"Ми виїжджали о третій ранку, і, коли залишалось п’ять хвилин до виїзду в аеропорт Мілана, нашому тренеру подзвонили і сказали, що всі аеропорти в Україні бомблять, почалася війна. Ніхто спочатку не зрозумів, що це насправді. Усі почали підключатись до Wi-Fi, дзвонити рідним. Ми зрозуміли, що ми вже ніяк не потрапимо в Україну.

Коли почалось вторгнення, авжеж, ніхто вже не хотів нікуди їхати. Уся підготовка пішла в нікуди, бо всі почали спати по 3-4 години на добу. Була тривожність, ніхто не міг спокійно тренуватись. Завжди сиділи з гаджетами, щоб розуміти що і як, списувались із близькими – вони відписували чи в підвалі, чи вдома. Ми до останнього думали, що не поїдемо. Але наш керівник Валерій Сушкевич сказав, що ми повинні їхати. Ми розуміли, якщо ми не поїдемо на Ігри, то про Україну взагалі забудуть.

Я тільки путіна тоді хотіла прибити своїми ж руками. Тільки ж він, гад, ховається. Узагалі я розуміла, якщо не вийду на старт, то ми здамося. Розумієте, це як на війні. "Ні, я більше не хочу змагатись", – як це? Це ж наше поле битви, і ми мусили захищати Україну. Не вийти на старт – це все одно що солдат сказав би: "Я не хочу сьогодні йти на війну". Ми повинні були боротись до останнього, тому ми виходили та показували, на що здатні.

Мені вже було на Паралімпіаді важко перед останньою гонкою. Бо я розуміла, що треба повертатись. Але куди повертатись? Я хочу тільки в Україну до рідного міста – до Харкова. Я не хочу жити в чужій країні.

Я в Польщі, тут мій батько. Мені пощастило. Він приїздив до Львова, хотів піти воювати, а йому вже минає 61-й рік. Його раз відіслали. Він знову повернувся, і його знову відіслали. У мене ще тільки перші старти в Пекіні мали починатись, а батько каже: "Я піду воювати". Ох, теж було важко це витримати. Коли сказали, що його не приймають, то стало легше, адже він залишився живим і неушкодженим. Але, з іншого боку, це ж був його вибір - він хоче захищати країну.

Батько вже тривалий час працює в Польщі. Але більша кількість родичів залишилась в Україні. Тому я хочу повернутись. Чи боюсь я повертатись? Ні, бо я - спортсменка-паралімпійка. Я нічого не боюся. Якщо ти впевнений, що будеш жити, то нічого не зупинить. Якби була можливість, то я б пішла воювати. Але через поганий зір не беруть, тому буду займатись волонтерством", – розповіла Шишкова для "Суспільне.Спорт".

Нагадаємо, що Україна на Паралімпіаді виграла 29 нагород (11 золотих, 10 срібних і 8 бронзових) та посіла друге місце у медальному заліку.