У лютому 1956-го на ХХ з’їзді КПРС виступив Микита Хрущов з приголомшливою промовою, що розвінчувала культ Сталіна. Ця заява надихнула східноєвропейські народи, які повірили: тепер можна дихнути вільніше. Але біда була в тому, що СРСР лише хотів знайти винуватця кривавих репресій і жахливих злиднів, у які загнав народи, що були поневолені в його складі чи перебували в орбіті впливу. Сама ж імперія зла мала залишатися непохитною.
Серед тих, хто повірив у Хрущовську відлигу, були угорці. Їхня країна виступала сателітом Совєтського Союзу, на чолі був ставленик Москви Матяш Ракоші, який довів своїх громадян до зубожіння і нестачі елементарних речей.
23 жовтня 1956-го зі студентських демонстрацій у Будапешті спалахнуло антикомуністичне повстання в Угорщині. Його учасники вимагали скасування цензури, введення багатопартійної системи, проведення демократичних виборів, звільнення політв’язнів та зміщення проросійських політиків з державних посад. На землю полетів пам’ятник Сталіну, а не деревах повісили лінчованих агентів угорських спецслужб.
Одним із символів повстання став прапор Угорщини, з якого вирізали комуністичну зірку.
Але це була битва Давида з Голіафом. І фінал у ній не був біблійським. Совєтський Союз задушив повстання в Будапешті танками і втопив його у крові всього за 11 днів. Загинуло близько трьох тисяч протестувальників. Майже 20 тисяч осіб отримали поранення. Близько 200 тисяч були змушені рятуватися втечею до Австрії.
Політичних лідерів повстання Імре Надя та Паля Малетера засудили до страти і повісили 16 червня 1958 року в Будапешті. До слова, вони мали шанс врятуватися. Надь і Малетер переховувалися в посольстві Югославії. Їм пообіцяли "дорогу життя" до Белграда, але здали радянським спецслужбам.
Легенда київського Динамо Йожеф Сабо, етнічний угорець, у 2022-му дорікнув президенту Орбану за його проросійську політику і закликав згадати 1956 рік. “Я був підлітком, і плакав, коли радянські танки зайшли в Будапешт. Вони чавили жінок і дітей. Таке не можна забути і пробачити”, – сказав Сабо.
У час кривавої розправи Совєтського Союзу збірна Угорщини з водного поло, яка була чинним олімпійським чемпіоном, далеко в горах готувалася до Ігор в Мельбурні та нічого не знала про криваві події на батьківщині. Правду їм привіз один із членів команди, який втік зі зборів та зустрівся у Будапешті з мамою.
Незабаром ватерполістів перевезли де Чехословаччини, де продовжили тримали в інформаційній блокаді. Дізнатися про остаточну поразку повстання угорці змогли лише по прильоті в Австралію. Під час зупинки в Дарвіні Міклош Мартін, який єдиний серед членів збірної володів англійською, прочитав у місцевій газеті про жахливий фінал антикомуністичного повстання. На церемонію відкриття Олімпійських ігор угорці вийшли у траурних пов’язках.
У півфінальному поєдинку чинні чемпіони зустрілися зі совєтами. Зрозуміло, що вони кипіли від ненависті до представників держави-окупантки. Матч відбувався 6 грудня. Трибуни були заповнені вщерть: до приміщення, розрахованого на 6 тисяч глядачів, набилося майже всім тисяч.
Початкова вартість квитків становила 2-3 долари, але їх перепродували по 30-40. Всі хотіли подивитися на спортивно-політичне протистояння в басейні. І більшість вболівальників бажали перемоги угорцям.
“Ми відчували, що граємо не лише для себе, а й заради всієї нашої країни”, – згадував згодом один із лідерів ватерпольної збірної Угорщини Ервін Задор. Мова окупантів була обов’язковою для вивчення в угорських школах, тож усі гравці нею володіли.
“Ми вирішили вивести росіян зі себе. План був такий: ми граємо, вони б'ються", – розповідав Ервін. У басейні угорці знищували совєтів словесно і домінували у спортивному аспекті, ведучи в рахунку 4:0. До речі, половину м’ячів закинув саме Задор.
"Це було не водне поло, а бокс на воді. Росіяни почали грати дуже брудно, коли ми повели у рахунку. Я сам отримав страшний удар у живіт. Найактивнішими були Маркаров і Прокопов, які називали нас увесь матч фашистами", – загадував потім найтитулованіший ватерполіст в історії Олімпійських ігор Деже Дьярматі. Звучить дуже знайомо. Чи не так? Залити країну ріками крові, а її громадян, які чинять опір, називати фашистами.
Під завісу дуелі пристрасті досягли кульмінації і вибухнули. Російський гравець Валєнтін Прокопов вдарив Ервіна Задора в голову. Поцілив точно в праву брову. З розсічення рясно зацебеніла кров, створюючи зловісне забарвлення у басейні.
Задор не приховував: “Я опікував Прокопова на останніх хвилинах. Сказав йому, що він невдаха, і сім'я в нього така сама. Але жодних проблем не було, поки я не припустився помилки: підняв очі, щоби подивитися, чому суддя дав свисток. Мені не треба було зводити очей із Прокопова. Наступне, що я побачив, як він вистрибнув з води і вдарив мене в голову".
Валєнтін Прокопов
Побачивши розсічення угорського ватерполіста, публіка ошаліла. Глядачі підбігали до бортика, поливали гравців СРСР лайкою і засипали прокльонами, плювали в них.
Совєтський ватерполіст Боріс Гойхман так описує ті події: “Здавалося, від реву лопнуть барабанні перетинки. У нас полетіло все, що потрапляло розлюченим глядачам під руку. Збившись в центрі всією командою, ми ледь встигали ховатися від пляшок, якихось дерев'яних паличок, монет”. Довелося залучати поліцію, яка допомогла збірній СРСР неушкодженою добратися до роздягальні. Публіка була готова роздерти совєтських ватерполістів голими руками.
Оскільки на момент спалаху конфлікту Угорщина перемагала з рахунком 4:0, цей результат вирішили залишити остаточним. У фіналі Олімпіади Задор і Ко тріумфували над Югославією (2:1).
Збірна СРСР здобула бронзу, але цього в них на батьківщині, звісно, ніхто не оцінив. Для імперії страху важливими були тільки перемоги.
Ще одна показова деталь для тих, хто підтримує цинічну кремлівську тезу “спорт внє палітікі”. Член совкової зібрної Георгій Лєзін розповідав: “Нас просили не програти західним німцям і постаратися виграти в американців”.
Наступного дня після бійки ватерполістів світові ЗМІ розтиражували травмоване обличчя Ервіна Задора на перших шпальтах, а подію назвали “Кров у басейні”. Більшість угорських збірників попросили політичного притулку на Заході та отримали його. Задор став єдиним із учасників тих подій, хто так ніколи й не повернувся на батьківщину. Навіть після повалення комуністичного режиму у 1989 році. Відмовився навіть від запрошення відвідати Будапешт до 50-ї річниці тих подій. Своє рішення пояснив тим, що не хоче отримувати нагороди від уряду, до якого входять колишні ревні комуністи.
Задор перебрався до США, де успішно працював тренером із плавання. Одним із його вихованців був 9-разовий олімпійський чемпіон Марк Спітц. Ервін дожив до 77-річного віку і помер у 2012-му. Прокопов, який розбив йому брову на Олімпіаді, живий і досі.
До слова, у 2006-му Квентін Тарантіно зняв про ті події документалку “Шаленство свободи”. Того ж року світ побачив художню стрічку угорської режисерки Крістіни Годи “Діти слави”.
Інші тексти Марічки Кулачковської
Велич і страждання Ферстаппена: батько-деспот, свекор-расист, амурна дуель з приниженим росіянином
