не було – "готуємось, то готуємось". Тож я перебував на спаді, усвідомлював це і не робив трауру із закономірної поразки.
Байсангуров – це не якийсь там простий боксер. Виявився "твердим". Після перших двох раундів у мене аж кулаки боліли. Він багато пропускав, але не реагував на це. Тож потім мені вже не було чим бити (Усміхається). Після поєдинку я сказав, що незабаром його точно хтось посадить на п’яту точку. І в наступному бою він дійсно опинився на п’ятій точці.
– У спілкуванні він був коректним?
– Щодо нашою бою я нічого некоректного не помітив. І на зважуванні, і в бою поводився без нахабної поведінки, без погроз. Ми поважали один одного. Усе було чесно і прозоро (Сміється).
– Відчуваю іронію у вашому голосі.
– Щоб боксувати серед професіоналів і чогось досягти, треба мати хорошу команду, кваліфікованого промоутера, менеджера, який у тобі зацікавлений і вірить у тебе. Хоча навіть домовленість про бій за титул чемпіона світу – це вже чимале досягнення. Не так просто це зробити.
У боксі, навіть якщо ти аутсайдер, маєш бодай один відсоток на перемогу. Ось як у мене – перед закінченням кар’єри поїхав у Францію, де мене чекав явний фаворит. У нього налічувалося десь 34 перемоги, 30 з них – нокаутом. Для Ліона він був великим кумиром. А я приїхав і виграв у нього нокаутом в п’ятому раунді. То є професійний бокс. Ніколи наперед не передбачиш, що може бути.
"Мене судив росіянин і віддав свій голос угорцеві"
– Яка ж тоді найбільша драма вас спіткала?
– Бій з Матольчі у Львові. Я тоді боксував за Polish boxing promotion. Мав у пасиві поразку від Джеймі Хара за титул чемпіона світу. Після неї погіршились відносини з польським промоутером Кшиштофом Збарскі.
До поєдинку з Матольчі я готувався у Будапешті і в останній тиждень прихворів. Піднялася температура. Це не пішло мені на користь, вплинувши на результат. Янчишин, президент федерації професійного боксу Львівщини, організовував той вечір. Судили поляк, угорець, а третім рефері мав бути українець. Але він не доїхав, натомість судив росіянин! Пояснював потім, мовляв, запізнювався на поїзд. Банальна відмазка.
У підсумку поляк присудив перемогу мені, угорець – угорцеві, а росіянин згодом виправдовувався, що "просто переплутав кути". Він, звісно, теж віддав свій голос Матольчі. Дуже прикро ще й тому, що все це відбулося вдома, у Львові.
Так, перша половина бою була важка. У другому чи третьому раунді мені відрахували – побував у нокдауні. Але потім я його просто розбив. Навіть лікар знімав угорця – у того кровоточила брова. Однак промоутерка наполягла: продовжуємо.
Ще пригадую бій в Англії за пояс чемпіона світу IBO проти Джавайда Каліка. Теж виграний мною поєдинок і теж перемогу віддали супернику – 1:2. Один голландець через кілька місяців після цього мені зізнався: "Ти виграв, але вибач – така ситуація…".
– У такі моменти не хотілося відкинути реноме "інтелігента" і влаштувати скандал із рукоприкладством?
– Бажання таке може й було, тільки що воно дасть? Як то кажуть, поїзд вже пішов, після бійки кулаками не махають. Прийти, врізати по морді – мені від того легше має стати? Нічого ж не зміниться. Це має бути клопотом промоутерів, вищого керівництва, які про тебе дбають – щоб не допустити несправедливості.
– Останній бій на профі-рингу ви провели 2012-го. Коли зрозуміли, що пора йти?
– Десь за два роки до цього вже точно знав, що пора закінчувати. Працював у такому режимі: тиждень перед боєм тренувався, поїхав, відбоксував, повернувся. Це були останні штрихи кар’єри. Ніколи навіть не думав, що стану тренером. Але зараз треную і розумію – ця робота не з простих. Знаєте, якби в нашій країні тренер займався тільки тренерською діяльністю, то були б кращі результати. Натомість ми, тренери, робимо практично всю роботу: шукаємо гроші, домовляємося і так далі. Це любительський бокс – тут і не може бути такої команди, як у професіоналах, де розподілені всі ролі.
– Якими травмами вас нагородив бокс?
– Навряд чи це пов’язано з боксом, але дошкуляють кульшові суглоби. Також маю проблему зі спиною – грижа, протрузія. Найближчим часом доведеться робити операцію.
– А ніс скільки разів ламали?
– Я змалечку його зламав, коли катався на велосипеді і заїхав у браму (Усміхається). Він у мене картоплиною – м’який, а не гострий, тому згодом не ламався. Був період, коли протікав той ніс дуже часто. Ми "припікали". Це проходить більшість боксерів.
А ще якось на чемпіонаті України в Керчі зламав великий палець у бою. Відбоксував зі зламаним до кінця поєдинку, тож рукавичку зняти вже не змогли – довелося розрізати. Виявилось, що перелом закритий, але кістка змістилася. На місці її вправили і наклали пластину – я того ж дня повертався додому.
Через два тижні пластина вже сильно хиталася – знову відбулося зміщення. Звернувся до гарного спеціаліста, який тільки взявся за палець, хруснув – і все стало на свої місця. Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося (Усміхається). Правда, довелося ще три тижні походити з гіпсом. А кримські медики тоді проявили себе бездарно. "Та-а, він немісцевий, зараз поїде, навіщо заморочуватись…"
"Я б ще раз вернувся у 90-ті"
– Ви ніколи не мріяли переїхати у Штати, де бокс – це релігія?
– Був один момент ще в молодості, у 1995-му, коли ми їздили на матчеві зустрічі в Америку. Підходив один місцевий менеджер, хотів підписати контракт, але, на жаль, між нами існував мовний бар’єр. Можливо щось і змінив би в своєму житті, але… Я на той момент був фіналістом чемпіонату світу, мав 19 років, кар’єра рухалася вгору. Загубив я тоді щось, чи знайшов – досі не знаю (Усміхається).
– Зараз виховуєте двох донечок. Хтось пішов вашим шляхом?
– Ні. По-перше, я й не хотів – для дівчат це не найкращий вибір. Хоча молодша більш схильна до боксу – вона бойовитіша. Брав зі собою на деякі заняття – їй вдається. Може "врізати" при потребі (Усміхається). Вміє постояти за себе. Має авторитет у школі, грає на фортепіано. А старша в мене більш ніжна дівчина. Займалась вокалом, зараз пробує себе в акторстві.
– Який ваш девіз по житті?
– Я багато чого пройшов і усе здобув своєю працею. Ні один талант без праці нічого не вартий. Таланту вистачає лише до певного етапу. А далі, має бути бажання себе реалізувати, стати кращим, привести себе до ладу. Повинні зійтися докупи всі складові. Я б зараз ще раз вернувся у любительські 90-ті. Вони були для мене зірковими. Завжди кажу, що любительський і професійний бокс – це два різні види спорту. Підготовка, ведення, розуміння бою…
– Що б ви змінили у своїй кар’єрі, потрапивши в 90-ті?
– Коли став віце-чемпіоном світу, у мене був інший стиль боксу – агресивніший, щільніший, багато ударів. Але згодом тренери почали мене перевчати на більш інтелектуальний, технічний, дистанційний бокс. Ось ця зміна трохи мене збила з курсу. Якщо йдеш стежиною – треба йти до кінця. Починаєш викручуватись, вагатись – потім важко знайти золоту серединку. Вернувшись у минуле, я б не змінював свого стилю. Тоді, можливо б, кращих результатів досягнув.
"Там, де великі гроші, віри ні в що нема"
– Топ-3 українські боксери-профі прямо зараз – хто вони? Версія Романа Джумана.
– Безперечно Усик – на першому місці. На друге поставив би Ломаченка, якщо його можна назвати українцем (Усміхається). З третьою позицією – важче, навіть не знаю, кого би міг назвати. Берінчик? Дуже рідко боксує, переважно перебуває у затінку. Далакяна можна назвати. Хороший боскер, щоправда вже на заході своєї кар’єри.
– А як щодо топ-3 чинних зірок світового боксу?
– Наоя Іноуе, японець. Також врахую Теренса Кроуфорда – стара гвардія, звісно, але ще має порох у порохівницях. Третій – Сауль Альварес. Сюди личить і Сашко Усик. Вважаю, що він дуже сильно зараз піднявся і показує реально хороший бокс, як для "тяжика". Завжди імпонувало в ньому те, що він нарощує темп від початку до кінця. Ця якість дуже важлива. Плюс – велика кількість ударів, постійне переміщення.
– З нетерпінням чекаємо його бою проти Ф’юрі. Поєдинок довелося перенести через начебто розсічення у Тайсона. Вірите в правдивість цієї версії, чи це постановка?
– Там, де великі гроші, віри ні в що нема. Про що ми говоримо? Яка віра чи справедливість суддівства? Слова тут відходять на останній план. Говорити потрібно діями. Однозначно є закулісні ігри, де треба зібрати гроші і так далі. Фінансова складова перекриває у боксі все інше. Немає ні правди, ні довіри.
– Тобто, припускаєте, що таки інсценізували травму?
– Я нічого не припускаю. Кажу лише, що могло трапитися будь-що. Тайсон відчував, що він ще не готовий. Треба було щось придумати. Але це – один з варіантів.
– Як розподіляєте їхні шанси на перемогу у відсоткову плані?
– Якщо перед першим поєдинком, який не відбувся, я давав 50 на 50, то зараз 60 проти 40 на користь Усика. На мою думку, перенос не пішов на користь Ф’юрі у психологічному плані. За цей час він міг ще більше "перегоріти". В останніх заявах Тайсон вже раптом почав Усика поважати – риторика змінилася. Отже, в глибині душі щось "ойкнуло".
– Чи вистачить Усику спритності, щоб ухилятися від цих довжелезних рук? Тим паче, Тайсон і на ногах добре працює…
– Справа навіть не в довжині рук. Я вважаю Ф’юрі незручним, нестандартним боксером. Високий, дещо незграбно боксує. Але! От візьміть Вову і Віталія Кличків. Володя – більш технічний, усе чітко та правильно виконує. А Віталік виходив і бився по-босяцьки, по-вуличному. З ним було важче, ніж із Вовою. Бо більше імпровізації та непередбачуваності. Незрозуміло, звідки чекати наступного удару. Ось це єдине, що мене непокоїть у Ф’юрі. Бо за класом і майстерністю Усик стоїть вище.
– Яку тактику ви б підібрали для Усика?
– Змусити Ф’юрі багато працювати "по повітрю". Тобто, щоб суперник не влучав. Зміщення, робота ніг. Битися-боротися, входити в клінч не варто, бо Тайсон своїм зростом і масою навалюватиметься, щоб виснажити. Руки стають ватними, швидкість зникає. Тому – робота ніг, нарощування темпу і кількості ударів.
Більше чтива про бокс
