"Бленуце – чорт!" Як Карпати знову повірили в себе, а Динамо потрапило під прес – ЕКСКЛЮЗИВ зі стадіону
Журналістка Спорт 24 побувала на центральному матчі сьомого туру УПЛ Карпати – Динамо (3:3). І ось що вона побачила.
Мабуть, ще задовго до стартового свистка на стадіоні Україна пиво розліталося з небаченою швидкістю, а біля входу, як завжди, можна було зустріти бабусь із пакетиками горішків чи насіння. Десь у черзі терпляче стояв тато з донькою. Щічки у малої пашіли від осінньої прохолоди, проте цей румʼянець перекривав малюнок зелено-білого серця. І, звісно, не обійшлося без того пана, який після матчу в найближчому барі неодмінно пояснюватиме друзям, що вони "фігові вболівальники", бо не співали достатньо гучно.
Динамо не змогло обіграти Карпати у найкращому матчі сезону – 6 голів, божевільний камбек і порятунок на 90+4Усі ці персонажі – цілком реальні, але в день легендарної гри я їх… прогавила. Увесь цей передматчевий колорит пролетів повз мене. Я застрягла в заторі й відчайдушно намагалася дістатися стадіону. Хоч як би там було, саме цього вечора відгомонів другий за відвідуваністю матч в Україні з моменту повномасштабного вторгнення – 8700 "офіційних" глядачів. Я знала, що людей прийде багато, але мій шок, даруйте за тавтологію, реально був у шоці.
Добігши до трибун із кількахвилинним запізненням, я на мить зупинилася: біля дівчат із пивом не було черги, і це виглядало, як натяк згори. Та замість того, щоб прихопити пластиковий кухоль пінистого, я чомусь поспіхом пройшла повз. Дарма! Минуло якихось десять хвилин – і легіонер Карпат Пабло Альварес уже відкриває рахунок. Трибуни вибухнули, а разом із ними й мій настрій.
Ще три хвилини – і нова хвиля ейфорії. 2:0! Я поспіхом вмикаю камеру на смартфоні, але, якщо чесно, в той момент подумала не про яскраві кадри, а про те пиво, з яким могла б відсвяткувати. Ну, на фарт прийшла! Нічого не скажеш…
Власне, після всього, що сталося, трибуни жили своїм найкращим життям: пиво, кава, чай, горішки й усмішки від вуха до вуха. Глядачі вже не так зважали на перипетії гри, як прагнули сфотографувати рахунок на табло чи обов’язково переглянути на телефоні відеоповтори голів, щоб ще раз оцінити майстерність улюбленців у червоно-чорних футболках.
Та під завісу першого тайму, як би трибуни не гули, м’яч у ворота таки проштовхнув динамівець Караваєв. Уболівальники Карпат пішли на перерву з легким присмаком дьогтю.
Після такого яскравого тайму, думаю, більшість, як і я, щиро сподівалися, що львівська команда не зменшить обертів. Але… Вже на перших хвилинах після відпочинку Шапаренко зрівняв рахунок, а вслід Караваєв оформив дубль. І що тут скажеш? Динамівські ультрас, яких налічувалося "на око" 20-30 осіб, раптом запалили фаєри. Звісно, двічі пролунали офіційні зауваження від диктора стадіону, але, самі розумієте, де ті слова, коли хлопці заряджені на перемогу.
Серед львівських уболівальників хтось вигукнув із розпачу: "Є що згадати… Хотя би перший тайм". І це було б смішно, якби не було страшно, що на цьому все видовище й завершиться. А згодом стадіон узагалі замовк. Такої тиші на футболі я ще не чула. Люди пошепки коментували гру. Час від часу дехто емоційно та гучно вибухав: "Бий, бл***!", "М’ясо з поля!" чи "Суркіс ж*д". Та особливо трибуни пожвавилися при заміні скандального форварда Динамо. Арена злагоджено заряджала: "Бленуце – чорт!".
Коли ж небо забарвилося у персиково-фіолетові відтінки, а поєдинок добігав кінця, ніхто й гадки не мав, які емоційні чотири хвилини ще доведеться пережити. На третій доданій улюблена команда львів’ян таки дарує третій гол і зрівнює рахунок, шокувавши чинних чемпіонів України.
Трибуни вибухають. Над головами майорять шарфи, люди обіймають одне одного, навіть якщо бачать вперше. Чесно: якби мене запитали, з ким я розділила цю радість, то не змогла б ні назвати імен, ні впізнати облич. Але в ту мить у своєму футбольному щасті ми були єдиними.
Після довгих овацій і вихору емоцій кожен рушив своєю дорогою. Хтось – до табуна припаркованих залізних коней, хтось – у переповнений львівський трамвай, де вже й місця на останній сходинці бракувало, а хтось – у найближчий шинок, аби поділитися цими переживаннями з друзями. Обговорювали все. І те, як довго зять Суркіса лежав на газоні, і чому другий тайм пішов зовсім іншим сценарієм. Та головне – у кожного в серці залишилася мить, коли стадіон дихав в унісон і Карпати знову повірили в себе.
Більше чтива від Олі Осідач