"Ми пройшли через мінне поле": футболіст, який вижив після влучання танка і піднявся на Кіліманджаро
Інтерв'ю "Спорт 24" зі Степаном Коробкіним, голкіпером Покрови АМП, який захищав Україну ще з періоду АТО.
Сьогодні Спорт 24 представляє третє інтерв’ю із особливого циклу. Попередні герої пропонували зідзвонитися о десятій ранку. Цього разу мені вдалося "сторгуватися" на одинадцяту. Як виявилося, мій співрозмовник Степан Коробкін – теж не з ранніх пташок.
Український клуб фінішував п'ятим в ампфутбольній Лізі чемпіонів та зупинився за крок від 1/2 фіналуВін – воротар Покрови АМП, який минулого сезону став чемпіоном України. У нашій розмові Степан пригадав 20 годин евакуації під обстрілами, розповів, як після ампутації довелося звикати до нового життя, та поділився історією підкорення Кіліманджаро, де побував, жодного разу до того не ступивши в гори. Поговорили й про те, чому не поспішає загадувати наперед, як ставиться до життєвих труднощів і чого насправді хоче від майбутнього.
"З одного міномета здійснювали приблизно 400-600 пострілів на рік"
– Почнімо нашу розмову з вашого життя до мобілізації. Чим ви тоді займалися?
– Я навчався на будівельника з 2015 до 2020 року. А після закінчення навчання пішов служити за контрактом.
– Коли ви навчалися, яким уявляли своє майбутнє?
– Я, чесно кажучи, так далеко не заглядав. Тому навіть не пам’ятаю, яким тоді уявляв своє майбутнє. Напевно, особливо про це не задумувався. Міг щось запланувати на найближчі два тижні чи місяць, але загалом усе було досить хаотично. От зараз ти спокійно йдеш собі на навчання, а через пів години тебе може збити машина і все. Тому я не бачу великого сенсу будувати далекоглядні плани. Хіба що йдеться про якісь конкретні події, які ти хочеш організувати або до яких прагнеш.
– Ви долучилися до війська в досить молодому віці, приблизно у 20 років. Наскільки я розумію, це було добровільне рішення. Як ви його ухвалювали?
– Тоді ще не було повномасштабного вторгнення, тривала АТО. І так чи інакше потрібно було йти служити. На моє рішення впливали різні фактори, якісь більш вагомі, якісь менш. Але загалом я розумів, що є кілька варіантів: піти служити, ухилитися від служби, продовжити навчання або працювати. Та, як то кажуть, борг перед армією нікуди не дінеться. Тому я сам вирішив одразу піти, відслужити, щоб потім уже бути вільною людиною.
– Як ваші рідні сприйняли? Чи намагалися вас відмовити?
– Мене ще змалечку, скажімо так, не обмежували у власних рішеннях. Тому ніхто й не намагався мене відмовити. Сказали: "Якщо так треба, якщо ти цього хочеш, то йди".
– Чи відчували тоді, що попереду може бути значно масштабніша війна?
– Тоді, чесно кажучи, все було досить спокійно, аж до останніх днів перед початком повномасштабного вторгнення. Я спочатку служив мінометником. Якщо порівнювати інтенсивність бойових дій, то, наскільки я бачив у документах, у 2014-16 роках з одного міномета здійснювали приблизно 400-600 пострілів на рік. А вже у 2018-20 роках – близько 60, іноді навіть менше, залежно від міномета.
Тобто інтенсивність бойових дій настільки знизилася, що наближення великої війни не відчувалося. Але вже в перші дні повномасштабного вторгнення ми дуже сильно відчули це на собі. На той момент ми перебували в зоні АТО, і російські війська почали активно наступати.
"Один із уламків залетів прямо в мій окоп. Я тоді спав..."
– У 2022 році ви отримали перше важке поранення лівої руки, але після відновлення повернулися на фронт. Як проходила ваша реабілітація і що спонукало вас повернутися до служби?
– Тоді по нашій посадці, де ми перебували, почався обстріл. Росіяни накривали всю посадку, поступово обстрілювали й просувалися вперед. Десь неподалік стався приліт, точно не знаю де. І один із уламків залетів прямо в мій окоп. Я тоді спав, була приблизно шоста ранку. Уламок влучив мені в руку, пройшов її наскрізь, а потім знову влучив у неї. Мене тоді досить швидко евакуювали, бо активного штурму не було. Треба було лише десь три години, щоб вибратися з посадки, сісти в машину, і звідти мене вже евакуювали.
Щодо самого поранення, то не було якихось надто серйозних ушкоджень. Частину м’язів вирвало, десь неправильно зрослася кістка. Але загалом рука функціонує й зараз. Звичайно, вона вже не така сильна, як раніше. Є певні обмеження рухливості, зокрема під час поворотів руки. Але мене визнали повністю придатним до військової служби, і я повернувся на фронт.
Степан Коробкін / Фото надане героєм
– Була можливість демобілізуватися після першого поранення, чи довелося повернутися на службу?
– Ні, можливості демобілізуватися не було. Від моменту поранення до повернення на службу минуло приблизно чотири-п’ять місяців.
– У червні 2023 року, десь через рік після першого випадку, ви зазнали другого важкого поранення, цього разу в праву руку. Що пам’ятаєте про той день і останні хвилини перед пораненням?
– Ми тоді штурмували посадку, але штурм пройшов не дуже вдало. Нас затиснули в крайньому окопі, де ми просиділи три дні, відбиваючись від обстрілів та атак. Це якраз була точка евакуації росіян. Потім нас вирішили замінити. Ми під супроводом дрона пройшли через мінне поле приблизно півтора кілометра. І вже наприкінці цього шляху, коли підходили до наших позицій, прилетів танковий снаряд. Я саме йшов у колоні й озирнувся, щоб подивитися, як там хлопці позаду. І в цей момент побачив спалах. А далі все, втратив свідомість.
– Ваша евакуація тривала близько 20 годин. Про що ви думали весь цей час і що допомагало вам триматися?
– Можливо, трохи більше ніж 20 годин, але приблизно так. Ну, коли ти лежиш і не можеш поворухнутися, то про що ще думати? "Тільки б сюди не прилетіло". Той день був дуже насиченим. Спочатку хлопці виносили мене через посадку. Це тривало приблизно до півночі, може, до другої години ночі, поки вони мене там переносили.
Але посадка була така, що на ношах особливо не пройдеш. Тому довелося вийти за межі посадки. Нам пощастило, що тоді був туман. Нас не помітили й не обстріляли, хоча ми перебували на відкритій місцевості. Хлопці протягнули мене, напевно, кілометри чотири, поки ми не дісталися трохи віддаленіших позицій.
Там я якийсь час просто лежав в окопі. Хлопці змушені були мене залишити, тому що в наш бік тривав інтенсивний штурм, були обстріли. Потім мене знову несли. І ось так минули ті 20 годин. Увесь цей час щось постійно вибухало, стріляло то ближче, то далі. А ти просто лежиш, тобі боляче, і все.
"Після двох-трьох спроб намагаєшся зрозуміти, під яким кутом ложку тримати, як правильно взяти"
– Коли ви дізналися, що руку доведеться ампутувати, і як сприйняли цю новину?
– Можна сказати, що я знав майже одразу, бо 20 годин із турнікетом – це дуже довго. На тактичній медицині нас навчали, що чотири години і вистачить. Але насправді все може бути по-різному: може чотири години, може менше, а може й більше. Залежить від обставин, як затягнули турнікет, чи можна його послабити тощо.
Але мені його не послаблювали, тому я точно знав, що за 20 годин там уже некроз. Тобто або ампутувати руку, або просто зупиниться серце через те, що з кров’ю до нього щось потрапить. Я точно знав, що буде ампутація. Ніяк не міг на це вплинути, то чого мені переживати? Ну, ампутують і ампутують, що зробиш? Люди й без чотирьох кінцівок живуть, нічого страшного.
– За час лікування ви перенесли 32 операції. Чи пам’ятаєте день, коли повернулися з лікарні додому й довелося заново звикати до повсякденного життя?
– Прямо такого, щоб усе в один момент закінчилося, не було. Тому що спочатку – лікувальні операції, які потрібно було провести, щоб загоїлися рани. Але потім у мене були операції, пов’язані вже з протезуванням, оскільки звичайний механічний протез мені не підходив. У мене не було м’язової подушки на руці через особливості ампутації. Фактично залишилися самі кістки, тому будь-яке навантаження спричиняло біль.
Степан на воротах / Фото надане героєм
Мені довелося зробити остеоінтеграцію (метод протезування, за якого спеціальний імплантат встановлюють безпосередньо в кістку, що дозволяє кріпити протез без традиційної приймальної гільзи). Це був єдиний дієвий для мене спосіб, щоб я взагалі міг користуватися протезом.
– Після всіх операцій вам довелося пристосовуватися до нового побуту. Що спочатку давалося найважче, а сьогодні вже не викликає труднощів?
– Я б не сказав, що щось було дуже складним, але траплялися незвичні моменти. І один із тих, що найбільше запам’яталися – це коли довелося вчитися їсти лівою рукою. Пам’ятаю, ще з перших днів у реабілітаційному центрі приходиш у їдальню, береш ложку й починаєш їсти. А вже після двох-трьох спроб намагаєшся зрозуміти, під яким кутом її тримати, як правильно взяти, бо дуже незручно. Ось цей момент мені особливо запам’ятався (Усміхається).
– Ви переїхали до Шептицького. Наскільки складно було облаштувати своє життя в новому місті?
– Складно? Не знаю. Я б сказав, що не дуже. Просто на все потрібен час і кошти. Думаю, основна проблема саме в грошах. У кого вони є, той може собі це дозволити. А в кого немає – виникатимуть великі труднощі. Отак.
"Не пропустили жодного гола за весь сезон"
– Ви почали займатися ампфутболом ще під час реабілітації. Як потрапили в цей спорт і якими були ваші перші тренування?
– Не скажу, якими були перші тренування, тому що я навіть тих, що були три-чотири тижні тому, не пам’ятаю. А перших тим паче. Але пам’ятаю, як потрапив у команду. Я тоді був у реабілітаційному центрі в Соснівці. Там було досить легке перебування: ніхто особливо не напружував, усе повільно, спокійно. І якось до нас прийшли Богдан Мельник та Валентин Осовський. Вони запропонували спробувати себе в команді. Я кажу: "Так, поїхали, спробуємо". І залишився в команді.
– У складі команди Покрова АМП ви стали чемпіоном України. Який момент із того чемпіонського сезону запам’ятався вам найбільше?
– Навіть не знаю. Сезон був доволі довгим, тому, як я вже казав, якщо не пам’ятаю останніх тренувань, то якийсь конкретний момент виділити складно. Але найбільше запам’ятався, напевно, останній матч, коли ми вже точно знали, що не пропустили жодного гола за весь сезон. І ще момент, коли Капля забив гол від своїх воріт. Це теж дуже запам’яталося. Адже вибити м’яч і забити у протилежні ворота – для цього потрібні і сила, і влучність, і трохи удачі. До речі, цього сезону теж був такий момент. Якраз у Львові, під час львівського раунду, воротар забив гол.
– Як вам було пристосовуватися до гри у воротах після ампутації руки?
– Я і до цього грав у футбол, причому теж був воротарем, тому загалом нічого особливо не змінилося. Єдине, що я обмежений воротарською зоною, а так усе те саме.
"Ти поїдеш на Кіліманджаро?" Я кажу: "Ну, поїхали"
– Одна з найвідоміших історій про вас – сходження на Кіліманджаро. Наскільки я знаю, до цього ви жодного разу не бували в горах. Як виникла ідея підкорити одну з найвищих вершин світу? І чи були люди, які намагалися вас відмовити від цієї затії?
– Одразу скажу, що таких людей не було. А щодо того, як виникла ідея, то все почалося з Тетяни Яловчак (української альпіністки та волонтерки). Вона шукала когось із ветеранів, з ким можна було б піднятися в гори, щоб у такий спосіб підтримати людей. Вона ж дуже сильний коуч у цьому.
Тетяна зверталася до різних реабілітаційних центрів, але їй відповідали, що таких кандидатів у них немає. А коли вона зателефонувала до реабілітаційного центру "Титанові" в Києві, де я тоді перебував, В’ячеслав Запорожець одразу сказав: "Ми знайдемо".
Я пам’ятаю той день. Сидів за ноутбуком, щось вивчав із програмування. До мене підходять і запитують: "Ти поїдеш на Кіліманджаро?". Я кажу: "Ну, поїхали". Ось і все. Приблизно так я й погодився. Потім ми зв’язалися з Тетяною, обговорили всі моменти. Поїхали, купили мені необхідні речі, гірське спорядження та одяг. А десь за тиждень уже вирушили до Польщі, звідти до Німеччини, а потім до Африки.
"Ну, поїхали!" / Фото надане героєм
– Наскільки мені відомо, охочих піднятися на Кіліманджаро було чимало, але Тетяна обирала найбільш фізично підготовлених. І ви були одним із них. Відомо, що для людей із протезами фізична активність – це не лише бажання, а й необхідність. Чому це так?
– Тому що коли людина фізично здорова, без ампутацій, її організм працює як єдине ціле, має повний цикл. А коли в тебе немає руки чи будь-якої іншої частини тіла, цей баланс уже порушується. І спорт допомагає його підтримувати, скажімо так.
– Під час сходження у вас були серйозні труднощі з акліматизацією, до того ж ви обрали складний маршрут. Чи був момент, коли хотілося зупинитися й повернутися назад, бо ви й так уже подолали чималий шлях?
– Ні, такого моменту не було. Знаєте, буває так, що ти відчуваєш – можеш щось зробити, але просто розумієш, що тобі потрібно на це більше часу. Так було і в моєму випадку. Останній ривок, скажімо так, п’ять кілометрів сходження на Кіліманджаро, зазвичай долають за 6-7 годин. Виходять о 12-й ночі, щоб десь о 6-7 ранку зустріти схід сонця на вершині. Але в моєму випадку цей шлях зайняв 12 годин. Та все ж таки ми це зробили.
– Що мотивувало вас не зупинятися й продовжувати сходження? Адже останні три доби ви практично нічого не їли й не пили.
– Так, це тривало приблизно три доби. Усе, що я їв, одразу виходило назад, мені ставало погано. Тому сил було доволі мало. Мотивувало, напевно, те, що я відчував: маю це зробити, і все.
– Яку мету ви ставили перед собою, коли вирушали на Кіліманджаро? Це було просто внутрішнє бажання підкорити вершину чи щось більше?
– Коли йдеш сам, це одне. А коли все робиться ще й заради зйомок фільму, то це вже не може бути просто внутрішнє бажання піднятися на гору. Ми також знімали фільм, він є на YouTube. Наскільки я знаю, його навіть подавали на якісь премії. І все це робилося також для того, щоб мотивувати людей. Основним мотиватором була Тетяна, бо її характер для цього більше підходить. Але загалом я не можу пояснити все одним словом. Це було, грубо кажучи, бажання показати на власному прикладі, що після ампутації життя не закінчується.
– Після сходження на Кіліманджаро минуло вже майже два роки. Ви колись розповідали, що хотіли піднятися на Говерлу. Чи вдалося вже це зробити? І чи з’явилися за цей час нові цілі?
– Так, я там був минулого року. Спочатку ми були на Драгобраті, а потім, через якийсь час, точно вже не пам’ятаю, я піднявся і на Говерлу.
"Зараз я – пенсіонер"
– Про що ви зараз мрієте?
– Та ні про що особливо не мрію. Немає такого. Зараз усе, як я вже казав, хаотично. Сьогодні про щось мрієш, а через два дні може прилетіти "шахед". Ось нещодавно, чи то вчора, чи позавчора, були прильоти по Львову. Мріяти – це добре, але треба бути реалістом. Мрії – це мрії, а те, що є тут і зараз – реальність.
– Давайте трохи пофантазуємо. Якщо відкинути всі обставини та труднощі, яким ви бачите своє життя через п’ять років?
– Стабільним. Хочу не працювати, але при цьому добре жити. Як то кажуть, американська мрія: мати багато грошей, нічого не робити й завжди бути вільним. Ось цього я хочу.
– Чим ви зараз заробляєте на життя?
– Зараз я не працюю, я – пенсіонер. Основне джерело доходу – пенсія. Ще отримую стипендію від Покрови АМП. Цих коштів мені вистачає на всю родину.
– Ви пройшли дуже непростий шлях, багато років провели в армії, але зараз досить спокійно розповідаєте про пережите. Що б ви порадили людям, які тільки починають свій шлях реабілітації?
– Ну, у всіх свої ситуації. В одного все може проходити стабільно, а в іншого виникають якісь ускладнення. Може початися зараження чи ще щось. Тому немає якогось стандартного рішення, яке підходило б усім. Але загалом завжди є якийсь вихід. Якщо не загальний, то індивідуальний для кожної людини, як, наприклад, у моєму випадку з протезуванням.
Для кожного, хто проходить реабілітацію, дуже важливий спорт. Треба хоча б якось займатися фізичною активністю. А шкідливі звички, як-от куріння чи алкоголь, тільки заважають загоєнню, через що воно проходить набагато складніше. В ідеалі варто відмовитися від усіх шкідливих звичок або хоча б максимально їх обмежити. Займатися спортом і не падати духом. Усе нормально буде.
З групою підтримки / Фото надане героєм
– Що допомагало вам триматися протягом усього цього непростого шляху й не втрачати сили рухатися далі?
– Усе потроху. Не було чогось одного, що мене тримало. Хтось підтримував з одного боку, хтось із знайомих – з іншого. Лікарі, психологи теж допомагали. Загалом я нормально себе почував. Та й сама ситуація, коли ти бачиш, що все поступово йде до якогось вирішення, теж дає людині стабільність і впевненість. Тому все потроху, і якось так воно вийшло.
– То виходить, що планувати хоча б завтрашній день – це таки добре?
– Загалом так, якщо цей план реально реалізувати.
Інші тексти Олі Осідач на Спорт 24