У сучасній українській історії є всього три спортсмени, які здобули п’ять і більше медалей на Олімпійських іграх. Завдяки двом нагородам у Парижі-2024 лідером зі шістьма звитягами є Ольга Харлан, по п’ять разів піднімалися на п’єдестал Яна Клочкова й Інна Осипенко-Радомська. Славетна байдарочниця увійшла до нового тренерського штабу веслувальників на початку цього року. До Олімпіади-2028 вона готуватиме жінок.
У розмові зі Спорт 24 найуспішніша українська веслувальниця розповіла, що нині з її рідним селом на Херсонщині, чому залишила дітей у Словаччині, як вирощування картоплі й огірків загартовує характер і чому сотня підйомів з переворотом на турніку може привести до олімпійських медалей.
ДОСЬЄ
Інна Осипенко-Радомська, веслувальниця на байдарках. Старший тренер збірної України з жіночої байдарки.
5-разова призерка Олімпіад ("золото" – Пекін-2008 (одиночка, 500 метрів), два "срібла" – Лондон-2012 (одиночка, 500 м, 200 м), дві "бронзи" – Афіни-2004 (четвірка, 500 м), Ріо-2016 (одиночка, 500 м – за Азербайджан).
6-разова призерка чемпіонатів світу ("золото" – Познань-2010 (одиночка, 500 м), "срібло" – Познань-2010 (одиночка, 200 м), Гайсвіль-2003 (четвірка, 1000 м); "бронза" – Познань-2001 (четвірка, 1000 м), Сегед-2011 (одиночка, 500 м, 200 м).
"Тато й мама досі під обстрілами"
– Пані Інно, ваша українська мова така, наче все життя нею спілкуєтеся.
– Та де там! Я в Київ приїхала в 13 років. Розмовляла суржиком. Але і від нього довелося швидко відмовитися. У столичному спортінтернаті, де я навчалася, майже всі були з Києва, спілкувалися, звичайно, російською. І я, щоб не виглядати білою вороною, перейшла суто на російську.
Згодом, коли вийшла заміж, то у чоловіка в сім’ї у Вінниці, куди ми переїхали, також усі розмовляли російською. Коли приїжджала на канікули додому, то занурювалася в рідну мовну стихію. Тому легко перемикаюся з однієї мови на іншу. Зараз кальки намагаюсь одразу виправляти.
– Новорайськ на Херсонщині, де ви народилися, читав, вкотре стерли з лиця землі. 1920-го його пограбувала й спалила червона армія, у Другу світову – німці, тепер – росіяни. Зараз там хоч якесь життя залишилося?
– З Новорайська ми переїхали, ще коли я не почала ходити. В Ольгівку. Це поруч, п’ятдесят кілометрів. Немає вже села. Постійні обстріли, люди виїхали.
– Ваші рідні потрапили під окупацію?
– Тато, мама, сестра з дітьми, тітка. Всі мої родичі там були. Потім вивозили машинами. Тітка поїхала в Кривий Ріг, сестра, у неї троє дітей, півроку в мене була, зараз у Нідерландах. А тато з мамою переїхали з Ольгівки в сусіднє село. Але й там постійно обстрілюють. Думаємо, як їх перевезти.
– Ви після початку вторгнення довго вдома у Вінниці жили?
– Два тижні думали, що минеться. Я за містом мешкаю, недалеко від летовища, яке постійно обстрілювали. Ми приймали людей: зупинялися помитися, відпочити, переночувати, і їхали далі. Казали: "Чого сидите?!" Спочатку трималися, але безсонні ночі, переживання, коли вкладаєш дітей спати одягненими, а сам заплющити очі не можеш… Зламалася. Власник фірми Vajda, яку я представляла, кожен божий день дзвонив, кликав до Братислави, наполягав вивезти дітей. Я наважилася, бо знала, що зустрінуть, поселять, допоможуть, що не залишусь з дітьми на вулиці. Їхала в конкретне місце до конкретних людей. А навмання я б нікуди з місця не рушила – залишилася б удома.
– Як вас прийняли в Словаччині?
– Я потрапила в оточення, яке справді нам, українцям, щиро співчувало. Поселили прямо в спортивному клубі на березі Дунаю. Моє вікно виходило на річку, внизу, під моїм простором, база з човнами. У будь-який момент можна було взяти каяк і вийти на воду. Дуже гарне місце. Власник словацької фірми багато волонтерив. Збирав кошти, за свій рахунок набивав буса й возив гуманітарну допомогу на кордон з Україною.
– Чим ви займалися в Словаччині?
– Спочатку була інструктором. Власник запропонував зробити безкоштовну акцію для українців: він дає спорядження – човни, каяки, а я свій час. Дав оголошення в соцмережах. Приходило багато сімей з дітьми, молодь, я вчила їх, як правильно сидіти, гребти. Прививала їм любов до нашого виду спорту. І жоден відвідувач не залишився байдужим. Усі ловили кайф, перебували в ейфорії. Відбувалося перезавантаження, люди відволікалися від повсякденних турбот, пов’язаного з війною стресу. І в цього Томаша, так звали ініціатора акції, я й далі працювала. А потім мене запросили в спортивний клуб тренером по байдарці.
– Тобто ви в Братиславі вже почали пускати коріння?
– Ні. Коли в душі ти українець, патріот, пустити коріння в іншій країні важко. У мене все там було добре. У моїй групі було більше двадцяти дітей, ми виїжджали на змагання, вигравали медалі. Мій син ходив у садочок, згодом пішов у перший клас. Побут був організований. Проте, щоб думати про купівлю житла, тобто пускати коріння, такого не було.
"Завдання – підготувати команду на Олімпіаду"
– І в цей час вам зателефонував Юрій Чебан, який знову очолив збірну України з веслування на байдарках і каное?
– Він запропонував очолити збірну дівчат. Відповіла, що подумаю.
– Довго вагалися?
– Взяла кілька днів паузи. Бо мала роботу, направлення, цілі. З Юрієм була довга бесіда. Ми давно знаємо один одного. Він бачив, як я працюю, знає результати, яких ми досягли – виборювали медалі на міжнародних змаганнях. Зрозуміла, що мені це цікаво. Та й за домівкою дуже скучила. Тому і прийняла пропозицію. Тим більше, що я не новачок у тренерському цеху.
– Коли здобули перший тренерський досвід?
– Неофіційно, але працювала тренером ще 2012-го. Тоді мене тренував чоловік, Дмитро Радомський. До мене в команду почали проситися дівчата – спочатку Марія Повх, потім Інна Грищук, Світлана Римкевич, підтягнулися Марія Кічасова, Анастасія Тодорова, Людмила Галушко, Анастасія Горлова. Це все – зірки нашого веслування, учасниці Олімпіад у Ріо, Токіо.
Спочатку я сиділа в човні, а згодом з Дмитром працювали з дівчатами вже конкретно в катері, збирали екіпажі, виїжджали на змагання. Дівчата чудово пам’ятають, як ми їх готували. Це був дуже цікавий досвід. Але так сталося, що мені довелося поїхати до іншої країни, а дівчат ми передали іншому наставнику, який і готував їх до Олімпійських ігор у Парижі. А базу, основу, закладали ми.
– Яке завдання перед вами поставили?
– Основне завдання – це підготувати команду на Олімпіаду-2028.
– Що треба, щоб команда гідно виступила в Лос-Анджелесі?
– Багато складових. Це дуже непроста, кропітка робота. Мінімум – довести команду до ліцензій, максимум – до олімпійської нагороди.
Коли знайомилася з дівчатами, порівняла їхній шлях зі сходженням на Еверест. Люди все життя мріють, працюють, готуються до підйому, щоб у певний момент дістатися вершини. Це – пік можливого. Але спочатку тренуються вдома, потім приїжджають у базовий табір. Там пожили, адаптувалися, підготувалися, і рухаються до другого базового табору. Там так само. Поступово проходять ці етапи, сходи за сходами, і потім штурмують Еверест.
Олімпіада – те саме. Сказала дівчатам, що ми наразі в першому базовому таборі, внизу, на плато. Закладаємо базу, щоб вистачило сил іти по сходах угору, з першого на другий рівень, з другого на третій, і поступово дістанемося вершини. Щоб подолати шлях, треба відповідати необхідним критеріям.
– Яким саме?
– Це і режим, і дисципліна, і відповідальність, і працездатність. Багато чого залежить від тренера: організація процесу, план підготовки, виконання технічних елементів, контроль. Втім, левова частка успіху – це виконання вимог спортсменом. Кажу дівчатам – не буває золотих цілей, коли не виконуються розроблені плани. Відпрацьовувати на 100 відсотків. В усіх аспектах. Ставлення до роботи, харчування, відновлення, працездатність тощо.
– Фінансування.
– Це навіть не обговорюється. Фінансування, мабуть, одна з найперших складових у високому результаті. Команда збирається в одному місці і працює в одному процесі. Потрібні фінанси на проживання, харчування, відновлювальні процедури, вітаміни, наявність масажистів, – дрібниць немає. Все, чим ти маєш користуватися, має бути в наявності.
– Раніше практикувалося так, що в рік Олімпіади – грошей вистачає на все, а після Ігор фінансування різко скорочувалося на два-три роки, і спортсмени не розуміли, як у скупих умовах виконувати вимоги, до яких вони звикли. Зараз ситуація змінилася?
– Було таке. У рік Олімпіади тобі вистачає на все, а коли вона минає, ти плануєш підготовку, а тобі раз – і вполовину скоротили. Обрізається половина змагань, бо не вистачає коштів. Обираєш уже конкретні старти. Вишкрібали, хто де може, хтось знаходив спонсорів.
"Після пологів мене обганяли маленькі дівчатка"
– У вас був період виступів за Азербайджан. Туди ви поїхали, як писали в пресі, через певні фінансові непорозуміння з федерацією веслування. Про це відомо, але хотілося б, щоб ви розповіли про умови, які вам там надали.
– Тоді мені реально періодично доводилося виживати. І я трошки не дочекалася кайфових умов, які надали нашим дівчатам. Я вже поїхала. Коли потрапила в Азербайджан, то за двадцять років веслування в Україні я подібного не мала. Там система по-іншому побудована. Коли підписувала контракт з президентом федерації, він бізнесмен, мене запитали, на який результат я розраховую в Ріо-2016 і що для цього потрібно. Усе, що я потребувала, виконувалося в повному обсязі.
– Повернулися в Україну вже з рішенням завершити кар’єру?
– Я вирішила народити другу дитину й пройти всі етапи материнства. Бо з Уляною, старшою, цього не трапилося: після народження я через десять днів сиділа уже в човні. Готувалася, ставила цілі на Ігри в Пекіні. Не можна було втрачати час – до завоювання ліцензії залишалося менше року. Якщо б її не отримала, то можна було замислюватися над завершенням кар’єри. А я ще хотіла виступати.
– Добре, що не завершили. У Пекіні-2008 – золота нагорода, у Лондоні-2012 – дві срібні.
– Відновлення пройшло непросто. Вагітність була важкою, тому дев’ять місяців я перебувала в повному спокої. Зараз дивишся в Інстаграмі, як вагітні дівчата залізо тягають, бігають… А я, щоб зберегти дитину, дев’ять місяців майже не рухалася. Розумієте, для професіонального спортсмена, який планує перемогти на Олімпіаді, це дуже великий простій. Було дуже тяжко відновлюватися.
– Можна уявити, як атрофувалися ваші м’язи.
– Коли повернулася в човен на Бузі у Вінниці, то маленькі дівчатка мене обганяли. У веслувальників є вираз, що стоїш на місці. Так і було. Проте розуміла, що мені це треба. Потихеньку їхала, ридала, але гребла. Не могла бігти, виходила на доріжку, плакала, але робила ці кроки.
"Я перша, хто здобув дві медалі на байдарці-одиночці"
– Вкладали в себе і піт, і сльози. Після того, як здобули дві срібні медалі в Лондоні-2012, ви сказали, що ставили за ціль взяти нагороди в двох дисциплінах, у яких брали участь. Перед кожною Олімпіадою ставили завдання на конкретну нагороду?
– Тоді нам додали одну дисципліну. Була одиночка, двійка і четвірка. А в Лондоні крім 500-метрівки з’явилися ще й перегони на 200 метрів. Мені було цікаво поборотися за дві медалі. Такої можливості в мене раніше не було.
Це дуже важко. 200 метрів – це спринт, сила, а 500 метрів – більш стаєрська робота. І коли готувалася на коротку дистанцію, то вбивала якості, які напрацьовувала на пів кілометра. І навпаки. Стаєрська підготовка вбивала спринтерську. Потрібно було поєднати абсолютно різні дистанції. Тобто на спринт треба багато штангу тягати, а на 500 метрів вона взагалі непотрібна – бо м’язи мають бути сухі, як у марафонців. Мене часто запитували, що, мовляв, можна ж було й золоту медаль виграти. Ймовірно, але вона в мене вже була. А ось на обох п’єдесталах після двох дистанцій стояла лише я – конкурентки не ризикнули опанувати два старти.
– Пані Інно, від чого залежить успіх на Олімпіаді?
– У моєму випадку – через каторжну роботу. Порівняння може буде грубим, але влучним. У коняки, коли вона біжить у заїзді, є шори на очах. Я була такою біговою конячкою. Відмовилася від усього, що мали однолітки, – відпочинки, гулянки, дискотеки. Я чітко йшла до своєї цілі, 24 години працювала на результат. Бо навіть відпочинок – це відновлювальна робота. Режим в усьому: вчасно поїсти, лягти спати, багато складових. Мені нічого з неба в житті не падало. Все робила сама й досягала свого через велику працю.
– Уявляю, як поруч з вами було "легко" тренуватися іншим.
– Досі згадують, як усі вже повечеряли, а Інна ще працює.
– Звідки у вас така працездатність, цілеспрямованість?
– Виховання батьків, мабуть. Нас вчили любити й цінувати труд, вкладали правильні цінності. Я рано поїхала вчитися в спортивну школу-інтернат у Київ, тепер він ліцей. Там також була хороша життєва школа, виховання колективом. Траплялося, їжі не вистачало. Або давали таку, що їсти не можна. Киянам простіше – пішли додому й наїлися. А в нас, кількох іногородніх, такої можливості не було. Таких прикладів багато. Це згуртовувало, загартовувався характер, формувалася життєва позиція.
– Ви з Херсонської області, тож і на кавунах, мабуть, загартовували характер?
– Ні, на картоплях, огірках, помідорах. Посапати, колорадського жука позбирати. Завжди допомагала батькам. Ще й у школу, на тренування встигала.
– Скільки ви часу проводили в човні на тренуваннях?
– Залежить від самого тренування – швидкісне воно чи силове. Якщо на витривалість, то десь три з половиною, чотири години. Це такі базові, на 20-30 км. Але зазвичай тренування триває від півтори до двох годин. Коли виходиш з води, то йдеш на штангу, працюєш зі своєю вагою – віджимання, підтягування, прес.
– Сил не бракувало?
– Одного разу побилися об заклад з хлопцем, хто більше: він підтягнеться однією рукою, чи я зроблю підйомів з переворотом. Я зробили 98 обертів. І злізла тільки тому, бо натерла руки, мозолі полопалися й по руках текла кров.
"Як вовк, відчула запах крові"
– Яка медаль для вас найпам’ятніша?
– Усі, бо вони особливі. Це – частина життя, праці, переживань, болю, поту, травм. Але, звісно, найяскравіша – це золота з Пекіна. Вона дуже емоційна, бо ви ж бачили – виграла чотири тисячних секунди.
А до цього, як я казала, після народження доньки мене малюки об’їжджали. Поїхала за ліцензією на чемпіонат світу в Німеччину, і двічі стала четвертою. Програла трошки, але була на сьомому небі від щастя. Бо, як той вовк: вкусив зайця, не спіймав, але смак крові відчув. Я зрозуміла, що зайці хоч і повтікали, в мене лише дерев’яна медаль, зате відчула, що можу вполювати здобич на Олімпіаді. Сподівалася на медаль, не обов’язково золоту, бо тоді угорка Катерін Ковач чотири роки була поза конкуренцією в світі. Коли виграла те золото, то довго не могла повірити в те, що зробила.
– Коли їхали, слідкували за суперницями?
– Ні. Бо є вітер, вода, хвиля. Крутнеш головою на великій швидкості, і можеш загубити весло, втратити баланс, випасти з човна. Одягнула собі уявні шори й поїхала. На тій Олімпіаді на останніх ста метрах були червоні буї. Їхала, наче останній раз у житті: помру, то помру, але вже після фінішу. Так себе запрограмувала. Коли йшла, то по своїй лінії. І в якийсь момент поплила. Як у фільмах про гонщиків на болідах, коли він входить у поворот, траса в нього пливе і кадри сповільнюють. Такий пік перенапруження трапився й зі мною. Потім, фух, відпустило. І оці червоні буї. Включилася. "Підсидів" не робила, в мене інша тактика. Йду, не контролюючи фінішну лінію. Завдяки цьому й перемогла.
– Перемога на чемпіонаті світу також далася непросто. Того 2010-го ви стали "Людиною року" в спорті – більше ніхто з українців на чемпіонатах світу не перемагав.
– Вона також дуже пам’ятна. Після Пекіна, 2009-го, зазнала травми коліна, робили операцію, довго відновлювалася, півроку на милицях ходила на тренування. Сідала в човен, а коліно не могла розробити. Ховалася за напарницями, в двійках, четвірках. Рік пропустила. І коли їхала на чемпіонат світу, мене охопив жах. Я, олімпійська чемпіонка, на мене всі дивитимуться, а як я виступлю? Трохи відпустило, коли на змаганнях пожила в наметі на каналі. Розізлилася на себе. Позитив подолав негатив у мені, поїхала доводити, що можу. І довела. Моя суперниця з юнацтва Саша Яніч, ми з нею ще у 18 років разом стартували на чемпіонаті Європи, тоді виграла 200 метрів, я взяла "срібло", а на 500 метрів уже помінялися місцями. Привітали одна одну, посміялися з цього приводу.
– Здивувалися, коли вас визнали "Людиною року-2010"?
– Не очікувала, звичайно. Було дуже приємно. Я стільки всього пережила того року, що сприйняла, як визнання моєї роботи.
Я ніколине хизувалася своїми досягненнями, медалями. Траплялося, що друзі жартували, мовляв, подивіться, а з нами олімпійська чемпіонка. А я кажу: "Де, де?" Все, що я досягла, то для моєї родини, батьків, друзів, просто людей, які вболівали за мене й вірили в мене, раділи моїм перемогам.
– Діти знають, що їхня мама знаменита?
– Звісно, знають, зберігають мої медалі. То їхній спадок.
– Сім'я в Братиславі залишилася?
– Так, я приїхала сама. Діти там у школу ходять, навчаються, займаються спортом, їм там безпечніше. До завершення сезону я буду в роботі – збори, підготовка, змагання. Побачу їх нескоро. Але в мене є команда – працюватимемо на результат.
– Діти мають стосунок до байдарки?
– Уляна – ні, обрала велоспорт, а коли почалася війна, ми переїхали, і вона не поновлювала заняття. Для неї переїзд став великим стресом. Підлітковий вік, друзі, своя кімната, простір, дім, і всього одразу позбавили. Маленьким легше, вони нормально адаптуються на новому місці. Борис у мене веслувальник, з трьох років у човні. На тому тижні повернувся зі змагань, у Словаччині проводяться неофіційні заїзди, діти просто в захваті. Відчувають боротьбу, отримують медальки, в очах – вогонь, вони вже розуміють, для чого це роблять, у них прокидається змагальний дух. Малому зараз сім років, а змагається з п’яти. У заїзді в нього було вісім човнів, йшли 500 метрів, двоє суперників – дев’ятирічні, і він переміг з відривом у п’ять секунд. Байдарочники кажуть, що це – трамвайна зупинка. Щасливий, у нього є своя золота медаль.
– То у вас є ще один чемпіон у сім’ї!
– Маємо надію, що, може, з Божою допомогою складеться й матимемо продовження династії. Бо чоловік також веслувальник, заслужений тренер України.
Більше ексклюзиву від Геннадія Чеховського
