Життєвий шлях Олександра П’ятниці – готовий сценарій кіношної історії. З дитинства хлопець мав унікальні спортивні здібності, проте шліфувати їх доводилося в екстремальних умовах. У юності він влаштувався сторожем спорткомплексу, де о 3-й ночі тренувався метати спис.
Минуло кілька років і Олександр здобув ліцензію на Олімпіаду, куди поїхав із травмою. Та це не завадило йому виграти срібну медаль на арені, де у цей час свій черговий спектакль демонстрував Усейн Болт. Через чотири роки після Олімпійських ігор П’ятницю шокувала звістка – його допінг-проба дала позитивний результат. Головне спортивне досягнення Олександра розбилося однієї миті.
П’ятниця пішов зі спорту, але свої навички спрямував у правильне русло. Відомий легкоатлет працює із тими, хто зі зброєю в руках боронить Україну. Напередодні розмови зі Спорт 24 Олександр повернувся з передової і все ще не може оговтатися від пережитого.
"Деколи з'являється думка: "От-от прилетить і влучить у тебе"
– Я був на Донеччині, місяць провів на позиціях. Оговтуюся від побаченого. Навіть якщо людині не доводилося бувати на війні, то певне уявлення вона має з кіно. У нас на Донбасі все те саме: авіабомби, артилерія, дрони. Увесь набір… І з танка по нас теж стріляли. Та найстрашніше – це КАБи, керовані авіабомби.
– Кіно ніколи не передасть страшних відчуттів.
– Так, цивільним це не зрозуміти. Можливо, схожі емоції знайомі людям, які пережили приліт ракети. Коли ти вперше потрапляєш у такі умови – це дуже страшно, яким би спокійним та стриманим ти не був. Та з часом навіть до цього жаху звикаєш. Але завжди треба берегти себе. Не ігнорувати обстріли, ховатися у бліндажах та укриттях.
– Якою є ваша військова спеціальність?
– Інструктор з фізичної підготовки. Також я проводжу заняття з бойової тактичної підготовки.
– Як давно ви в армії?
– Я підписав контракт зі Збройними Силами 2020-го, але паралельно продовжував займатися спортом. Служив і виступав за свою військову частину. Мені подобалося це суміщення. Я їздив на змагання із військового семиборства і навіть встановив рекорд України у метанні гранати.
– На скільки метнули?
– 87,50 м. На жаль, його не можуть зафіксувати у якості національного рекорду, оскільки то були регіональні змагання. На чемпіонаті серед військових я метнув на 79,20 м. Це теж рекорд України, але тут своя специфіка. Я метав у амуніції з автоматом та берцях.
– Ви завжди були кремезним атлетом. Зараз ваша робоча вага зменшилася?
– Мій зріст – 187 сантиметрів. Зазвичай моя вага становила 100 кілограмів. Якщо точніше, то до поїздки на Донеччину я важив 97 кілограмів, зараз – 90. Скинув добряче.
– До навантажень вам не звикати. Але одна справа – спортзал, а інша – бойові умови.
– Насамперед складно у психологічному плані. Обстріли не припиняються і деколи з'являється думка: "От-от зараз прилетить і влучить у тебе". Час минає, ти адаптовуєшся, проте виникає нова загроза. Якщо ти довго там перебуваєш, то починаєш ставитися халатно до своєї безпеки. Іншими словами – перестаєш себе берегти. Снаряд летить, а хлопці нехтують правилами.
"Пощастило з хірургом, який колись оперував Шевченка і Реброва"
– Ви на передовій з великого вторгнення?
– Раніше я зосереджувався саме на спортивній складовій. Та з новим етапом війни все змінилося. Оскільки я працюю інструктором, то потребую бойового досвіду. Тому виїжджаю у бойові умови. Треную мобілізованих, а також тих, хто проходить КМБ – курс молодого бійця. Займаюся й зі звичайними військовослужбовцями, які воюють на передовій.
– Як оціните загальний рівень підготовки наших воїнів?
– В основному, це чоловіки 40 років, плюс-мінус 5 років. Зрозуміло, що не у всіх фізична підготовка на високому рівні. Тому доводиться чимало працювати. Насамперед займаємося витривалістю. Коли ти біжиш в амуніції, то маєш бути готовим до того, що у такому темпі треба подолати 15 кілометрів. Для цього рівень підготовки має бути вищим за середній.
– В армійському оточенні знають про ваше спортивне минуле?
– Я нікому не розповідав. Утім чутки розлітаються швидко. Тому більшість знайомих знають. Дехто запитував мене: "А що ти тут робиш?"
– Після Олімпіади ви зазнали важкої травми у Чорногорії – розірвали хрестоподібну зв’язку. Зараз відчуваєте її відлуння?
– Іноді коліно поболює. Мені пощастило з хірургом, який операцію робив. Ярослав Лінько свого часу оперував Андрія Шевченка та Сергія Реброва, це дуже хороший фахівець. Щодо самої травми, то я зазнав її випадково. Біг по горбистій місцевості – нога потрапила у яму, коліно розслабилося і вигнулося у протилежний бік.
– Той період вмістив у собі ще й іншу погану новину – 2016-го вас позбавили олімпійського срібла через виявлений допінг.
– То був грім серед ясного неба. Я навіть не зрозумів, як це сталося. Шок…
– Коли прийшли до тями?
– Я довго оговтувався, років шість. Можливо, це взагалі ніколи не мине. Я дотепер думаю про цю історію, адже вважаю несправедливим таке рішення дисциплінарних органів. Апеляція? Це потребує величезних коштів: адвокати, поїздки, експертизи… Я розумів, що необхідну суму не назбираю і систему не зламаю.
– Однак у причинах розбиралися?
– Їх могло бути багато. Заборонена речовина випадково потрапила в організм разом з іншим препаратом. Або хтось навмисно це зробив. Банально – я залишив пляшку з водою без нагляду, значить пити з неї вже не можна. Згідно з рекомендаціями IAAF, спортсмен самостійно має контролювати і нести відповідальність за усе, що потрапляє в його організм.
"У 9 років закинув камінець на дах 9-поверхівки"
– З якими сподіваннями ви їхали на Олімпіаду у Лондон?
– Я відчував, що маю шанси на медаль. Основним фаворитом я не був, але статус "одного із" я мав. До цього виступив чудово на Діамантовій лізі, йшов у топі серед усіх метальників списа. "П'яте місце – теж буде добре", – казав я собі перед стартом Олімпійських ігор. Хоча за відчуттями очікував на бронзу. Навіть якісь видіння мав, нібито я здобув бронзову медаль і роздаю інтерв'ю. Перед самим виїздом проаналізував список суперників. Реально я поступався лише чеху Вітеславу Веселому.
– У підсумку ви обійшли його.
– Зате пропустив перед собою 19-річного хлопця з Тринідаду і Тобаго. Враховуючи те, що я їхав у Лондон з ушкодженням, то срібло – цілком успішний результат.
– Разом із вами Україну на ОІ-2012 представляв уродженець Криму Роман Авраменко. Після російської анексії він залишився на півострові.
– Давно з ним не спілкувався. Роман – хороша людина. Не можу його засуджувати через те, що він у Криму залишився. Це його дім. Знаю тільки те, що у Криму чимало людей чекає на повернення України. Однак, зрозуміло, що вони бояться свою думку висловлювати.
– Ваших успіхів та Олімпіади могло не бути, якби не підтримка рідних. На старті вашої кар'єри у рідному Дніпрі вам суттєво допомогла бабуся.
– Метанням списа я почав займатися у 15-16 років. Перші серйозні змагання відбувалися у Ялті. І саме бабуся допомогла мені тоді з коштами на поїздку. Проте ще більше вона допомагала з підтримкою загалом. Вона завжди схвалювала мій вибір і закликала розвиватися у спорті.
– Задатки до цього проявлялися змалечку?
– Я помітив свої особливі здібності у п'ять років. Навіть тоді вже бігав швидше за старших хлопців. Ніхто наздогнати мене не міг. Усі друзі знали, що я дуже швидкий. Ми навіть намагалися ускладнити завдання – мій товариш сідав на велосипед, а я біг поруч. І все одно він мене не обігнав.
– Ви якось розповідали, що камінцем перекидали 12-поверхівку.
– Каміння, каштани, зелені горіхи – я жбурляв усім. Пригадую, як у 9 років закинув камінець на дах 9-поверхівки. З роками кидав ще вище. Якось запустив резиновий м'ячик до 12-го поверху.
– Коли зрозуміли, що ці таланти можна розвивати саме у метанні списа?
– Мій перший тренер Віктор Карлов навіть не запитував про мої плани. Дуже вдячний за життєву науку Віктору Анатолійовичу. Одного разу тренер просто домовився, що я підпрацьовуватиму сторожем у спорткомплексі "Локомотив". Я приходив з навчання і заступав на чергування до ранку. Траплялося, метав спис посеред ночі. Якщо прожектор був увімкнений, то метав о 23:00. Якщо говорити про часовий рекорд, то мені доводилося метати спис навіть о 3-й ночі. Це я так нестандартно займався – вирішив себе перевірити. Інколи замість обходу території оббігав спорткомплекс.
"Коли Болт пробіг, на табло з'явилося відео мого виступу"
– У вас є нетипові як для легкоатлета хобі: музика і шахи.
– Люблю гітару, навіть пісні колись писав. Більшість з них датовані 2013 роком, написані російською мовою. Треба якось їх перекласти на українську. Щодо шахів, то займався ними теж з дитинства, ще до легкої атлетики. Хоча цю справу я закинув, але періодично мозок треную.
– На Олімпіаді ви метнули на 84,51 м. Що відчули, коли побачили на табло ці цифри?
– Насамперед, що морально виснажився. Розумів, що краще вже не зможу. Перед останньою спробою я вже знав, що завершую змагання на другому місці. Можливо, треба було абстрагуватися, не думати про те, що медаль у кишені. Я дуже хотів метнути далеко і якось затиснувся. Запустив на 83,53 м. Якби розслабився, то міг замахнутися на кращий показник.
– Ви аналізували, чому так вчинили?
– Тієї миті на стадіоні відбувався фінальний забіг на 100 метрів, у якому брав участь Усейн Болт. Уявіть собі, як на нього реагувала арена, усі 120 тисяч глядачів. Коли Болт пробіг, на табло з'явилося відео мого виступу. Всі почали аплодувати, мене це не розслабило. Ще й з вибором списа помилився.
– У чому саме?
– Кожен спис летить по-різному, треба враховувати це перед метанням. У той момент треба було брати більш м’який, а я взяв жорсткий. У такому разі спис у польоті зігнувся б і міг подолати додаткову дистанцію. Але це вже історія, нічого не зміниш.
– Зараз ви пишете нову історію. Що далі?
– Попереду у мене кілька днів відпочинку, після чого я беруся за роботу – маємо тренувати людей. Поки тут, на місці, але складно передбачити, що буде завтра. Відрядження, переїзди – не спрогнозуєш, як усе складатиметься.
– Планів особливих не будуєте?
– Єдине, чого прагну – передати спортивні знання молоді. Бачу себе тренером. Сподіваюся, після війни зможу реалізувати свій задум.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
