Команду Реброва їсть проблема зсередини. Крик душі
Емоційний блог журналістки Спорт 24, якій накипіло.
Ми вже відраховуємо години до старту поєдинку Україна – Грузія, а позитивних очікувань, як і результату від нашої збірної останнім часом, нема. Дехто з топових гравців залишається на травмі, а инші банально не захотіли їхати (принаймні, у цьому переконаний Кополовець). Правильно, навіщо зайвий раз наїдатись ганьби, а потім ще й вислуховувати критику?
Сценарій матчу вже давно став зрозумілим: стартує гра, моментів небагато, реалізація кульгає, а потім лунає фінальний свисток, починається післяматчева студія і сльози. Якщо після перших невдач було справді шкода наших хлопців і я ладна була ридати разом із ними, то зараз вже просто пробиває на істеричний сміх. Колись футбол приносив живі емоції: адреналін, щастя, гнів, розчарування… Але дивитись гру з байдужістю і запитувати саму себе подумки: "А чого ти чекала?" – то вже щось новеньке. Безцінний досвід. Надії на те, що Сатурн стане в правильне місце, а зірки заб’ють гол, зараз більше, ніж на вистріл хвилі професіоналізму наших ТОПОВИХ футболістів.
Степаненко: Це неправда, що гравці збірної не хочуть грати та не віддаються на поліДуже цікаво дізнатись проблему, яка їсть українську команду зсередини. Ну, буває, що банально не лізе той м’яч у ворота. Ну, не йде гра… Моменти є, а голів нема. Цікаво, що вболівальники хочуть бачити запал гравців, а не тільки рахунок на таблі. Коли присутня гра – відсутня критика, і хочу зауважити, що я не написала жодного слова про результат. Натомість нашим хлопцям значно простіше блокувати сторінки провідних спортивних українських медіа за критику, ніж до неї придивитись. А чому не блокуєте закордонних репортерів, невже бракує духу? Повірте, журналісти не отримують жодного задоволення, описуючи черговий провал перспективного футболіста, на якого покладались колосальні надії.
Тож в чому проблема? Війна? О, так, напевно, саме війна блокує гру половини збірної, яка набуває практики закордоном. Мабуть, там вони кожної ночі прокидаються від тривог і виснажуються фізично, спускаючись у сховища, недосипаючи. А як наші мужі просять пробачення у військових – так, наче слова "пробачте, ми хотіли подарувати вам трішки щастя, але у нас не вийшло…" можуть щось змінити. Збірникам треба менше отого "хотіти", а більше робити. Хлопці, зробіть. І присвятіть цей поєдинок найсильнішим серед нас, без зайвих слів.
Окрема сторінка в цій історії – очільник головної команди, який нерідко з "великою повагою" огризається на цілком логічні запитання колег. Це дуже "приємно". Дякую!
На противагу таким гойдалкам з головною командою країни в нас є молодіжна збірна і футзал. От на такий футбол любо глянути! Він стає рятівною соломинкою для відчайдушних вболівальників. Тому, коли чую від знайомих, що футзал – саме те, куди варто вкладати кошти, то просто мовчки киваю головою на знак згоди.
Мій крик душі для когось може видатись надто негативним, а я і не заперечую. І не називала імен навмисно, бо команда на те й існує, аби досягати спільно, а не спускати всіх собак на одного.
Проте, попри все, у п’ятницю о 21:45 я зроблю те, що робила з четвертого класу: дивитимусь збірну і вболіватиму за наших з очікуванням побачити на полі класну гру українців. І якщо б мені запропонували парі – я б ставила на нашу команду не тому, що сподіваюсь на перемогу. А тому, що віритиму в них до останнього подиху на цій землі.
Інші тексти Олі Осідач
Як Кобилянська заради кохання віком жонглювала і ридала в подушку, коли тріумфував Ньюкасл