“Ніколи не хотіла пропускати тренування – боялася, щось важливе пройде повз мене”
– Ви виросли у Харкові. Яке середовище вас формувало? Як брейк-данс став справою життя?
– Насправді з 5-річного віку я займалася народною хореографією, присвятила цій справі 10 років. Це мало стати моїм майбутнім, мене готували до вступу в Академію культури Поплавського. Всі думали, що росте народниця. А в 10 років почала займатися ковзанярським спортом. Моє дитинство виглядало так: зранку йшла в школу, потім на танці, а далі – на лід. І так кожен Божий день. Тобто, з друзями проводила час лише на вихідних.
А в 9-му класі настав переломний момент, коли треба було вибирати між двома видами спорту, бо мене хотіли забирати у спортивний коледж на лід, для занять шорт-треком. На той час я ще пішла на брейк-данс, тож не змогла покинути танці.
До речі, ніколи не хотілося пропустити тренування. Навпаки, боялася, що щось важливе пройде повз мене.
– А як наважилися кардинально змінити стиль танців – з народних на брейкінг?
– Ще з молодшої школи почала захоплюватися хіп-хоп культурою, як і мої друзі. Ми малювали графіті, слухали олдскульний хіп-хоп Tupac Shakur, 50 Cent, Eminem, Jay-Z.
– Звідки взявся ваш нікнейм Stefani?
– У школі мені ще дуже подобалася виконавиця Гвен Стефані. У мене був MP-3 плеєр: постійно слухала її. Оскільки ми з друзями малювали графіті, в кожного мав бути нікнейм, щоб підписувати їх. Мене почали називати Stefania – симбіоз слів “Стефані” та “Аня”. Коли брала участь у перших змаганнях з брейкінгу, тренер запитав, як мене підписати. І запропонував скоротити нік до Stef. Спершу виступала з ним. Але в Україні був бі-бой Slef, нас постійно плутали, тож я почала підписуватися Stefani. Дехто навіть думає, що це моє справжнє ім’я, друзі постійно так називають. Та навіть мама певний час кликала мене Стефані. Коли набула популярності пісня "Калуша", друзі жартували, що мені треба так доньку назвати.
“Втомилася програвати суперниці з Італії, тож була впевнена, що цього разу переможу”
– На чемпіонаті Європи, у півфіналі, у вас була зіркова суперниця – італійка Anti. Розкажіть про ваше протистояння. Завдяки чому вдалося вибити її з боротьби?
– Ми з нею зустрічалися у битвах на танцполі разів чотири, і кожного разу я поступалася. Цього разу я була впевнена, що переможу, бо дуже втомилася їй програвати. Коли я раніше виходила проти Anti, то знала, що вона дуже сильна, і мала сумніви. А тепер розслабилася, просто робила те, що люблю – це дало свої результати.
Я точно не слабша за неї. Більше танцюю, а вона робить акцент на елементах, більш механічна.
– Срібло у фіналі вас потішило чи розчарувало? Яких емоцій було більше?
– Мабуть, було більше радості. Звісно, хотілося золота. Але водночас розуміла, що не зробила все на 100%. Суперниця (Домініка Nicka Баневіч з Литви – Спорт 24) перемогла справедливо, а я трішки недотягнула. Та я зовсім не засмутилася, а була щаслива, що завоювала медаль. У мене 5-місячна донька, тож не сподівалася, що зможу так швидко відновитися.
“У спортзалі тренувалася до останнього. Сьогодні позаймалася, завтра – народила”
– На скільки часу взяли паузу після народження доньки? Наскільки складно поєднувати тренування і материнство?
– Коли я дізналася, що вагітна, то зразу постановила собі, що вагітність – це не хвороба. Вирішила, що буду продовжувати жити, як раніше. Звісно, слухаючи своє тіло. Але хотіла займатися брейк-дансом якомога довше, бо знала, що завдяки цьому відновлення відбуватиметься значно швидше. Звісно, що з кожним наступним місяцем вагітності танцювати ставало складніше, деякі елементи доводилося забирати, експериментувати зі стилем. Продовжувала займатися до сьомого місяця – тоді взяла участь в останніх змаганнях перед пологами.
А в залі займалася до останнього. Буквально, сьогодні потренувалася, а завтра народила. Також бігала і стрибала на скакалці. Почувалася чудово. Не бачила сенсу просиджувати цілими днями на дивані.
Завдяки цьому зовсім не набрала зайвої ваги. Тобто, на другий день була у формі: не було ніяких жирових відкладень, розтяжок тощо. Народила сама, без хірургічних втручань. І на п’ятий день після пологів вже знову була в спортзалі.
Зараз не можу сказати, що дуже складно тренуватися. Маю величезну підтримку і допомогу від чоловіка і бабусі, яку я перевезла з Харкова в Лондон. Вони сидять із донькою, поки я на тренуваннях. Звісно, складно їздити на змагання, бо дуже скучаю і хвилююся, що їй бракує моєї уваги. Хоча я впевнена, що вона її отримує достатньо.
Донька мотивує надзвичайно. На кожних змаганнях хочеться перемагати, щоб потім розповісти їй про це. І найголовніше – коли виступаю, то більше немає такого відчуття: якщо не переможу, то світ зруйнується. Бо найголовніше в мене вже є”.
– У 2024 році брейкінг вперше представлять на Олімпіаді. У вас високі шанси туди потрапити. Є багато хейтерів, які вважають, що вашому виду спорту не місце на Іграх. Наведіть контраргументи.
– Наш спорт однозначно заслуговує бути в програмі Олімпіади. Брейк-данс – це не просто танці в задоволення. Це колосальна праця. Елементи, які виконують бі-бойс та бі-гьорлс, нічим не легші за гімнастику чи акробатику. Я би сказала, що у нас навіть складніше, бо ми фрістайлимо, а не виконуємо заготовки. Дуже багато слід працювати над фізичною підготовкою та музикальністю.
– Ті ж гімнастки, яких ви згадали, завжди скаржаться на високий рівень суб’єктивності з боку суддів на міжнародній арені. Чи є схожа сиуація в брейкінгу?
– Зараз у нас все лише будується, постійно змінюються суддівські критерії, підхід до оцінювання. Поки що все складно. Ми були неготові до того, що станемо олімпійським видом спорту. Правила, звісно, є, але вони в процесі оновлення та доопрацювання.
“Батько пів року прожив у Харкові без світла: в холоді та сирості. Їжу готував на вуличному вогнищі”
– Ви живете у Великобританії, на території одного з наших стратегічних союзників у війні проти росії. Чи відчуваєте підтримку і солідарність на побутовому рівні?
– На початку повномасштабного вторгнення більше це відчувалося: постійні мітинги, збори коштів. Зараз люди потроху забувають, що відбувається в Україні.
Але я дуже вдячна, що змогла перевезти сюди бабусю. Великобританія дала їй можливість відчути безпечне життя, надала фінансову підтримку.
До слова, велика війна зараз відбувається у нашому спорті, бо росіян хочуть допустити до виступів під нейтральним прапором. На жаль, багато європейців, які раніше підтримували Україну, починають казати, що спортсмени тут ні до чого, хай беруть участь.
– У вашому рідному Харкові залишилися родичі? Як вони переживають варварські атаки росіян?
– Там у мене залишилася вся сім’я, лише бабусю вивезла. Мама, тато, молодша сестра, друга бабуся. Вони живуть в районі ХТЗ, там дуже небезпечно. Тато мешкає біля військового складу, який постійно обстрілювали. Пів року він прожив без електрики, в темряві, сирості, холоді. Їжу готували на вуличному вогнищі. Коли я все це бачила, то словами не передати, що відчувала.
Мама на кілька місяців поїхала до Львова, але повернулася. Якось адаптувалися до нових реалій.
Інші інтерв'ю Марічки Кулачковської
