Львів, 90-ті. У піцерії "Кастелярі", популярному на той час закладі в самому центрі міста, сидять азербайджанці і попивають запашний чай. Про щось емоційно сперечаються, розмахують руками. Вони не здогадуються, що це останні миті в їхньому житті. Зненацька на тротуарі виринають чеченці. Звучить серія пострілів.
Приблизно за тиждень до резонансного вбивства кримінальну хроніку львівської преси сколихнув гучний матеріал із попередженням: "У місті проллється кров". Автор статті повідомляв, що відбулася бійка між азербайджанцями та гастролерами з Чечні, під час якої одного з чеченців порізали ножем і невдовзі він помер. Аргументуючи традиціями кавказьких горців, журналіст дійшов висновку – варто очікувати неминучої помсти. Міліція тоді ревниво закопилила губу: "Що він там знає, цей розумник?" Але минуло кілька днів – і про журналіста згадали всі. Звали його Омар Узарашвілі.
*******
Про жорстокий звичай вендети по-кавказьки Омар знав не з кіно. Три століття тому його рід звався Анджапарідзе і мешкав у Кахетії. Проте виникла кровна ворожнеча з іншим родом. Настав момент, коли від Анджапарідзе залишились лише два брати. Вони врятувалися втечею у Сванетію, де зуміли відродити свою династію. Але у двері постукало інше горе – чума.
"У Грузії надзвичайну увагу приділяють похоронним ритуалам. А оскільки боялися заразитися чумою, то всіх померлих просто поскидали в одну могилу. З усього роду живою залишилася одна вагітна жінка. І, на щастя, вона народила сина. "У" — грузинською означає префікс "без". "Швілі" – син чи донька. Отож дитину, яка залишилася єдиною живою з усього роду, охрестили Узарашвілі, "син похованих без похоронної музики". Від нього й пішли інші Узарашвілі. До речі, це – дворянський рід", – розповідав Омар в інтерв’ю виданню "Україна молода".
Браму до Львова прочинив його батько, який проходив тут строкову службу, а паралельно грав у футбол за львівський СКА. У 70-х, коли з вакансіями водія на батьківщині стало зовсім скрутно, Узарашвілі-старший списався зі своїми товаришами по службі і невдовзі перевіз сім’ю у місто Лева, де одразу знайшлася робота. Після школи Омар вступив на факультет журналістики Львівського університету.
Часи були буремні, а Узарашвілі мешкали на "Хресті" – так називали район вулиць Київської та Коновальця – з характерною кримінальною аурою. А неподалік – ще й Привокзальна! Знаменитий тренер Мирон Маркевич у розмові з автором цих рядків якось згадував: "Привокзальна – то ж такий специфічний район. Бійки "район на район". Привокзальна проти Хреста – так називався інший район Львова. Своя компанія існувала і біля церкви Юра. Такі були драчки прилічні. З підручними засобами. Я не маю на увазі стрілянину чи ще щось. Але паркани тріщали".
Щоб бути спроможним постояти за себе і близьких, шлях пролягав через спортзал. Омар зайнявся боксом. Невдовзі здібного технічного хлопця помітили серйозні тренери і запросили в молодіжну збірну України. Він навіть отримав звання майстра спорту. Але друзі по рингу послідовно переходили по той бік закону – у кримінал. Натомість Узарашвілі все більше вабила журналістика. Благо, дефіциту інсайдів з бандитського світу він не відчував ніколи. Працював у газеті "Ратуша", а максимально розкрити свій потенціал Омар зумів у "Високому Замку" – справжньому флагмані серед друкованих видань Галичини. Очолював відділ кримінальних новин близько 20 років.
*******
"Перед тим, як сісти за робочий стіл, він переживав, що називається, творчі муки: від руки на окремих листочках робив якісь помітки, обдумував сюжетну лінію, добирав факти, коментарі, уточнював деталі, – пригадує Іван Фаріон, колега Узарашвілі. – Не довіряв диктофонам, як правило, стенографував розмови, пресконференції, нотуючи найсуттєвіше – і був точним. Перед тим, як сісти за комп’ютер, виходив у двір запалити цигарку, для зосередження перебирав у руках чорну вервечку – ніби хотів, щоб вляглися його сумніви. А потім сідав до комп’ютера і ледь не розбивав клавіші – боявся, що не встигне за думкою.
Після написання складного матеріалу завжди радісно потирав руки і вигукував сусідам по кабінету: "Нарешті я заслужив своє горнятко кави!" Коли випивав її і декотрим нашим довірливим редакційним працівницям жартівливо ворожив на кавовій гущі, фантазував свої віщування, зазвичай – кумедні. Наївні жіночки вірили у ці його "гороскопи"... А які соковиті, з рідним грузинським акцентом тости він виголошував, коли у когось з колег випадав день народження!"
У розмові зі Спорт 24 Фаріон наголошує, що Омар багато читав, добре знав світову літературну класику, і через це мова його матеріалів була образною, з багатьма порівняннями, афоризмами. "Він і сам їх часто придумував, – згадує пан Іван. – Міг буквально на ходу, за кілька секунд, скласти влучну, дотепну епіграму про когось із колег. Тішився, коли його спонтанне творіння викликало усмішку. До слова, українську мову він, уродженець Кавказу, знав і спілкувався нею набагато краще, ніж декотрі наші краяни…".
Оскільки Узарашвілі писав, в основному, на кримінальні теми, тож досконало знав не тільки правничу термінологію, регламент роботи, всі нюанси діяльності силових органів, судів, адвокатур, а й "зеківські" закони, звички, психологію, "зеківську" лексику: "За цей професіоналізм його поважали як одні (для прикладу, на похорон нашого друга прийшов генерал міліції, майбутній нардеп Михайло Цимбалюк), так інші – ті, що були "по інший бік барикад".
*******
Наймогутнішим кримінальним авторитетом Львова на перетині 80-90-х по праву вважався Орест Завінський, більш відомий як "Завіня". Він очолював угрупування "Рокс", яке налічувало понад пів тисячі осіб, готових заради свого патрона на все. Молодий, фізично сильний, адже займався армреслінгом, та ще й без шкідливих звичок. Усю невичерпну енергію "Завіня" витрачав на розширення сфери впливу, а також примноження капіталу "Рокса". Спершу левандівські рекетири кошмарили ринки, згодом зайнялися більш солідною та прибутковою справою – "дахуванням" різноманітних фірм. Класика жанру!
За спиною "Завіні" – сім років у тюрязі, тож злякати його чимось було важко. Тим не менше, увечері 21 червня 1994 року Левандівка здригнулася від пострілів. Незнайомець перестрів авторитета за кілька метрів від його дому, розрядив у живу мішень пістолет ТТ і встиг накивати п’ятами попри марні спроби брата "Завіні" влучити навздогін. Лідер "Рокса" стік кров’ю до приїзду "швидкої".
Після велелюдного похорону, якого Львів не бачив уже давно, Узарашвілі опублікував викривальний текст – ким насправді був Орест Завінський. Журналіста відверто непокоїло, що його колеги з інших видань ліплять "Завіні" ореол Олекси Довбуша, який відбирав у багатих, а бідним роздавав. Омар не з чуток знав, що правда була іншою.
"Після цієї публікації в редакцію "Ратуші" приїхав брат покійного з двома "бичками", – розповідав Узарашвілі "Україні молодій". – Викликали мене в коридор i пообіцяли: "Якщо не напишеш спростування, ми тобі пальці на руках переламаємо". Я мав прийти до них о 12-й годині наступного дня і під диктовку написати "спростування". Звичайно, я б цього ніколи не зробив. Та переживав страшно. Вони нахабно, не криючись, у мене під брамою поставили своїх людей, щоб я не втік.
Йти до міліції? Все життя потім від них буду залежати й ніколи не зможу об'єктивно писати. Знайшов вихід увечері. Зв'язався з Ігорем Френкелем, авторитетом старої формації, який у Львові відповідав за злодійський "общак". Ігор Ешерович, царство йому небесне, завжди говорив: "Злодій має красти, мєнт його ловити, а журналіст про це писати. І тоді все буде за правилами". Я розповів йому про свою проблему. І зранку брат "Завіні" сам зателефонував мені, вибачився й перейшов у розмові на "пан Омар".
Дуже швидко гостросюжетних історій назбиралося стільки, що Узарашвілі засів за написання книги – і не одної! З-під його пера вийшли бестселери "Львів "бандитський", "Львів "ментівський" та "В епіцентрі гангстерських війн: українська мафія зблизька". Дружина журналіста – Паті – згадує: знайомі приходили взяти ці книжки "просто почитати" – але здебільшого так і не повертали їх. Це кримінальне чтиво з автографом автора для багатьох було прекрасним подарунком до пам’ятної дати. Книжки Омара розібрали всі до одної, жодного екземпляра не залишилося на пам’ять.
На презентацію дебютного творіння Узарашвілі запросив журналістів та кількох знайомих "оперів". Далі події стрімко набули неочікуваного повороту.
"Тільки почав презентацію, у кафе, де вона відбувалася, влетів дядя Женя – старий злодій, який вирішував багато питань, – розповідав Омар згодом. – Я вже занервував. Лише почали говорити про "Львів "бандитський", дядя Женя скочив з місця й почав кричати, що бандити – у Москві та Пітері, а у Львові все "по понятіям". Тільки коли я зауважив, що слово "бандитський" узяте в лапки, він заспокоївся. Як почали закушувати, на презентацію вломилися кілька братків Рашида (про цього авторитета там був маленький роздiл). Відвели мене вбік і сказали, що Рашид наказав їм викупити у мене весь тираж (а тоді видавництво надрукувало лише 50 сигнальних примiрникiв). Коли я пояснив, що це неможливо, поїхали, але під вечір приїхали вдруге з тією ж пропозицією.
На той час мої друзі-"опери" були вже п'яненькі, й один із них, хапаючись за табельний пістолет, почав кричати, що "цих уродів" зараз постріляє. Ледве всіх заспокоїв тостом, що і серед міліції, і серед "пацанів" є нормальні люди, а є негідники. А "Львів "ментівський" узагалі розкупили за три дні. Не знаю, правда чи ні, та подейкують, що тираж викупила СБУ, тому що пів книжки було саме про їхні "подвиги".
Траплялися й трагікомічні історії. Одну з таких розповів вашому автору Іван Фаріон. Якось одному із працівників редакції "Високого Замку" за поданням поліції помилково прислали повістку у суд. Там розглядали клопотання про те, щоб позбавити цього чоловіка прав... тракториста. Мовляв, їхав у нетверезому стані, наробив багато біди. Працівник редакції не розуміє, у чому справа – на тракторі ніколи не їхав, ніяких ДТП ніде не вчиняв...
З’ясувалося, що несумлінні поліцейські "взяли в обороти" однофамільця справжнього порушника, не спромоглися точно встановити його особу, справжню адресу його проживання. Тобто трапився прокол. Поза тим, процес було запущено – поліцейські бздури невинному треба було спростовувати у суді, витрачати на це багато часу. Омар підтримував колегу, ходив із ним на кожне судове засідання, пояснював, як має поводитися там. А потім написав розгромний матеріал про нероб у поліцейській формі і проблеми, які вони "з нічого" створюють людям. У поліції тоді був гучний "розбір польотів".
*******
Минав рік за роком. Узарашвілі продовжував творити у жанрі кримінальної журналістики. "Деякі відчуття стали наркотиками, – пояснював він свою мотивацію. – Постійний приплив адреналіну, намагання бути першим. Хоча розумію, що підходить вік, коли треба зайнятися чимось поважнішим. Планую написати серію детективів про багатьох відомих львів’ян".
Не встиг. Вранці 9 січня 2016 року його серце зупинилося назавжди. Омару було лише 56. "Він багато ходив пішки, у тому числі – на роботу, – трепетно згадує колегу Іван Фаріон. – Вважав, що це один з найкращих способів підтримувати у добрій формі своє здоров’я. На ногах переніс й інфаркт... Своєму синові, Нугзару, Омар теж прищеплював любов до спорту. Той займався карате – отримав світло-коричневий пояс. Батько вважав, що його нащадок, як і кожен чоловік, повинен вміти захистити себе і когось".
Паті Узарашвілі наголошує, що її дорогий Омар був дуже добрим сім’янином: "Мій чоловік робив усе, щоб я не хвилювалася за нього. Але це хвилювання завжди було присутнє. Всяке траплялося в його роботі – 90-ті роки були вкрай тяжкими. Але ми всі ці труднощі пережили. Порядність, чесність Омара захищала його...".
Сина зраненька відводив до школи, сам же забирав його після занять. Приходив з редакції, мив руки і йшов із Нугзаром робити уроки. Казав дружині: поки не виконаємо домашні завдання, їсти я не піду. А ще іноді, не без усмішки, кидав фразу: "Я – майстер спорту з боксу, а от у шкільному табелі з фізкультури у мене трійка...".
Більше чтива про бокс на Спорт 24
