“У Токіо ліжка були з переробленого картону”
Довідка від Спорт 24: в Андрія від народження одна стопа була більшою за іншу. Це створювало все більше труднощів, зокрема, впливало на роботу серця, пересуватися було складно. І у 19 років частину ноги довелося ампутувати. Втім, наш герой каже, що, втративши кінцівку, він насправді зажив краще. Далі в його житті з’явилося фехтування.
– Всі, хто колись побував на Іграх, кажуть, що дуже яскраві спогади залишає олімпійське/паралімпійське містечко. Згадай, будь ласка, які траплялися на твоїй пам’яті.
– Я був на трьох Паралімпіадах, тож дійсно маю з чим порівняти. Насамперед Токіо відрізнялося дуже великою кількістю обмежень через covid: ми не могли вийти за територію паралімпійського селища, і це була найбільша проблема.
Фото Bloomberg
У Лондоні, до прикладу, була особлива свобода. Можна було гуляти по одному. А в Ріо через криміногенну ситуацію організатори вимагали, щоб ми ходили гуртом.
Від Японії я очікував трішки більшого. Все-таки це передова технологічна країна, хотілося якихось інновацій, цікавих “фішок”. Як мені казали хлопці і дівчата, які були в Пекіні, що Ігри в Китаї буде важко комусь перевершити.
У моєму особистому рейтингу Лондон на першому місці, далі Ріо-де-Жанейро і Токіо. Можливо, це через те, що було мало різних забав для спортсменів між собою. Через covid все було максимально розділене. А у Великій Британії та Бразилії було доволі багато атракцій, умовно ігрових кімнат, де можна було з різними країнами позмагатися.
А проживання, харчування в Токіо було на “дві зірочки”. Стандартний варіант помешкання типу в якихось квартирах. У тебе є три кімнати, в кожній живе по двоє людей. А, там класні ліжка були – з переробленого картону, суперекологічні. Ну, мені було зручно, бо я люблю тверді ліжка.
Фото Bloomberg
– А у Лондоні в самій інфраструктурі було більше розмаху, так?
– Головна перевага Лондона полягала в тому, що в 5 хвилинах ходьби від селища була станція метро, а Лондон – величезне місто! Тоді так склалося, що ми виступали в останні дні, хотілося трохи відволікатися від нервів, від переживань, перемкнутися. Треба було виходити в світ. Ми так само робили в Ріо-де-Жанейро – поїхали на Копакабану, до статуї Ісуса. Такі, як кажуть поляки “вицєчки” – дуже корисні перед відповідальними стартами. На жаль, в Токіо цього не було. А я думаю, чого я в Японії четверте місце посів? (Сміється).
"Перед Паралімпіадою в Ріо три місяці тренувався лівою рукою, бо права була травмована"
– Ти вже згадував, що на змаганнях такого рівня стараєшся якомога менше тренуватися, а, навпаки, більше голову провітрювати. Пам’ятаєш, можеш відтворити свій день перед золотом в Ріо?
– Є люди, які готуються до змагань в спокої, тиші, відокремлюються від інших. Грубо кажучи, закидують собі на голову рушник, щоб не відчувати впливу середовища. А є ті, хто, навпаки, хоче якогось драйву, емоцій! Це дуже індивідуально.
Десь на підсвідомому рівні я зрозумів, що тепер просто реагую на те, як підказує мій внутрішній світ, мій досвід. Перед тим золотом в Ріо я був дуже напружений.Тому що в мене була дуже сильна травма, і вона не дала мені нормально фехтувати. Я ж не тренувався правою рукою, а лише лівою упродовж трьох місяців. Тож хвилювався, що мене може дуже сильно почати боліти рука. Бо бувало, що я не міг навіть пальці стиснути з шаблею – це була величезна проблема.
Але в дні перед стартом, коли я все-таки легенько тренувався для того, щоб трішки розрухати праву руку, просто зрозумів, що на все воля Божа. І я від себе маю дати максимум, що зможу, а далі – по ситуації. Ну і в принципі, бачиш, такий план, напевно, влаштовував Бога.
З іншого боку, те ж Токіо, де я посів четверте місце, воно теж для мене було досить-таки показовим. Звісно, можна сказати: “Ну та, четверте місце з п’ятнадцяти осіб”. Але, з іншого боку, до того я ледве вийшов з групи, потім фехтував за вихід у “вісімку” та “четвірку”, де переміг доволі сильних німця й італійця. Ці два поєдинки в мене забрали багато сили й енергії.
І все одно, коли я виходив на півфінал з українцем Маньком, то відчував, що можу поборотися за “двійку”. Це був найважливіший поєдинок в Токіо. Я його програв. Ну а бій за бронзу – це взагалі психологічний удар, і я його буду все життя пам’ятати. Виграючи 13:7, довести рахунок до 14:14 і програти по фальстарту – це треба вміти. Але таке життя. Воно дає уроки.
Втім, якщо б мені за місяць перед Токіо сказали, що я посяду четверте місце, я б, напевно, не був дуже розчарований. Це все досвід, який можна використовувати і передавати іншим: ділитися, розповідати. Бо я вважаю, що в спорті найважливіше – це психологія. Ти можеш бути класно підготовлений, супер форма в тебе може бути, але коли ти психологічно не впевнений в собі, коли десь трішки не готовий, то все може піти шкереберть.
На мою думку, на першому місці психологія, далі – техніка, тактика, спаринги та робота з тренерами. День старту – дуже індивідуальна річ. Десь там нагорі написано, як воно має бути в той день.
“Мені в той день написали багато українських військових – дякували за підтримку”
– Пам’ятаю твій суперемоційний коментар після завоювання золота в Ріо. Ти зі сльозами на очах присвятив медаль всім воїнам тоді ще АТО і зокрема двом своїм друзям, які загинули у боротьбі з російськими окупантами. Ким були ці люди?
– Якщо чесно, коли я зранку йшов на ці змагання, то мріяв просто дофехтувати цей день. Було би дуже прикро, якби довелося знятися через те, що я не можу тримати шаблю в руках. І коли я вийшов з групи, це вже було дуже добре. Коли переміг у півфіналі китайця, то розумів, що у кишені вже як мінімум срібло – суперрезультат.
Знаєш, я коли переміг, то, звісно, радість була. Але водночас і спустошеність. Я навіть про це не мріяв, а воно відбулося. Це ніби ти чекаєш на Миколая і хочеш, щоб він подарував тобі одну машинку, а він приносить сто! І ти більше не маєш чого хотіти в житті!
Після перемоги на Паралімпіаді це, напевно, був якийсь голос згори: згадати про своїх друзів. Це були двоє моїх хороших товаришів. Один – мій знайомий з Пласту. Васько, як я його називав. А другий – з фан-сектора Карпат. Це були люди, яких ніхто не змушував – вони просто взяли зброю і пішли захищати Батьківщину.
Дуже тішуся, що тоді присвятив перемогу нашим воїнам. Мені в той день і кілька наступних написали дуже багато українських військових, подякували і висловити підтримку. Думаю, в той момент багато хто зрозумів, що спорт – це все-таки політика. Очевидно, що кожна країна вкладає гроші в спорт, в телебачення тощо. У те, що буде її пропагувати. А кому не були зрозумілими такі очевидні речі, то, думаю, за останні півтора року до них теж дійшло!
“Герб і прапор Карпат дуже дорогі моєму серці. Це щось трохи більше за спорт”
– Ти згадав про львівські Карпати. Під час Ігор в Ріо мережею розлетілася фотографія, де ти сидиш в олімпійському містечку і дивишся гру Карпати – Зірка. Любов до “зелено-білих” – це історія з дитинства?
– Саме так. Мій тато колись працював на залізниці, яка була спонсором Карпат. Ми постійно ходили на матчі. Навіть попри всі ті пертурбації, які трапляються з “левами”, десь на підсвідомому рівні їхні герб і прапор дорогі моєму серцю і важливі! Це щось трохи більше за спорт. От нещодавно мене кликали в ролі експерта в телевізійну студію під час матчу Карпати – Хуст.
Ця команда є важливою для мене ще й тому, що я колись мріяв стати футболістом. Слава Богу, не став (Сміється). Але життя в спорті все одно відбулося. На все воля Божа.
– Похід на матч Карпат у дитинстві був справжнім ритуалом?
– Оцей момент підготовки до матчу був дуже атмосферним! Тому що мій тато теж сам не ходив на футбол, а з друзями. Вони собі зустрічалися перед матчем біля стадіону “Україна”. Кілька дітей, таких як я, теж паралельно були долучені до цього передматчевого спілкування. Це теж пригода: поїздка трамвайчиком, похід на матч, відкриття поєдинку і все таке. Будемо відверті, колись дуже багато людей відвідували футбол, і як не крути стадіон був доволі заповнений. Я дуже добре, як на свій вік, пам’ятаю цю перемогу над Шахтарем, коли ми були в Першій лізі, коли ми виграли 1:0. Це одні з найкращих емоцій в житті. Поєдинок з Галатасараєм теж. Таке не забувається.
І тому, дякуючи тим футболістам, тренерам, президентам, які робили Карпати не завжди найбагатшими і не завжди найбільш правильними, емоції були завжди. А я така людина, що для мене допінг – це емоції. Я так само кайфую у фехтуванні. Коли я маю емоції, хочу щось створювати, робити видовищні поєдинки. Я прагну не просто виграти, а хочу, щоб через 10 років сказали про якогось хлопця чи дівчину: “Ох, як Демчук фехтує!” або якась “фішка Демчука”. Тому це для мене важливо.
– У тебе є курс на Prometheus про захист прав людей з інвалідністю. Від початку повномасштабного вторгнення актуальність цього питання лише зростає. Як правильно спілкуватися з людьми з інвалідністю, щоб не порушити їхні кордони та не завдати образи – основні тези від тебе?
– Додам, що цей курс ми створили разом з ГО “Боротьба за права” для того, щоб люди з інвалідністю могли краще захищати свої права. Ця організація була ініціатором.
А щодо правил, то тут все дуже просто. По-перше, не акцентувати увагу на видимій інвалідності. По-друге, перш ніж допомагати, запитати у людини, чи дійсно потрібна їй ця допомога. І по-третє, дивитися на співрозмовника як на рівного собі. Насамперед бачити в людині людину.
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської:
