"Як і багато українців, я прокинувся від вибухів — ми живемо неподалік аеропорту Жуляни, і туди, здається, щось прилетіло.
У залі винесло ручку від балконних дверей, забігла старша дочка і зі сльозами запитала: "Тату, на нас напали?". Це був найгірший день у моєму житті.
Увечері, 23-го, ми з дружиною приготували речі для дітей, щоби зранку не витрачати на цей час. Я збирався відвезти їх до садка та школи, а на 10:30 у нас був збір на базі. Пам'ятаю, дружина дістала м'ясо з морозилки – вранці хотіла приготувати на обід суп. Пам'ятаю, що їй не спалося. Зрозуміло, що вона вже мала дев'ятий місяць вагітності, але вона сказала: "Мені якось тривожно".
Я заснув, але всі ці дні перед війною, звичайно, читав новини, стежив за ситуацією. Переживав. Особливо після того, як цей варвар зробив свою мерзенну заяву зі злісним обличчям. Це було, здається, кілька днів до нападу.
Звичайно, я повинен був зберігати холоднокровність, але речі і документи збирав похапцем. Набрав Сергія Кривцова, ми з ним в одному під'їзді живемо, і він каже: "Давай на паркінг". Там і просиділи години до 11-ї. Потім вирішили піднятися додому, погодувати дітей. Встигли, а через якийсь час знову почули вибух і вирішили більше не наражати на небезпеку свої сім'ї. До нас приїхала сім'я Андрія Пятова, і там, на паркінгу, ми провели дві ночі. Спали у машинах", – розповів Сидорчук Zbirna.com.
