"Чи не переслідує мене звук обстрілів? У перші дні на волі це особливо сильно відчувалося. Наприклад, двері грюкнули через перетяг – здригаєшся. Зараз відходжу психологічно. Я у Донецькій області, за 30 кілометрів від Маріуполя. Маю тут родичів. Інших варіантів не мав. Виїхати з лівого берега міста зміг тільки сюди. Батькові родичі мешкають у Львівській області, запрошують до себе. Але як звідси вибратися?
Як евакуювався з Маріуполя? Пощастило. Поруч із будинком увесь цей час стояла моя "Волга". Дякувати Богу, за три тижні її фактично не зачепило – сам здивувався, жодної подряпини. Це при тому, що більшість навколишніх автомобілів згоріли. А я лише зі свого скинув притрушене скло. Ми їхали навмання, жодної інформації про вільні дороги не мали. Наш будинок горів, залишатися там більше не могли.
Увесь цей час зі мною були батьки. Татові 76 років, мамі – 72. Постійно були у квартирі, жили в тамбурі. Там спали і ховалися від обстрілів. Батько у мене твердолобий – то на балконі сидів і палив, то з вікна спостерігав за обстановкою на вулиці. Мама після інфаркту, на ліках. Добре, що мала запаси. Складно усе це… Постаріли капітально за ці три тижні.
Мешкав на третьому поверсі. Протягом перших двох днів зачепило кут восьмого поверху – відвалився шматок плити. Потім вікна повилітали – ударною хвилею розбило. За два дні до нашого від'їзду снаряд залетів у дев'яті поверхи першого та другого під'їздів. Я мешкав у третьому. В обстріляних під'їздах з шостого по дев'ятий поверх усі квартири згоріли. У квартирі було 0 градусів. Постелили на підлогу щось, накрилися, як могли, і спали", – цитує Володимира Яксманицького Футбол 24.
