"Моя перша реакція – повернутися та воювати або стати волонтером. Ми всі хотіли бути там, захищати свою країну. Це наш український менталітет. Ми народжуємося з ним. Але потім я поговорив з усіма іншими українськими гравцями, які були за кордоном, і ми погодилися, що можемо бути набагато кориснішими нашим людям з-за меж країни.
Ми пообіцяли, що будемо продовжувати грати у футбол, представляти нашу країну якомога краще і використовувати цю можливість, щоб висловитися, щоб світ дізнався про те, що відбувається. Я не політик. Я не можу піти в парламент Великої Британії і виступити з промовою. Хто я такий, щоб говорити? Але у спорті та у футболі ми маємо шанс розповісти свою історію. І ми вирішили, що потрібно цим скористатися. Це наш обов’язок. Це на наших плечах.
Це, до речі, не тільки футболісти. Я знаю багато українців, які виїхали з країни багато років тому перед війною, але ніколи не відчували себе настільки українцями і роблять усе, щоб допомогти здалеку. Наша країна згуртована як ніколи.
Друзі, родина, навіть люди, які набагато старші за мене, кажуть, що не пам’ятають, щоб ми були настільки об’єднані. Кожен українець по-своєму намагається зробити позитивний вплив. Ми всі разом працюємо. Не тому, що ми хочемо заволодіти будь-якою не нашою землею. Ми просто хочемо захистити себе та свій дім. Я дуже пишаюся тим, як ми відреагували, як країна. Ми допомагаємо один одному, ми підтримуємо один одного, ми не зупинимося. Це наша найбільша сила", – цитує слова Зінченка з його автобіографічної книги "Вірити" Tribuna.
