УКР РУС

"Це найстрашніший момент мого життя": легендарна лижниця про сльози у Нагано, бурятів у своєму домі і роботу у суді

5 січня 2024 , 17:17 / Читать на русском

Відверте і несподіване інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Іриною Тараненко-Терелею, українською лижницею 90-х, учасницею трьох Олімпіад.

Зранку 13 лютого 1994-го на лижний стадіон Біркебейнерен вийшли учасниці 15-кілометрової гонки вільним стилем. Серед них була 27-річна Ірина Тараненко-Тереля. Таким чином, лижниця із Дергачів стала першою українською спортсменкою, яка виступила на Олімпійських іграх.

Після Ліллехаммера Тараненко-Тереля їздила ще на дві Олімпіади. У Нагано-1998 лижниця двічі зупинялася за крок від п'єдесталу. Та вже наступного року завоювала бронзу на чемпіонаті світу – першу історичну для України.

На початку 2000-х Ірина Леонідівна пішла зі спорту, адже вирішила стати адвокатом. Вже у процесі юридичної діяльності вона дещо змінила свій фах, проте залишилася у професії. Понад 20 років відома спортсменка працює у суді. Про дві непоєднувані частини свого життя Ірина Тараненко-Тереля розповіла в інтерв'ю Спорт 24.

"Затрималася у спорті на декілька зайвих років"

– Нині вас щось пов’язує зі спортом?

– Так, це моя тренерка Галина Іванівна Єлісєєва. Вона все ще працює, їздить на збори, розповідає мені останні новини. Мені цікаво слухати, як справи у її вихованців, які успіхи вони роблять. З Галиною Іванівною ми дружимо понад 40 років. Хоч я давно залишила спорт, та спілкування ми не припинили.

– Усю свою кар’єру ви провели з однією наставницею?

– Я прийшла до Галини Іванівни ще дитиною, а вийшла медалісткою чемпіонату світу. Потрапила до неї, коли мені виповнилося 16 років. За увесь час спільної роботи у нас фактично не було непорозумінь.

– Якось ви казали, що чим пізніше залишаєш спорт, тим складніше влаштувати своє позаспортивне життя. Ви пішли вчасно?

– Вважаю, що ні. Треба було на кілька років раніше йти. Зараз я себе нормально почуваю, але переконана, що треба вчасно йти. Я затрималася у спорті на декілька зайвих років.

– На свою останню Олімпіаду в Солт-Лейк-Сіті ви їхали майже 36-річною. Ваша вершина – 9 сходинка у 15-кілометровій гонці. Тоді цей результат сприймався як невдача, хоча про таке Україна зараз може лише мріяти.

– Зрозуміло, що усі хотіли кращих результатів: і я, і керівництво. Критика? На той час я вже виробила у собі риси, які дозволяли мені не звертати уваги на такі речі. Я розуміла, що моя ера вже минула.

– Вирушаючи на ОІ-2002, ви розуміли, чим згодом займатиметеся?

– Напевно, ще ні. Я чітко усвідомлювала, що це моя остання Олімпіада. Утім не знала чи затягнеться процес ще на рік-два. Мабуть, після Солт-Лейк-Сіті треба було одразу завершувати. А я ще тренувалася майже два роки.

"Вважала, що в суді всі в мантіях і з молоточками"

– Після життя у спорті вам довелося пройти непростий етап трансформації. Ви казали, що оточення не вірило в те, що ви зможете змінити діяльність і працюватимете у спокійному режимі з 9-ї до 18-ї. Чому обрали юриспруденцію?

– Це не була якась дитяча мрія чи давній гештальт. Якраз Олімпіада-2002 наблизила мене до юридичної сфери. Я захотіла стати адвокатом, адже бачила, що наші спортсмени не захищені належним чином. Міністерство спорту кидало нас просто напризволяще. А якісь труднощі долати доводилося самотужки. Я сама через це пройшла.

– Та у підсумку адвокатесою ви не стали.

– Я закінчила Академію адвокатури з червоним дипломом. Пішла на практику в господарський суд і уся судова система перевернулася для мене з ніг на голову. Я вважала, що в суді всі в мантіях і з молоточками. А я прийшла туди і побачила зовсім іншу картину. Зрозуміла, що адвокатом не зможу бути, оскільки люди цієї спеціальності мають володіти підвішеним язиком. Мені цього трохи бракує. Та загалом у суді мені сподобалося – тут я вже майже 20 років.

– Єдина зміна – перехід з Господарського суду міста Києва у Північний апеляційний господарський суд?

– Так, це своєрідне підвищення, друга інстанція. Зараз я є начальником управління автоматизованого розподілу справ. Поки у житті нічого не планую змінювати. Але це поки що. Ніхто не знає, що буде далі.

– Навчання в Академії адвокатури було особливим для вас?

– Оскільки то була моя друга освіта, я здобувала її заочно. Перший мій фах – тренер-викладач в інфізі. У юридичній сфері я була більш виваженою. Поєднувала навчання з роботою у суді. Сесії, учбовий процес до 2-3 ночі за конспектами – так і закінчила. Зі мною 20-річні студенти сиділи за партою. А я тоді мала далеко за 30.

– Юриспруденція – не всім до душі. Насамперед через одноманітність та монотонність.

– Мені подобається моя робота, тож дискомфорту не відчуваю. Можливо, трохи переросла це. У суді мене все влаштовує.

– Мрій про суддівство у вас не було?

– Уже пізно – віковий ценз не дозволяє. А раніше задумувалася, проте досвіду не мала. Мрія так і залишилася мрією.

– Так склалося, що в Україні державна служба зазвичай асоціюється з бюрократією та відсутністю належного сервісу. Ви – по той бік барикад. Як вам робота з людьми?

– Якщо людина приходить зі своїм питанням, ми завжди намагаємося вирішити його і допомогти. Взагалі випадки бували різні. Якось усю канцелярію заблокували і заборонили покидати приміщення. Акціонери однієї юридичної особи вимагали, щоб суддя ухвалив певне рішення і таким чином тиснули на суд. Та ми вийшли з ситуації – евакуювалися через вікно. Благо, ми на першому поверсі розташовуємося. Коли акціонери зрозуміли, що уся канцелярія порожня, тільки я залишилася, вони дозволили судовій охороні вивести мене з будівлі суду. Я людей розумію – хочеш побачити одне рішення, а суддя вважає інакше. Хто винен? Канцелярія.

"Перед змаганнями з трапу літака знімали, бо я з України"

– Ви народилися у Дергачах на Харківщині. Яким було ваше дитинство і з чого почалося захоплення лижними перегонами?

– Я зростала у 80-х. Варіантів для дозвілля існувало не так уже й багато. Тренер прийшов до школи і сказав: "Ось – лижі. Хто бажає – приходьте на секцію". От ми й усією школою пішли. У процесі майже всі відсіялися, а я залишилася. Можливо, я б на баяні грала, якби така секція поруч функціонувала. Однак були виключно лижі (Усміхається).

– Ви мали власний інвентар?

– Ні, нам у школі видавали. Свого у мене не було – він з’явився набагато пізніше.

– Ви рано втратили батька, тож вашій матері довелося самотужки забезпечувати двох дітей?

– Я не відчувала безгрошів’я. Мені здається, що тоді всі так жили. Ми не вважали наше дитинство надміру складним. Бігали по вулиці, як усі, бавилися… Щоправда, моя сестра, старша за мене на 8 років, рано пішла працювати. Фактично завдяки їй я розпочала спортивну кар'єру, вона мене у Київ відправила: "Тобі тут нічого робити. Тебе чекає тренер Єлісєєва". У 16 років придбала мені квиток до столиці і посадила на потяг. 

– Відома біатлоністка Оксана Хвостенко теж розпочинала з лижних гонок, але потім перейшла у біатлон. У вас була така нагода?

– Навіть не думала про це. В СРСР до українців завжди ставилися упереджено. Я, до речі, сьогодні згадувала, як мене перед змаганнями кілька разів з трапу літака знімали, бо я родом з України. Коли ми стали самостійною державою, то такого не траплялося і природно, що я не хотіла залишати дорогий мені вид спорту, де у мене все вдавалося.  

– У збірній Союзу ви застали відомих росіянок Вяльбе, Лазутіну та Сметаніну. Перша з них – нині близька до кремлівського корита. Що пам’ятаєте про цих людей?

– Не скажу, що всі були однаковими. Багато залежало від виховання людини. Наприклад, Вяльбе, про яку ви кажете, ставила себе завжди вище за усіх. Від Лазутіної цього ніколи не відчувалося – Лариса була нормальною колегою. Те саме скажу про Раїсу Сметаніну, яку я вважаю адекватною людиною.

"Виїжджали і не знали, що буде. Перед нами колону розстріляли"

– Трапляється, що можете вдатися до ностальгії? Відкриваєте старі фотографії чи передивляєтеся свої нагороди?

– Ні, до медалей та фотографій не заглядаю навмисне. Хоча бронза ЧС-1999 мене певною мірою врятувала. Наш будинок пережив окупацію – я мешкаю у Макарівському районі на Київщині. Росіяни всі мої спортивні речі забрали: шапки, рукавиці, черевики, костюми, кросівки, сумки. А от медаль залишили. Помітно, що її розглядали, брали до рук, але більше нічого не взяли і її теж залишили.

– Вона була поруч з іншими пам’ятними речами?

– Так, лежала у шафі. Шафу всю перевернули, але медаль не взяли. І нічого в хаті не розбили. Насправді у мене немає пояснення, чому так. На відео помітно, що це були буряти – вони заходили у тутешні будинки.

– Вам вдалося виїхати у безпечне місце одразу?

– Ми дотягнули до того моменту, коли нам назустріч їхали російські танки. То було 6 березня. Пощастило, що вони нас пропустили. Але багато колон цивільних автомобілів вони розстріляли. Ми рухалися Житомирською трасою і бачили цей жах на власні очі. Це було дуже страшно.

– Коли зрозуміли, що чекати більше не можна?

– Якби не мій син, який просто взяв мене за руку, посадив у машину і сказав "Ми виїжджаємо", то я б сиділа до останнього. Мені здавалося, що мине день, два чи три. Ну максимум місяць – ми їх виженемо і все налагодиться. На жаль, трапилося так, як трапилося.

– Ті відчуття ви запам’ятали назавжди?

– Це найстрашніший момент мого життя. Коли ти їдеш, а на тебе направляють автомат… Він грається ним, посміхається і дивиться тобі в очі. Це важко пережити. Зрештою, людям довелося пройти через набагато страшніші миттєвості.

– Те, що вам вдалося вибратися неушкодженими – це подарунок долі?

– Повністю. Ми виїжджали і не знали, що далі буде. Адже перед нами колону розстріляли і за нами також. Когось пропускали, когось – ні. Лише Божа воля…

"Газети писали, що погода плакала зі мною"

– Прем’єрна для України Олімпіада-1994 – якою вона була в контексті забезпечення спортсменів належними умовами?

– Може, й важко було і чогось не вистачало, та я все одно відчувала гордість. У Ліллехаммері моя тренерка Галина Єлісєєва була і масажистом, і змащувачем, і лікарем. Що вона тільки не робила. Однак то були найщасливіші моменти життя. Україна нарешті здобула Незалежність. І команди справедливо формувалися за принципом "хто сильніший, той і їде". А не так, як раніше.

– Як було раніше?

– Якщо ти з України, то сиди вдома. Якщо з Магадану чи десь з Камчатки, то привези банку ікри в Москву і все – їдеш на змагання. І це робили п'яті-шості номери, не сильніші за мене. Треба було мати статус першого номера, інакше посунуть. Якщо ти третій номер, то на міжнародні змагання не поїдеш.

– Перед Олімпіадою у Нагано ви отримали два цінні подарунки: мама вишила вам ікону, а син зробив кошичок для медалі. Якими у спогадах залишилися Ігри-1998?

– Обидва подарунки я брала у Японію. І бережу їх дотепер. Ікона невеличкого розміру, тож увесь час була зі мною. Це безцінна для мене річ. Мами не стало 1 січня 2012-го. Вона дала нам відсвяткувати новий рік і все… Перед другою для України зимовою Олімпіадою усі спортсмени були дійсно належно забезпечені. Ми їхали у нормальній екіпіровці, з масажистами та інвентарем. Якщо ж вести мову про результат, то відчувалося розчарування. Я була дуже близько до медалі, яку могла виграти для себе, України та тренерів.

– Двічі ви фінішували четвертою.

– Я розуміла, що це мій зірковий час. Після гонки на 15 кілометрів я не сильно засмутилася – четверте місце було для мене хорошим результатом. А от в 10-кілометровій гонці за системою Гундерсена я програла бронзову позицію чешці Катержині Ноймановій менше трьох секунд – це було образливо. Ще й через те, що організатори скоротили друге коло на 500 метрів без жодних пояснень. Їх мені й не вистачило. Чому вони так зробили, я цього так і не дізналася. Та час минув і я не копаюся в цьому.

– Тоді було дуже образливо?

– Були навіть сльози. Ще й заголовки у газетах це підкреслювали – писали, що погода плакала зі мною. Одразу після гонки в Нагано почалася злива.

– Ви фантастично виступили під час естафети – здається, з найкращим часом серед всіх учасниць.

– В естафеті значення має робота чотирьох людей у комплексі. Не називатиму прізвища, та одна з дівчат морально не була готова, трохи перехвилювалася і показала не найкращий свій час. Тому Україна опинилася за межами подіуму. 

– Кошичок сина знадобився вам наступного року.

– О, так – я виграла згадану бронзу чемпіонату світу. Мені хотілося мати у кар'єрі хоч одну медаль на найвищому рівні і я її здобула. Подарунок сина теж у шухлядці зберігається. Цей кошичок зроблений з паперу, але я його за ці роки не пошкодила.

"Перед гонкою заспокоювали книжки – багато детективів читала"

– В одній з давніх анкет ви згадували, що ваше хобі – вишивання. Інтерес до цієї справи не втратили?

– Зараз мене зір підводить, тому давно за голку з ниткою не бралася – відколи стала погано бачити. Перед виходом на старт мене також заспокоювали книжки – дуже багато детективів читала. А ще кросворди розгадувала. Тепер читаю рідше – лише великим шрифтом. Зараз захопилася книжкою Бодо Шефера "Пес на ім'я Мані, або Абетка грошей". Після прочитання хочу проаналізувати, як я ставлюся до своїх фінансів.

– Ми відзначали роль Галини Єлісєєвої у вашому становленні. Однак чоловік Михайло Тереля також долучився до вашого формування?

– Він підтримував мене у всьому. Велику рутинну роботу брали на себе Михайло та Галина Іванівна. Мені потрібно було тільки тренуватися і не думати про зайве. Нині Михайло відійшов від спорту і займається вантажними автомобілями.

– Ваше теперішнє прізвище – Тереля, утім в світі спорту вас знають із подвійним прізвищем.

– Після одруження я одразу взяла чоловікове прізвище, але на змаганнях вирішили залишити обидва. Адже вболівальники знали мене як Тараненко, але не знали як Терелю. Тому й зафіксували у всіх спортивних документах Тараненко-Терелю.

– Ви залишали спорт, мабуть, зі спокійною душею. На зміну вам прийшла молодша Валентина Шевченко. Якими були ваші стосунки?

– Я не знаю, як це пояснити, та ми почали більше товаришувати після того, як я закінчила свої виступи. Можливо, перестали бачити одна в одній суперниць. У нас і раніше панували рівні хороші стосунки. Проблем ніколи не виникало. Та зараз набагато тісніше спілкуємося, ніж колись.

Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка

"Влаштувався сторожем і метав спис посеред ночі": срібний призер Олімпіади – про допінг-скандал, Усейна Болта і досвід фронту

"Нічого не бійся, ти не помреш": виграв олімпійське срібло з проблемами зі серцем, був моряком, пережив окупацію Херсона

"Обійняв стіни храму – Бог мене почув": Шапаренко про золото двох Олімпіад, марафон на висоті 3500 метрів і музику Івасюка