0 
"Кров під час сутички не є проблемою для мене"
– Насамперед розкажіть, як почуваєтеся? У фінальній сутичці доводилося зупиняти кров з носа. Як зараз ваше самопочуття?
– Почуваюся класно. З кожним днем все більше усвідомлюю, що я – чемпіонка світу. Я дуже довго до цього йшла. Так, у фінальній сутичці була кров, але в мене таке буває дуже часто. Тож це не є якась велика проблема для мене.
– У золотому фіналі за рахунку 4:4 ви були близькою до поразки, але потім переламали хід сутички. На вашу думку, завдяки чому вам вдалося? Про що думали у ці вирішальні моменти?
– У вирішальний момент я думала, що просто маю зробити дію, аби взяти бали і виграти. Взагалі емоції під час таких сутичок дуже сильно нуртують, хочеться перемогти. Тому розуміла, що треба заспокоїтися, взяти себе в руки і заробити бали. У вирішальний момент дуже багато думок, все несеться. Головне – заспокоїтися і зробити те, що я так роблю кожного дня.
– Яку ще сутичку ви б виділили на шляху до фіналу чемпіонату світу? Чи було додаткове психологічне навантаження під час поєдинку з білорускою?
– З білорускою не було ніякого тиску. Я з нею ще на чемпіонаті Європи змагалася, знала, як вона бореться. Тому це була просто ще одна сутичка, яку я мала впевнено пройти. До фіналу я би ще виділила американку. Я їй теж програвала, але потім взяла 4 бали. Психологічно і фізично було важко ще з нею боротися. А психологічне навантаження завжди є, бо ти хочеш виграти кожного разу.
"Вона кричить, але усвідомлення в той момент ще не приходить"
– Ви перейшли з вагової категорії 72 кг у 76 кг. Чи важко відбувся цей перехід? Як вдалося набрати ці кілька кілограмів? Можливо, робили акцент на якихось особливих продуктах? Чи були такі страви, яких раніше доводилося уникати, а тепер змогли їх їсти без обмежень?
– Ну, 72 кг – це для мене була категорія просто, аби заробити медалі. Бо в той момент у 76 кг я не була лідеркою. Завжди знала, що мені треба набирати форму, набирати саме м'язову масу. Тож це не було для мене якимось шоком чи проблемою. Знала, що треба в 76 кг боротися, бо це олімпійська категорія. Все було добре, через кілька років вага набралася. Спочатку я трохи недоважувала, але зараз все супер.
– Бачили, як вас після перемоги у фіналі побігла вітати Оксана Лівач (багаторазова чемпіонка Європи і призерка ЧС, – ред.). Вона кричала: "Уявляєш: ти – чемпіонка світу". Дійсно, чи уявляли ви на той момент історичність події? Що відчували, коли на вашу честь лунав гімн України?
– Так, Оксанка мене дуже сильно підтримувала, ми жили разом в одній кімнаті на змаганнях. Вона кричить, але усвідомлення ще не приходить, тому що дуже багато емоцій в той момент переживаєш. Бо все дуже блискавично – вже треба на нагородження бігти. І в моменті вельми важко це зрозуміти.
Коли стояла на п'єдесталі і чула гімн, думала: "Клас, я це зробила! Я змогла підняти наш прапор, щоб більше чули про нашу країну, більше знали, не забували, що в нас війна, але що в нас є такі сильні люди, і щоб нас підтримували!"
– Вас дуже тепло зустрічала сестра. Вочевидь, у вас близькі і теплі стосунки. Розкажіть, як виглядало ваше дитинство: чим ви любили займатися, як проводили час зі сестрою.
– Сестра максимально сильно мене завжди підтримує і вірить в мене більше, ніж я в себе! Вона моя підтримка і опора. Вона мене вигледіла, тому я завжди знала, що в ній мій захист.
– Ви родом зі селища Іваничі. Завдяки своїм неймовірним результатам на міжнародній арені є змога зробити маленьку Батьківщину відомою. Розкажіть, будь ласка, кілька слів про своє селище: яке воно, з чим асоціюється, в яких місцях ви любили проводити там час?
– Так, я родом з маленького селища Іваничі на Волині, і воно в мене асоціюється з дитинством, з теплими емоціями, з чимось таким маленьким і затишним. Я така домашня дитина, тому найбільше люблю проводити час вдома. Люблю наше селище, і знаю, що в Іваничах мене дуже сильно всі підтримують. Це насправді дуже круто! Відчуваю велику підтримку від них. Коли виграю – всі мене вітають. Це дуже приємно!
– Читала, що у дитинстві до заняття боротьбою вас підштовхнув булінг. А коли ви зрозуміли, що спорт переріс у щось більше, ніж інструмент самооборони?
– Так, батько привів мене на боротьбу, бо мене ображали в школі. Якось я зрозуміла, що спорт переріс у мою роботу, коли почалися перші медалі в юніорах. Все якось йшло сходинка за сходинкою, так я прийшла туди, де є зараз.
"Найбільше на себе тисну я сама"
– Ви їхали в Астану у статусі чемпіонки Європи. Очевидно, від вас очікували високого результату на ЧС. Чи тиснуло це?
– Так, я їхала в статусі чемпіонки Європи, завжди знаю, чого від мене хочуть, вимагають і сподіваються на найкращий результат. Але найбільше на себе тисну я сама. Бо знаю, що можу і треба!
– Як плануєте відпочити після ЧС? Можливо, мали якісь плани, які довелося відкласти через змагання, а тепер можна втілити їх у життя?
– Планую просто нічого не робити, трішки не потренуватися, провести час із рідними і близькими.
– Якою Анастасію Алпєєву ніколи не побачать глядачі спортивних трансляцій?
– Навіть не знаю. Тому що ми всі різні, в нас бувають різні емоції. Тож я собі дозволяю і порадіти, і поплакати. Мене можна побачити різною. Думаю, що нормально і навіть класно. Ми всі різні і можемо різні емоції випромінювати.
– Фраза, яка мотивує вас рухатися по житті?
– Віднайти свою мрію, повірити в неї і зробити все, щоб її досягти.
– Яку свою рису характеру ви вважаєте найбільшою перевагою, а яка, навпаки, іноді заважає?
– Найбільша моя перевага – доброта, а заважає скромність.
Більше інтерв'ю на Спорт 24
"Ми пройшли через мінне поле": футболіст, який вижив після влучання танка і піднявся на Кіліманджаро