Десятого квітня 1912 року японський залізничний службовець Масабумі Хосоно піднявся на борт непотоплюваного "Титаніка". Щасливий власник квитка другого класу вже не міг дочекатися, коли зійде на американський берег. Однак не так сталося, як гадалося. У ніч з 14 на 15 квітня японця розбудив стюард та повідомив про евакуацію. З каюти другого класу Масабумі не міг потрапити до рятувальних шлюпок. Тож стюард запропонував йому пройти на палубу третього класу. Невдовзі Хосоно опинився у крижаній воді.
Шарлотта Коллір, яка в ту жахливу ніч перебувала у шлюпці №10, так описувала порятунок японця: "Трішки далі ми побачили двері, які, мабуть, зірвало, коли "Титанік" тонув. На них обличчям донизу лежав маленький японець. До свого ненадійного плоту він прив’язався шнурком, який пропустив крізь вушка петель. Чоловік видавався мертвим. Двері то занурювалися під воду, то випливали. Через них перекочувалися хвилі, а він був абсолютно нерухомим. Мужчина не відповідав на наші крики. Офіцер вагався, чи варто хоча б поворухнути пальцем заради спасіння цього чоловіка. "Який зміст, казав Лоу (п’ятий офіцер "Титаніка"), він мертвий, а якщо і ні, то є ті, хто набагато більше заслуговує на порятунок, аніж цей японець".
Він вже розвернув шлюпку, але потім повернувся. Японця витягнули на шлюпку, одна з жінок почала розтирати йому груди, а інші зігрівали руки та ноги. Не встигли ми розгледітися, як він відкрив очі, щось сказав японською, усвідомивши, що ми нічого не розуміємо, цей чоловік почав розмахувати руками, а через 5 хвилин остаточно ожив. Один із матросів, що сидів поряд з ним, вже ледь рухав веслом. Японець миттєво все зрозумів. Він замінив матроса на лавці та почав активно гребти так, наче мав якийсь мотор усередині. Він ні на секунду не переставав працювати, аж поки нас не врятували. Це шокувало містера Лоу. Він слідкував за нашим новим пасажиром з роззявленим ротом: "Боже мій! – шепотів він – Мені соромно, що я так відгукувався про цього хлопця. Якби я міг, то врятував би таких справжніх чоловіків, як він, у шість разів більше".
Хосоно став одним із 706 пасажирів "Титаніка", яких врятувала "Карпатія". Опинившись у Нью-Йорку, Масабумі, який втратив все, звернувся по допомогу до компанії Mitsui. Вона посприяла поверненню Хосоно на батьківщину. Американська преса називала Масабумі "японським хлопцем-щасливчиком". Щоправда, вдома він піддався нищівній критиці. Хосоно звинувачували у боягузтві. Адже він, як справжній нащадок самураїв, мав піти на дно разом із кораблем. Кілька жовтих газет висмоктали з пальця історію про те, начебто Масабумі прокрався на шлюпку, переодягнувшись жінкою. Завдяки цьому він, начебто, і врятував своє "жалюгідне" життя. Остракізм проявився й у тому, що Хосоно вказали на двері. "Боягузи" були непотрібні міністерству транспорту.
Навіть колишні друзі відвернулися від японця та рекомендували йому зробити сепуку. Невдовзі на горизонті японця дещо розвиднілося і його поновили на посаді. Все ж Хосоно був крутим спеціалістом. Однак це не допомогло Масабумі поховати своїх демонів. Він помер 14 березня 1939 року. Його сини стверджували, що якби не постійне цькування, то їхній батько прожив би набагато довше. І в це можна легко повірити, адже 68 років для японців – це зовсім не вік.
Того самого 1912 року інший японець також повернувся додому, спіймавши облизня. Але ніхто і не думав його критикувати чи тим більше пропонувати йому вкоротити собі віку. Попри провал у Швеції, Сідзо Канакурі став у Японії національним героєм.
У неділю 14 липня 1912 року більше 18000 глядачів на Олімпійському стадіоні в Стокгольмі напружено спостерігали за фінішем марафону. Того дня на вулицях шведської столиці було справжнє пекло. Спека стала одним із головних факторів того, що з 68 атлетів, які вийшли на старт марафону, фінішували лише 36. Але це виявилися ще квіточки. Один із марафонців помер та відкрив чорний список атлетів, які загинули на Олімпіадах. Також один зі спортсменів тривалий час вважався "зниклим безвісти". На щастя, у його випадку все обійшлося. І найгірші побоювання не справдилися.
Згодом Сідзо Канакурі став відомим у Швеції, як "японець, який щез". Ця історія надихнула літераторів, телебачення та й ЗМІ, які, звісно ж, не змогли проґавити таку апетитну байку. Навколо фігури Сідзо з’явилося чимало міфів. Давайте спробуємо розібратися у тих непересічних подіях більш ніж 110-річної давнини. Попри ганьбу, яка спіткала атлета у Швеції, Канакурі не лише зробив успішну кар’єру, а й по праву отримав неофіційний титул "батька японського марафону". Саме Сідзо надихнув кілька поколінь японських стаєрів піти його слідами.
Наш герой народився у 1891-му. Перша згадка про Канакурі датована 1911-м. Тоді він навчався у Токійській вищій нормальній школі (тепер Цукубський університет). Сідзо взяв участь у марафонському забігу, який був кваліфікацією на стокгольмську Олімпіаду. Канакурі нібито встановив рекорд світу, пролетівши 25-мильний марафон (40 кілометрів 225 метрів) за 2 години 32 хвилини та 45 секунд. Деякі джерела стверджують, що це був тодішній світовий рекорд. Але з цим важко погодитися, адже марафон – це зовсім не 25 миль. Тож не зовсім коректно порівнювати таку дистанцію з повноцінним марафоном. Щоправда, тоді марафони далеко не завжди мали 42195 метрів. Тож не варто говорити про якісь рекорди у цій дисципліні в ті доісторичні часи.
До того ж, ніхто толком не знає справжнього результату японця, адже, незважаючи на всі зусилля імператора Мейдзі, який намагався вивести Ніппон із традиційної ізоляції, вона все ж залишалася напрочуд закритою країною. Саме фігура всесильного правителя стояла за тим, що азіати зрештою наважалися відправити своїх атлетів на Олімпіаду. Тоді у Японії біг заради розваги вважався непотрібною дурницею. Але у Країні Сонця, що сходить завжди ґрунтовно підходять до будь-якої справи. Тож шукати, тренувати та доставити спортсменів до Швеції доручили самому Дзіґоро Кано, засновнику сучасного дзюдо. Завдання "коуча" ускладнювало і те, що на цю важливу місію імператор не виділив жодної єни. Однак це не зупинило Дзіґоро. І він успішно впорався з вкрай непростим завданням. Саме завдяки зусиллям дзюдоїста марафонець Сідзо Канакурі та спринтер Яхіко Місіма вписали золотими літерами свої імена в історію японського олімпійського руху, ставши першими атлетами, які представили Ніппон (та й не лише Японію, а й усю Азію) на головних змаганнях чотириріччя.
Мандрівка атлетів у далеку Скандинавію нагадувала справжню одіссею. Вона тривала вражаючі 18 днів. Пара завантажилась на корабель, з якого потім пересіла на транссибірську залізницю. Тож наш герой провів чимало часу, їдучи дикими просторами країни-гною. Про тренування японцям залишалося лише мріяти. Вони могли розминатися чи робити невеличкі вправи лише під час стоянок на вокзалах. Тож не дивно, що діставшись до Скандинавії, Сідзо та Місіма буквально валилися з ніг. На щастя, вони мали кілька днів на відновлення та адаптацію. Щоправда, тут вилізло ще кілька проблем. Канакурі та Місіма погано спали та ніяк не могли повністю зарядити свої внутрішні батареї. Також вони захворіли і постійно недоїдали. Адже тривала мандрівка швидко з’їла їхні скромні заощадження.
Прапороносцем команди став Місіма. Про рівень тодішнього японського спорту свідчить той факт, що Яхіко, незважаючи на те, що у першому раунді змагань на стометрівці покращив свій особистий рекорд аж на секунду, посів останнє місце. На 200 метрах він також фінішував останнім. У бігу на 400 метрів справи японця, на перший погляд, склалися краще. Так, у кваліфікаційному забігу він посів друге місце. Проте це лише на перший погляд. Адже у тому забігу брали участь лише "аж" двоє атлетів. Однак цей відносний успіх не приніс плодів Місімі. Через травму він не зміг взяти участь у півфіналі. Так, за сумною іронією долі, двоє японців, які вирушили до Швеції, не змогли фінішувати.
Чималеньку свиню Сідзо підклала шведська погода. Чотирнадцятого липня стовпчик термометра показував нехарактерні для Стокгольма 32 градуси тепла. Звісно, марафон вимагає титанічних зусиль. Але, зважаючи на тодішній рівень розвитку спортивної медицини, кожен марафонець ризикував не просто зійти з дистанції, а й навіть померти. Так, можна згадати сумну історію Франсіску Лазару. Португалець працював у Лісабоні на автомобільному заводі. А на дозвіллі Франсіску бігав. У 1910 році до Лазару прийшов перший великий успіх. Він став переможцем лісабонського марафону. А напередодні 1912 року Франсіску міг похизуватися трьома титулами чемпіона Португалії на найдовшій дистанції. Тож не дивно, що він вважався одним із фаворитів стокгольмської Олімпіади. Але, на жаль, не склалося. І заміть того, щоб повернутися додому з олімпійським золотом, атлета привезли у Португалію в труні.
Лазару хотів полегшити собі життя на марафоні, проте якраз ті його хитрощі і стали причиною фатального кінця. На 29-му кілометрі дистанції Франсіску впав та помер. Причиною смерті стало сильне обезводнення організму в поєднанні з високою температурою. Лазару напередодні старту вирішив покрити майже все своє тіло воском (за іншою версією, салом) для того, щоб не обгоріти на сонці. Це і зіграло з ним злий жарт. Віск закупорив пори шкіри, порушивши природнє випаровування поту з поверхні шкіри. Це призвело до сильного потовиділення та серйозного порушення балансу рідини в організмі спортсмена. Йому був лише 21 рік. Через кілька днів після загибелі португальця на Олімпійському стадіоні у Стокгольмі відбулася траурна церемонія, на якій були присутні 23 тисячі людей. На ній зібрали солідну суму в 14000 крон (близько 3800 доларів), які передали сім’ї атлета. Неподалік від траси, що стала останньою в житті Франсіску, встановили його статую.
Але давайте краще повернемося до нашого героя, фініш історії якого виявився набагато щасливішим, аніж у португальця. Приблизно напівдорозі 25-мильного забігу (сучасна дистанція марафону була стандартизована лише у 1921 році) Сідзо відчув, що останні сили покидають його і невдовзі він розплавиться під пекучим скандинавським сонцем. Тож Канакурі вирішив взяти тайм-аут біля одного будинку в передмісті Стокгольма. Господарі одразу запросили японця в гості та пригостили Сідзо булочками і соком, запропонували затишне ліжечко. Марафонець реалістично оцінив свої шанси та вирішив трішки кімарнути. Коли він прокинувся, про жодне продовження забігу вже не могло бути і мови. Можливо, це рішення врятувало японцю життя, хтозна.
Канакурі, як нащадкові самураїв, було соромно, що він не зміг достойно представити батьківщину. І для того, щоб не ганьбитися ще більше, розповівши організаторам про свій тайм-аут, він просто втік. Сідзо тихенько прокрався в гуртожиток, в якому зупинився, зібрав свої невеликі пожитки та вирушив додому. Як це не дивно, на батьківщині ніхто не насміхався над Сідзо і не рекомендував йому зробити харакірі. Можливо, справа у тому, що Канакурі продовжив змагатися. Та й Ігри у ті часи ніхто серйозно не сприймав. І порівнювати провал на якихось змаганнях у далекій Європі та катастрофу "Титаніка", який тоді не сходив зі сторінок усіх газет світу, м’яко кажучи, смішно.
Канакурі миттєво довів, що саме він – марафонець №1 у Країні Сонця, що сходить, і провал у Європі був лише прикрою випадковістю. Він встановив кілька національних рекордів та ще двічі поїхав на Олімпіаду у 1920 та 1924 роках. У Антверпені Сідзо посів пристойне 16 місце, частково поховавши своїх демонів, які не давали йому спокійно спати протягом останніх восьми років (цікаво, що у Бельгії спортсмени пробігли аж 42,75 км). На жаль, у Парижі Фортуна відвернулася від нашого героя і він вкотре не зміг фінішувати. Однак, як справжній японець, Сідзо спокійно прийняв цю невдачу та вирішив передати естафетну паличку молоді. Атлет сподівався, що згодом хтось з його учнів приїде до Японії з олімпійською медаллю. Він працював від світанку до смеркання, зробивши марафон в Японії не просто забавою якихось фріків, а одним із найпопулярніших видів спорту. Варто відзначити, що Бог наділив нашого героя великим педагогічним талантом. Так, він викладав географію у середній школі, а його учні часто брали високі місця на престижних шкільних змаганнях.
Як це не дивно, але у Швеції не забули про японця. В офіційному звіті стокгольмської Олімпіади немає жодної згадки про зниклого марафонця. Хоча деякі жовті джерела згадували, що поліція збилася з ніг, протягом кількох тижнів після забігу шукаючи японського атлета. У 1950-х легенду підтримав шведський журналіст Оскар Содерлунд. У одній зі статей він писав: "Дорогі читачі, у мене є до вас невеличке прохання. Якщо побачите Сідзо Канакурі, який бігатиме передмістями Стокгольма, повідомте йому, що змагання закінчилися і він може повертатися додому". Можливо, якби Оскар був єдиним, хто згадав про Сідзо, то про нього швидко б забули. І він би так і не зміг завершити свій марафон, довжиною у життя. Однак Содерлунд виявився не один. Дрова у багаття міфу підкинув Бостонський марафон 1953 року.
Тоді переможцем цих топових змагань став японець Кейдзо Ямада, якого тренував… Канакурі. Тож не дивно, що прізвище "зниклого" знову почало виринати у різних виданнях. У Швеції навіть з’явилася збірка оповідань про людей, які таємничим чином зникли. Попри те, що історія Сідзо не фігурувала у цій книзі, вона була присвячена саме японцю. Далі – більше. У наступному році газета Svenska Dagbladet (вважається одним із двох головних шведських видань) вийшла з сенсаційною статтею, у якій, посилаючись на конфіденційні та надійні джерела, стверджувала, що у 1912 році Сідзо взяв прізвище Свенссон і залишився у Швеції, де встиг попрацювати садівником, сажотрусом та пекарем. Також протягом багатьох десятиліть з’являлося щоразу більше очевидців, які "бачили" японця у Стокгольмі чи його передмістях.
Спортивний коментатор Леннарт Юлін логічно припустив, що казочки про Канакурі інспірували історії про японських солдатів на віддалених тихоокеанських островах, які не знали про капітуляцію Японії у Другій світовій та продовжували боротьбу. Найвідомішим із них вважається офіцер розвідки Хіро Онода, який здався у полон лише у 1974 році. Незважаючи на те, що він знав про місцеве економічне диво та про Олімпіаду в Токіо, вояка відмовлявся вірити у капітуляцію своєї країни у війні. Якщо ви думаєте, що Онода став останнім виявленим японським Робінзоном, то ви сильно помиляєтеся. У 2005-му на філіппінському острові Мінданао знайшли 87-річного лейтенанта Йосіо Ямакаву та 83-річного єфрейтора Судзукі Накауті, які ховалися у джунглях, остерігаючись покарання за дезертирство.
Шведський історик Бйорн Лундберг пояснює те, що міф Канакурі проіснував настільки довго, ще й тим, що люди в Японії не надто слідкували за новинами зі Швеції та й їм було плювати на те, що відбувалося у Старому світі. "Можливо, мовні бар’єри та географічні відстані найбільше сприяють зростанню невігластва", – написав Бйорн. Тоді інтернетом, на жаль, чи, на щастя, навіть не пахло. Очевидно, Канакурі нічого не знав, що його досі шукають у Швеції та мало не кожного року народжується якась небилиця, присвячена атлету.
Усі хороші міфи рано чи пізно розвіюються. У 1962 році шведський журналіст Содерлунд, який заробив чимало крон на історії Канакурі, нарешті здогадався розшукати японця. І він досить швидко досягнув мети. Через 5 років Сідзо повернувся на Олімпійський стадіон у Стокгольмі, де і мав завершити марафон, на старт якого він вийшов у 1912-му. Хоча цього разу на трибунах вже не було 18000 вболівальників, але не бракувало ЗМІ, які зафіксували історичну подію. Завдяки пресі мільйони людей по всьому світу довідалися про неймовірну історію японця. Також у Книзі рекордів Гіннеса з’явився запис, присвячений Сідзо: "найдовший час, потрібний для завершення марафону" – 54 роки 249 днів 5 годин 32 хвилини 20,3 секунди – вражаючі цифри. Перед тим, як повернутися до Японії, Сідзо навідався до хатини, в якій його гостинно прийняли у 1912-му. Цього разу Бенгт Петре, син попереднього господаря, пригостив японця склянкою апельсинового соку.
Канакурі прожив до 1983-го та вирушив на небеса у 92-річному віці. Мабуть, марафон сприяє довголіттю. Японці пам’ятають свого героя. У місті Нагомі, де Сідзо з’явився на світ, відкрили музей, присвячений спортсмену. Також у Країні Сонця, що сходить, між Токіо та Хаконе щороку відбувається дводенний естафетний марафон, за яким стежать мільйони японcьких телеглядачів. Під час його трансляцій коментатори часто згадують незлим тихим словом Канакурі. У Японії навіть вийшов серіал про олімпійський рух у країні, одним з двох головних героїв цієї саги став саме Сідзо. На забувають про марафонця і в Швеції. У 2012 році Канакурі була присвячена експозиція спеціальної виставки, яка відкрилася з нагоди сторіччя стокгольмської Олімпіади.
Чотирнадцятого липня 2012 року з того самого місця і в той самий час, що й 100 років тому, знову стартував стокгольмський марафон. Серед тисячі бігунів був і правнук Канакурі – Йосиякі Курато, якому організатори зробили приємний сюрприз. Він заночував на тій самій віллі і в тому самому ліжку, що і його предок сто років тому.
"Історія пам’ятає лише переможців". Важко зараз достеменно встановити, кому належить ця цитата. З нею важко не погодитися. Хто згадає срібного призера забігу на стометрівці у Пекіні, коли у 2008 році Усейн Болт блискавично примчав до фінішу? Чи реально забути колегу Канакурі, ефіопа Абебе Бікілу, який не лише взяв золото на марафоні 1960 року в Римі, а й зробив це у неповторному стилі? Абебе пробіг 42 кілометри та 195 метри так, як звик – босоніж.
Щоправда, бувають і винятки, які лише підтверджують вищенаведену фразу. Одним з найяскравіших таких збоїв у системі став саме Канакурі. Хоча шведська спека помножила на нуль олімпійську мрію Сідзо, проте саме вона зробила його всесвітньо відомим. І без неї, звичайно ж, не було б цієї статті. Адже при всій повазі до японця, він не був топ-атлетом. Але йому не відмовиш у хорошому почутті гумору. Після завершення свого марафону Канакурі сказав: "Це був довгий забіг, але потім у мене з’явилася дружина, шість дітей і 10 онуків, а це, як ви розумієте, потребує трішки часу".
Телеграм-канал автора про спорт
Більше чтива від Володимира Войтюка
