У критичних ситуаціях людство часто показує своє справжнє обличчя. Так трапилося і в ту страшну ніч з 14 на 15 квітня 1912 року. На щастя, під час катастрофи "Титаніка" чоловіки, що плили І класом, довели, що людство не безнадійне. Вони були джентльменами не лише на папері. Багатії продемонстрували, що у них не тільки великі гаманці, а й серця. Вони пожертвували собою не для того, щоб врятувати лише своїх дружин та доньок, а й абсолютно чужих людей.
Після спуску перших трьох рятувальних шлюпок, другий помічник капітана Чарльз Лайтоллер побачив на палубі одного з найзаможніших пасажирів "Титаніка" Ісідора Штрауса (співвласника найбільшої американської мережі універмагів Macy’s) з дружиною. Подружжя жваво розмовляло. Видавалося, що вони не надто стурбовані тим фактом, який вже став багатьом очевидним – "непотоплюване" судно йде на дно.
– Можу я провести вас у шлюпку? – запитав Лайтоллер місіс Штраус.
– Я думаю, мені поки краще залишитися тут, – відповіла Іда.
– Чому б тобі не піти з офіцером? – поцікавився містер Штраус.
– Ні і ще раз ні, – з усмішкою відмовилася вона.
Лайтоллер розумів, що у нього зараз є більш важлива робота, ніж переконувати вперту жінку спробувати врятуватися. Кілька друзів та знайомих місіс Штраус намагалися достукатися до неї. І видавалося, що Іда дослухалася до їхніх аргументів та навіть попрямувала до однієї зі шлюпок, однак вже через кілька секунд пані Штраус передумала.
– Ні, – сказала вона, – я не залишу свого чоловіка. Ми разом жили, разом і помремо. Що може бути романтичнішим, аніж померти в один день?
Полковник Арчібальд Грейсі звернувся до Ісідора, сподіваючись, що йому вдасться вмовити багатія. Можливо, враховуючи вік та безпомічність містера Штрауса, для нього зроблять виключення та дозволять сісти у шлюпку разом з дружиною. Але старий мультимільйонер вкотре повівся як справжній Джентльмен.
– Ні, – сказав Ісідор, – я не хочу для себе жодних привілеїв.
Після цього чоловік та дружина пішли на палубу А, сіли на заскленій веранді у плетені крісла та абсолютно спокійно чекали кінця. Усі наступні спроби друзів змусити Штраусів змінити своє рішення зазнали краху. На шлюпкову палубу вони вийшли лише одного разу, щоб допомогти покоївці Іди сісти у човен.
Лайтоллеру також не вдалося переконати подружжя Еллісон із Монреаля.
– Дозвольте посадити вас у шлюпку, – запропонував Чарльз молодій жінці.
– Ні в якому разі, – отримав Лайтоллер рішучу відповідь. – Ми разом почали своє життя і якщо Бог цього захоче, то і закінчимо його разом.
Жодні аргументи не допомогли схилити місіс Еллісон покинути чоловіка. Востаннє їх бачили на шлюпковій палубі, вони стояли осторонь від натовпу. Хадсон Еллісон обіймав свою дружину Бесс, а трирічна донька Лорейн трималася за мамину спідницю. З цієї сім’ї врятувався лише 11-місячний Тревор, і то лише тому, що його няню у метушні відрізали від Еллісонів і вона, за щасливим збігом обставин, опинилася поряд з однією зі шлюпок. На жаль, Фортуна недовго посміхалася Еллісону-молодшому. Тревор помре у вісімнадцятирічному віці внаслідок харчового отруєння.
Після того, як о 1:40 з корабля була випущена остання сигнальна ракета, усім стало очевидно, що "Титанік" максимум за годину опиниться у царстві Нептуна. Навіть найбільші оптимісти, які вперто вірили у непотоплюваність судна, нарешті протверезіли. Стихли жарти та коментарі про те, що капітан Сміт суттєво перебільшує небезпеку, тепер у всіх обличчя стали дуже стурбованими. У шлюпки почали сідати жінки, які ще кілька хвилин тому навідріз відмовлялися довірити свої життя такому непевному прихистку, оскільки колосальний корабель видавався їм набагато надійнішим. Одних проводжали чоловіки, іншим допомагали друзі та знайомі, з якими вони провели кілька спокійних та безтурботних днів.
Тієї ночі не бракувало драматичних і зворушливих сцен. Так, місіс Дуглас молила чоловіка:
– Волтере, ти мусиш піти зі мною!
– Ні, – відповів той, – я мушу залишатися джентльменом.
– Все ок, моя дівчино, – заспокоював вісімнадцятирічний Деніел Марвін свою юну дружину, – ти йди, а я ще трішки побуду тут.
Ніхто не чув, щоб Кавендіші сказали бодай одне слово. Тарелл просто двічі поцілував Джулію та зник у натовпі інших чоловіків.
– Будь щаслива, що б не трапилось, будь щаслива! – такі останні слова доктор Вільям Мінахан сказав дружині.
– Невдовзі побачимось! – посміхаючись, крикнув Адольф Дайкер своїй половинці, що сідала у шлюпку.
Пасажир І класу Марк Форчун взяв у дружини коштовності та поклав їх у кишеню зі словами:
– Я потурбуюсь про них, ми сядемо у наступну шлюпку.
Потім Марк із сином спостерігали, як місіс Форчун із трьома доньками сіла у рятувальну шлюпку.
– Чарльзе, не залишай батька, – крикнула одна з дівчат татові. Артуру Раєрсону довелося вдатися до більш рішучих дій, щоб змусити дружину сісти у шлюпку. Він сказав тоном, що не допускав заперечень:
– Ти зобов’язана підкорятися наказам. Якщо сказали: "Жінкам і дітям сідати у шлюпки", – отже, ти повинна сісти, як тільки настане твоя черга. Я залишуся тут, не переживай, я хороший плавець.
Меєри з Нью-Йорка вважали, що не личить обговорювати свої проблеми на очах у посторонніх. Тому, коли Лейла відмовилася розлучатися з чоловіком, вони спустилися у каюту і вже там домовилися, що місіс Меєр заради сина, який чекав батьків у Нью-Йорку, сяде у шлюпку, а чоловік згодом вирушить за нею.
Люсьєн Сміт із Філадельфії також не міг зламати опір власної дружини Мері. Побачивши капітана, енергійна місіс Сміт вирішила взяти справу у власні руки. Жінка пояснила своєму однофамільцю, що у неї на світі немає нікого, окрім чоловіка, і вимагала, щоб Люсьєну дозволили сісти поряд з нею.
Сивий капітан, зробивши вигляд, що не помічає Мері, підніс до губ мегафон та гучно прокричав: "Жінки і діти сідають у першу чергу!" Це була красномовна відповідь, і Люсьєн, який не схвалював дії дружини, все чудово зрозумів. Він підійшов до капітана Сміта і, попросивши вибачення, сказав:
– Забудьте про це, я зроблю все, щоб вона сіла у шлюпку.
Потім Люсьєн повернувся до дружини та, підвищивши тон, мовив:
– Я ніколи не думав, що мені доведеться просити тебе слухатися, але у цьому випадку ти повинна. Так прийнято, що жінки і діти сідають першими. Судно чудово оснащене, тож усі будуть врятовані.
На запитання дружини, чи він вірить у те, що говорить, Люсьєн запевнив:
– Так.
На цьому Сміти розпрощалися, і коли шлюпку спустили на воду, чоловік вигукнув з палуби:
– Заховай, будь ласка, руки в кишені, бо дуже холодно!
Траплялися й випадки, коли слова виявлялися безсилими і не залишалося нічого іншого, як вдаватися до сили. Місіс Шарлотту Коллір двом матросам довелося буквально відірвати від чоловіка, щоб посадити у шлюпку. Селіні Ясбек лише у човні виявила, що коханого немає поряд. Матроси вже почали спускати шлюпку, а жінка відчайдушно кричала, намагаючись вирватися та повернутися на палубу до чоловіка.
Це лише кілька прикладів багатьох трагічних і вражаючих сцен, які трапилися 15 квітня 1912 року на палубі "Титаніка" у проміжку між 00:45, коли на воді опинилася перша шлюпка, і 2:05, коли спустили останній човен. Варто додати, що жоден із згаданих вище чоловіків у списку врятованих не фігурував. Усі ці пасажири І класу загинули. Двом головним героям цього матеріалу пощастило набагато більше.
Новина, яку дізнався Річард Вільямс 15 квітня 1912 року на палубі пароплава "Карпатія", була не менш шокуючою, ніж звістка про те, що після зіткнення "Титаніка" з айсбергом корабель неодмінно затоне. Лікар, оглянувши ноги висхідної зірки американського тенісу, зауважив: "Ваші кінцівки після тривалого часу, проведеного у крижаній воді, виглядають дуже кепсько, тож гадаю, вам знадобиться ампутація".
За дивовижним збігом, тієї страшної ночі врятувався також 26-річний Карл Бер, який захищав кольори збірної США у фіналі Кубка Девіса-1907, у тому ж році він дійшов до матчу за титул на Вімблдоні у парному розряді. 15 квітня Бер виглядав набагато краще за Вільямса, адже, на відміну від Діка, опинився у рятувальній шлюпці, а не в холодних водах Атлантики. Двоє тенісистів вперше познайомилися саме на "Карпатії". Бер не сидів склавши руки, а допомагав тим, хто почувався кепсько після порятунку. А ось Вільямс намагався розрухати ноги – гасаючи палубою. Тенісист хотів відновити кровообіг у кінцівках, сподіваючись, що це допоможе йому уникнути гангрени. "Мені ще знадобляться ці ноги", – заявив він лікарю, який наполягав на операції.
Каторжна праця Діка швидко дала плоди. Він не лише не потрапив на операційний стіл, а й вже через 6 тижнів взяв участь у тенісному турнірі, де нокаутував усіх суперників. У тому ж 1912-му Вільямс та Бер вперше схрестили ракетки на тенісному корті у Національному чемпіонаті США, турнірі, який згодом перетвориться на US Open. Дік став одним з найкращих гравців свого часу. Він 5 разів вигравав Кубок Девіса, двічі чемпіонат США та взяв ще три турніри Великого Шолома у парному розряді, зокрема тенісний Грааль – Вімблдон. Також не варто забувати і про таку "дрібничку", як золото Олімпіади.
Фішкою Діка була вкрай агресивна манера гри. Він намагався з усієї сили класти м’ячі по кутах. На піку форми Вільямс міг розтрощити будь-кого. Так, автор тенісних колонок у New York Times Еллісон Данціг писав, що у кращі дні Дік був непереможним та залишав у затінку самого Білла Тілдена. Імена двох тенісистів, яким пощастило вижити під час першої та останньої подорожі "Титаніка", також занесені у Міжнародну залу тенісної слави.
Хоча Дік та Карл вперше розмовляли на "Карпатії", Вільямс впізнав Бера у поїзді, на якому обидва вирушили у Шербур, де сіли на сяюче судно. Карл тоді вважався крутішим гравцем, аніж Дік, оскільки взяв два срібла у парному розряді Вімблдона та Кубка Девіса. Але він опинився у Європі зовсім не через спортивну кар’єру. Тут не обійшлося без Амура. Юрист Бер повертався у Нью-Йорк на "Титаніку" з відрядження, у яке відправив себе сам. Карл сів на судно, щоб не розлучатися зі своєю коханою 19-річною Хелен Ньюсом, на якій планував одружитися. Дівчина подорожувала зі своїми батьками, які забрали її у європейське турне, сподіваючись таким чином захистити доньку від... залицянь Бера.
Вільямс народився та виріс у Женеві. Він разом з татом Чарльзом (цікаво, що той був нащадком Бенджаміна Франкліна, одного з батьків-засновників США) вирушали на "Титаніку" за американською мрією, а мама Діка мала виїхати за ними згодом. Вільямс планував вивчати історію та геологію у Гарварді, а також сподівався продовжити свою багатообіцяючу тенісну кар’єру.
Дік Вільямс
14 квітня 1912 року о 23:40, через чотири дні після того, як "Титанік" покинув Шербур, "непотоплюване" судно поцілувалося з фатальним айсбергом. Перш ніж корабель затонув (о 2:20), Бер, його майбутня дружина та її батьки сіли у рятувальну шлюпку. На "Титаніку" існувала політика "жінки і діти в першу чергу", але Джозеф Ісмей, голова компанії White Star Line, якій належав фешенебельний корабель, попросив Бера допомогти гребти у напівпорожній рятувальній шлюпці №5. Директор, який також знайшов у цьому човні місце для своєї цінної задниці, згодом був розкритикований американською та англійською пресою за ганебну поведінку у ту фатальну ніч та "прославився" на весь світ як "Боягуз із Титаніка".
Лише трішки більше ніж 700 пасажирам із 2224 вдалося врятуватись. Головна провина за відсутність необхідного числа рятувальних шлюпок лежала на Ісмеї, який вважав, що "непотрібні" на "непотоплюваному" кораблі засоби захисту будуть лише захаращувати палубу, призначену для прогулянок вершків суспільства. Через шість днів після кораблетрощі Newark Evening News процитувала Бера: "Тоді ми думали, що рятувальних шлюпок вистачить на всіх пасажирів. Одна з дам запитала містера Ісмея, чи можуть чоловіки піти разом з нею. Я почув, як Брюс прошепотів: "Звичайно, мадам". Ми сіли в шлюпку. Тоді вона не була заповнена навіть на половину, і містер Ісмей наказав офіцеру та ще двом чи трьом членам екіпажу приєднатися до нас".
Вільямси ж стали учасниками кумедного епізоду. Коли в одній з кают ІІІ класу заклинив замок і двері ніяк не вдавалося відчинити, Дік та Чарльз просто їх вибили. Тоді ж на шум прибіг стюард і, обурений побаченим, пригрозив, що батько та син після прибуття до Нью-Йорка опиняться у в’язниці за псування майна компанії. Тоді ще мало хто вірив, що "Титанік" приречений.
Згодом Дік і його тато почали допомагали іншим пасажирам сідати у рятувальні шлюпки. Після того, як останню спустили на воду, Вільямси пішли на капітанський місток. Коли "Титанік" почав стрімко йти на дно, Дік та Чарльз стрибнули у воду. Сину вдалося врятуватися, а ось батька розчавила гігантська димова труба. "Я бачив як одна з чотирьох труб впала на нього. Я на якусь мить завмер у воді, приголомшений не тим, що якихось кілька футів відділили мене від смерті. Ні, я не міг змиритися зі смертю батька, до якого відчував набагато більше, ніж просто любов. Також я був шокований розміром труби, яка навіть лежачи у воді, ще дихала димом. Мені видавалося, що на ній могли б легко роз’їхатися два автомобілі".
Протримавшись тривалий час на воді, Дік зрештою приєднався до 30 пасажирів, які залізли у складену рятувальну шлюпку, котру не встигли як слід зібрати. Крижана вода у ній доходила до пояса, і на момент приходу "Карпатії" 11 її пасажирів поповнили моторошний список жертв "Титаніка". Цікаво, що Вільямс стрибнув у воду в дорогій шубі, яку після прибуття у Нью-Йорк White Star Line повернула пасажиру.
Онучка Діка так розповідала про діда: "Він був дуже скромним та благородним чоловіком. Дідо би дуже здивувався, що ми зараз говоримо про нього. Це були зовсім інші часи. Тоді люди не виставляли напоказ свої почуття, як це роблять у наші дні". Також вона вважає, що проблеми Річарда з судинами та кровообігом, які невдовзі з’явилися, стали наслідком його тривалого перебування у холодній воді.
"Дідо ніколи не розповідав про свою подорож на "Титаніку" чи про гру в теніс. На розмови з ним про ту фатальну подорож у нашій сім’ї було накладене табу. Ми знали, що нам не можна піднімати цю тему. Річард бачив, як його батька роздушило трубою. Це жахлива особиста трагедія. Він був дуже близьким зі своїм татом. Щодо тенісу. У нього полиці вгиналися від трофеїв, але він не надавав їм якогось особливого значення. Річард вважав, що нагороди мають не лише припадати пилом, а й мати практичне значення. Так, ми подавали нашу різдвяну печеню на вімблдонській таці. Трофей, який дідо отримав за тріумф у чемпіонаті Швейцарії, слугував нам пеналом для олівців".
Внучка Бера розповідала, що лише одного разу говорила з бабусею про "Титанік" (вона з’явилася на світ через 6 місяців після смерті Карла). "Я запитала її про це, коли мені було 12, вона довго мовчала. Мені видавалося, що бабуся поринула в думках десь далеко, може, в ту жахливу ніч 1912-го. Зрештою вона відповіла: "Вибач, я не можу про це говорити". Бабця казала, що найгірші миті свого життя пережила на "Карпатії", коли довідалася, скільки людей пішли на дно у той чорний день".
Карл Бер
Через чотири роки після трагедії з Бером трапився психічний зрив і він кілька місяців пролежав у санаторії. Онучка вважає, що Карла накрив "синдром провини вцілілого" у першу чергу через те, що він, чоловік, врятувався у напівпорожньому човні, який міг взяти на борт ще кілька десятків жінок і дітей. "Дідусь ніколи нікому не розповідав, що страждав через це, але, після розмов з рідними, я дійшла до такого висновку". Також негативно на психологічному стані екс-тенісиста відбилося і те, що у 1916 році його не взяли на службу в армію. Тут на заваді Карлу стало німецьке походження. Цю відмову Бер сприймав особливо боляче через те, що був одним із організаторів Великого параду на підтримку участі США у Першій світовій війні, який трапився у 1916-му.
У тому ж році Вільямс став солдатом. Він служив у артилерії та воював у Франції, де за хоробрість був нагороджений Французьким Воєнним хрестом та Орденом Почесного легіону. Цікаво, що в Парижі він познайомився з одним із головних героїв Першої світової, маршалом Петеном. Через кілька десятиліть ставлення до француза кардинально зміниться. Петена називатимуть Юдою за те, що він, очоливши режим Віші, погодився співпрацювати з нацистами.
Цікаво, що і Бер, і Вільямс стали успішними фінансистами та обоє зробили непогану кар’єру на державній службі. Так, Річард навіть став директором історичного товариства Пенсільванії. До речі, Бер вже через рік після трагедії "Титаніка" досягнув мети та одружився з Хелен. Перша дружина Вільямса померла у 1929-му через 10 років після весілля, однак Дік недовго носив траур та вже через рік знову зв’язав себе узами Гіменея.
Спорт також продовжував відігравати важливу роль у житті наших героїв. Бер виграв дебютну їхню очну зустріч у 1912 році. Це була епічна п’ятисетова битва на Longwood Bowl. До цього Річард ще не куштував гіркоти поразок на новій батьківщині. Через два роки у чвертьфіналі Національного чемпіонату США, який тоді востаннє відбувався у Ньюпорті, Вільямс взяв реванш. Перемога над Карлом у чвертьфіналі додала Діку сил, і він вперше у кар’єрі взяв US Open. Через два роки він повторить це досягнення, а згодом візьме ще кілька Кубків Девіса. У 1920-му в парі з Чаком Гарлендом Вільямс переможе на Вімблдоні, а через чотири роки поступиться у фіналі найпрестижнішого тенісного турніру, знову ж таки у парному розряді. Проте наш герой недовго горював, адже 1924-й став для нього напрочуд успішним – Вільямс здобув золото Олімпійських ігор у міксті.
Цікаво, що Річард утримував свій титул нереальні 88 років. Справа у тому, що мікст повернувся в Олімпійську програму лише у 2012-му. До речі, якби не сильна жінка поряд, то Вільямсу б не бачити цього титулу, як своїх вух. На початку фіналу ОІ, після того, як Дік розтягнув щиколотку, він запропонував напарниці Хейзел Уайтмен знятися, однак вона навідріз відмовилася. Та не помилилася. Невдовзі Вільямс оклигав і разом з партнеркою розтрощив опонентів з рахунком 6:2, 6:3.
Інше чтиво Спорт 24
Шухевич і спорт: грав у футбол, бив рекорди, веслував на човні з Галичини аж до моря
