Прокинувся вранці і машинально, за звичкою, потягнувся до смартфона. За попередні 11 місяців такий рефлекс виробився, мабуть, у кожного українця чи українки. Як проминула ніч? Що там на фронті? У яке місто "прилетіло" цього разу? Господи, лише б не загинув хтось із близьких чи знайомих! Хоча, трясця, смерть кожного українського воїна чи цивільного вже давно сприймається, як власне горе. Чи їдуть "леопарди"? Скільки ще триватиме "футбол" з F-16? Скролиш, скролиш, скролиш, жадібно поглинаєш інформацію.
Погляд зупиняється на короткому відео із трибун римського Стадіо Олімпіко. Кадри недільного матчу 20-го туру Серії А між Лаціо та Фіорентиною. Точніше, атмосфери, яка передувала виходу футболістів на поле. Переповнені фанатські сектори господарів, іменовані серед ультрас Курвою Норд, десятки прапорів і штандартів, звичайні трибуни переливаються ліхтариками смартфонів, над помпезною чашею звучить мелодія, яку підхоплюють усі. Відчуття свята футболу. Це – Італія. Тут завжди так.
"Є десь світ без війни, де люди ще ходять на футбол і безтурботно співають", – подумалося в якийсь момент. Стало гірко. Чи то від того, що нам вже давно недоступне таке задоволення. Чи то від того, що світ часто буває жорстоко роз'єднаним. У той самий час, коли вболівальники Лаціо розгортали свої безмежно красиві небесно-білі шарфи, а тіфозерія запалювала піротехніку, всього лиш за 2000 кілометрів на північний схід від Рима палало безперервно і по-справжньому. Там десятки тисяч відважних українських хлопців грають Матч за життя – без м’яча, без відпочинку між таймами, без рукостискань із суперником. Футболісти Лаціо змагаються за Скудетто – щит чемпіонів Італії. Наші ж воїни борються за можливість покинути поле бою зі щитом, а не на щиті…
Мабуть, ми були такими ж байдужими до багатолітніх бомбардувань Сирії. За поверненням Афганістану у підпорядкування талібам спостерігали з інтересом учасника сафарі, перед очима якого гієни шматують антилопу. Такий закон життя: поки загроза десь далеко, ти в кращому випадку поспівчуваєш жертвам, а потім відкриєш холодильник. Чи підеш на футбол.
Війна швидко вправляє мізки. За неповний рік ми побачили стільки жаху, що його вистачило б на десяток поколінь. Від постійного стресу, напруги і болю все стиснулося всередині до масштабу макового зерняти. Чи залишилося там місце для футболу? Чи вболіваєте ви, як раніше, за свою команду? Скільки матчів ЧС-2022 ви переглянули? Чи відчули естетичну насолоду від фіналу Мессі проти Мбаппе? Хіба вона еквівалентна за емоціями із фіналом 2006 чи 2010 року? Навряд чи…
Футбол в умовах війни – це порожні трибуни і вимушені перерви на сховок під час повітряних тривог. Це клуби-біженці. Це команди, які припинили своє існування або, у кращому випадку, поставили на паузу. Це знищені стадіони. Це сотні ультрас, які поклали свої життя на фронті. Сотні талановитих хлопчаків, які виїхали з матерями за кордон і вже потрапили у системи європейських клубів – з перспективою залишитись там назавжди.
Нам і перед війною, варто визнати, було важко дотягнутися до рівня Кальчо. Не такий ажіотаж навколо матчів, не того рівня футболісти, гірші стадіони. Це питання футбольної культури і традицій, які формуються десятиліттями. Але в нас намагаються відібрати навіть те, що ми встигли надбати за 30 з гаком років Незалежності. Днями, записуючи інтерв’ю з Віталієм Овчаренком, одним із найвідоміших ультрасів Шахтаря, мене вразив момент, коли ми з ним проговорювали повернення на Донбас Арену – як це буде.
"Як і 9 років тому, ми однозначно організуємо фан-марш. Дуже шкода, що певна кількість наших хлопців вже ніколи не відвідають Донбас Арену і ніколи не візьмуть участь у фан-марші. У нас є загиблі і в 2014-15 роках, і під час останніх десяти місяців, – констатував Овчаренко. – Я взяв би банери з цими полеглими хлопцями. А також жовто-синій і червоно-чорний прапори, щоб усі люди, які прийдуть на Донбас Арену, бачили: ультрас донецького Шахтаря завжди були, є і будуть за Україну. Щоб вони побачили: на терасу рідного стадіону повернулися хулігани донецьких вулиць, які завжди були вірними Україні і які знають, що таке вірність.
Я інколи думав, як це буде відбуватися. Ви правильно сказали – зі сльозами на очах. Вірю, що цей момент скоро настане. Прекрасно розумію, що коли ми звільнимо Донецьк, не одразу – з безпекових міркувань – там заграє Шахтар. Але через рік-два після звільнення команда повернеться і ми хоча б частково налагодимо в Донецьку життя, яке було до приходу російських окупантів. Коли ходили поїзди, літали літаки, грав футбольний клуб Шахтар. Коли не було чутно ніяких пострілів і вибухів. Так як раніше, звісно, вже не буде. Але частково, я вірю, коли проженемо російських окупантів і колаборантів, життя налагодиться. Ми пройдемо рідними вулицями, ми прийдемо на рідний стадіон...".
Після остаточної перемоги над північним злом у нас визріє, сподіваюся, здорове суспільство – без хвороботворної бацили малоросійства, без онанізму на "хароших рускіх". Ми матимемо одну з найавторитетніших армій світу. І футбол у нас повинен врешті здійснити квантовий стрибок. Щоб ніяких олігархів і корупції. Щоб працювала розгалужена мережа скаутів, які знаходитимуть футбольних самородків навіть у найглухішій глибинці. Щоб в академії головних клубів країни потрапляли не синочки мажорів за гроші, а поціловані Богом хлопчаки. Щоб уболівальники ходили не на зірок чужої команди, а на своїх пацанів – кожного матчу, за будь-якої погоди і ситуації в турнірній таблиці.
У нас, можливо, ніколи не буде так, як минулої неділі на Стадіо Олімпіко. Але буде по-своєму. Набагато краще, ніж раніше, бо ми навчимося цінувати маленькі радощі. Коли на НСК Олімпійський пролунає "Грає море зелене…", а кількадесят тисяч уболівальників у біло-блакитній символіці підхоплять "…тихий день догора" – настане черга італійців нами захоплюватись.
Путін кидає ультрас на фронт: батальйон "Еспаньйола", або Від футбольного хулігана до окупанта
