"Поважна причина пропустити тренування лише одна – коли ти помер": українець, який був Білою грозою Чорного континенту
Інтерв’ю Спорт 24 з Іваном Гешком, зіркою легкої атлетики 2000-х, чемпіоном Європи та світу в бігу на середні дистанції.
Понад чверть століття тому, на Олімпійських іграх у Сіднеї, українські вболівальники та експерти з подивом та інтересом придивлялися до світлого хлопчини, який вийшов на старт забігу поруч із африканськими атлетами – королями цієї дисципліни. До п’єдесталу Гешко тоді не добіг, але сіднейська Олімпіада стала для уродженця Буковини своєрідною точкою відліку.
Він тренувався ще наполегливіше, до сьомого поту, без поблажок та вихідних, і вже через три роки став першим представником Східної Європи, якому підкорилася медаль чемпіонату світу на дистанції 1500 метрів. А 2004-го взяв срібло чемпіонату світу у приміщенні та з’їздив на свою другу Олімпіаду, де фінішував на високому п’ятому місці. Далі – золоті нагороди чемпіонатів світу та Європи, яскраві фініші на етапах Golden League, похід у політику та багато інших доленосних подій.
Телефоную Івану Тарасовичу холодного січневого вечора. "Якраз увімкнули світло, – радіє він. – Сім годин поспіль не було". Поки ми закінчили розмову, Буковина знову занурилася в темряву.
"Одежі теж не вистачало. Мав одні штани, одну сорочку, пару мештів"
– Іване Тарасовичу, Різдво і Новий рік – позаду. Скільки кілограмів набрали за святковим столом?
– По-перше, святкового стола не було – тільки Свята вечеря. Зараз святкування не на часі, бо війна в країні. Та й у спортсменів ніколи не було Нового року. Для того, щоб досягти результату, йде безперервний тренувальний процес. Першого числа ми завжди бігали, не відходячи від графіку.
– І все ж якою стравою найбільше любите посмакувати?
– Кутя з халвою, маком. Пшеничку у нас на Буковині готують в двох випадках – на Святвечір і похорон. Не раз дивувався, чому не можна її робити частіше. Але такі традиції. Тут село від села можуть відрізнятися: 30-40 кілометрів – і вже зовсім інші звичаї. Поруч – Румунія, Молдова. А в Чернівцях взагалі десятки різних народів і культур мешкають.
– Найщасливіше Різдво у вашому житті коли було?
– Напевно, кожне Різдво – щасливе. Рік прожив – і вже радієш. Минають роки, у дитинстві з одними людьми зустрічаєш, потім хтось відходить, помирає. Створюються нові сім’ї та родини. Тому кожне Різдво по-своєму цікаве.
Святвечір у родинному колі / Facebook
– "Я народився у простій, бідній сім’ї", – розповідали ви в одному зі старих інтерв’ю. Про які речі, іграшки чи навіть продукти ви тоді мріяли?
– Пригадую, ще коли жив у Кліводині (рідне село Гешка, – Спорт 24), було постійне і нав’язливе відчуття голоду. Вісімдесяті роки, знаєте. Мати моя працювала у ланці. Взимку вони виконували інші роботи в колгоспі, а весна, літо, осінь – на буряках. Це зараз є техніка, а раніше все робилося вручну. Сапали, пололи, потім збирали цукровий буряк і так далі.
Зранку, коли батьки йшли на роботу, а в нас були канікули – ми залишалися самі на цілий день. Ходиш і весь час думка: "Щось би попоїсти". Була страва, яку ми дуже любили. Підсмажуєш багато цибулі, підсолив трохи і вмочуєш туди свіжий хліб. А на десерт – той же хліб, у кутку стоїть мішок цукру. Замочуєш шматок у відрі з водою – і в мішок. Ото був клас! Але потім діставав від батьків, бо у мокрому цукрі заводились мурашки (Усміхається).
А якщо десь у селі гуляли весілля?! Поки день – ти під весіллям. Вечоріє – на воротах стоїш. А коли вже стемніло – ти біля музикантів, йдеш у палатку вечеряти з усіма гостями. Навіть солодке могло перепасти. Після вечері – танці. Гуляло пів села. Дощ піде – болото по коліна, але в розпал святкування на це ніхто не звертав уваги. Коли повертався додому – могли кинути в пакет холодець, котлети, солодке. Для нас, пацанів, то була велика радість. Ми не перебирали, бо хотілося чогось смачненького.
Одежі теж не вистачало. Мав одні штани, одну сорочку, пару мештів. На початку спортивної кар’єри мені видали кросівки – у них і ходив, і бігав. Кросівки були зі шкіри – увечері на батарею поставив, а вони до ранку зсохлися і стали, як камінь. Моя бабуся топила гусячий жир, я ним змащував ту шкіру і кросівки трохи м’якшали. Такі мозолі мав на п’ятах, що аж до кісток!
Усі ці труднощі мене загартували, мабуть. Адже прагнув чогось кращого, терпів і не звертав уваги. Працював, прийшли перші перемоги, відчув себе потрібним. Закінчивши одинадцятий клас, не мав можливості кудись вступити. Не було коштів, щоб туди доїжджати, харчуватися у гуртожитку і так далі. Тож рік після школи я пропустив і суто займався бігом. А от коли виконав майстра спорту – все одразу пішло по-іншому. Мені запропонували хороші умови.
Знаєте, як кажуть у медицині: "Кошти ходять за пацієнтом". Якщо ти ставав успішним спортсменом – квартиру могли дати, ще щось. Досягаючи результатів у спорті, можна досягти успіху і в житті, скажімо так.
"Чув, як хлопці потрапляли на футбол у Київський спортивний інтернат: той свиню віддав, інший дві корови продав"
– Виховувала вас баба Орися. Що це була за жінка і чим їй завдячуєте найбільше?
– Це мама мого рідного батька. Коли я був ще маленьким, батьки розлучилися. Ми жили в селі, народилися менші сестри, які часто хворіли. Тож я пішов до школи в Кіцмань і жив у бабусі. Вона доглядала і піклувалася про мене. Розуміла та підтримувала мої старання, коли я почав бігати. Це зараз багато одягу, інвентаря, а тоді займався у якихось рейтузах, секонд-хенд тільки зароджувався. Надворі – "мінус 20". Бігав, не пропускав жодного тренування. Розумів: потрібно регулярно займатися, щоб був результат.
А бабуся моя прожила 90 років. Вдячний їй за те, що виховала. Вклала у мене серце і душу. Дбала, щоб я мав теплу хату і що поїсти – це було дуже важливо на той час.
– Ви пробували себе в багатьох видах спорту окрім, хіба що, шахів…
– Ну, відносно. З третього класу – футбол, гандбол, хокей на траві… Від ігрових видів спорту отримуєш емоції – коли забиваєш або не даєш забити. А легку атлетику остаточно обрав у восьмому класі, бо тренування вже відбувалися щодня, іноді навіть дворазові.
– Чернівецька Буковина тих часів перебувала на помітних ролях в українському футболі. Ви ж проміняли м’яч на легкоатлетичну доріжку. Незвично!
– З вами згоден, але є нюанс. Коли ми грали у футбол, то за Буковину сильно і не знали. Я живу за 20 кілометрів від Чернівців, якась інформація до нас доходила нечасто. По-друге, брав я участь у кількох футбольних турнірах. У такому віці всі хочуть лише забивати, а от повертатися в оборону не хоче ніхто. Мені довелося грати і за захист, і за напад. Носився по всьому полю з тим м’ячем. Це мені не сподобалося, бо вважаю, що команда повинна бути одним цілим. А виходило, що я працював за всіх. Ставало образливо.
Окрім того, футбол – це бізнес. На поле випускали тих, хто мав гроші. У мене ж не було такої можливості. Навіть бутси не мав за що купити. Тому з футболом довелося попрощатись. Вчасно зрозумів, що на професійному рівні в мене перспектив ніяких нема. Чув, як хлопці потрапляли на футбол у Київський спортивний інтернат: той свиню віддав, інший дві корови продав. Треба було вигодовувати худобу, щоб твою дитину десь помітили.
Натомість легка атлетика – індивідуальний вид спорту. Тим паче, мені це вдавалося – перемагав старших на рік-два суперників.
– Але футбол ви, сподіваюся, не розлюбили?
– Не можу назвати себе запеклим фанатом. Але матчі збірної України стараюся не пропускати. Люблю дивитися поєдинки фінальних стадій тієї ж Ліги чемпіонів. Коли грають Реал, Барселона та інші клуби такого рівня – це завжди цікаво. Сам я у футбол не граю вже кілька років – коліно турбує. Бігати ще дозволяє, а от копати м’яч – ризиковано. Тому ми граємо у баскетбол і волейбол (Усміхається).
Іван Гешко і Руслан Ротань / Facebook
– У "нульових" ви перебували на піку, як і наша футбольна збірна, котра їздила на єдиний у своїй історії Кубок світу-2006. З кимось із зірок цієї команди були знайомі особисто?
– Ні, не пригадую. Знаю, що Сергій Лебідь (рекордсмен України і 9-разовий чемпіон Європи з кросу, – Спорт 24) був із Андрієм Шевченком, коли той грав у Мілані. Сам же Сергій виступав за спортивний клуб, який базувався неподалік. А так, зазвичай, відомого футболіста десь зустріти – проблематично. Вони 365 днів на зборах і на матчах. Важко уявити тодішніх Шевченка чи Реброва, які ходять, гуляють по Хрещатику. Це з розряду фантастики.
– У 1994 році вийшла легендарна голлівудська стрічка "Форест Гамп". Коли ви переглянули це кіно і чи надихнуло воно вас на біг?
– А це про що, нагадайте? Не траплявся мені цей фільм. До 2000 року у нас не було телевізора. Зате випускався журнал "Легка атлетика" – тренер давав мені почитати. Там були дуже пізнавальні статті про наших знаменитостей – Куца, Аржанова, Борзова…
– Перша перемога, від якої у вас голова пішла обертом і ви зрозуміли, що нічого неможливого немає?
– Чемпіонат області, квітень місяць. Я тоді навчався в одинадцятому класі. Пам’ятаю, приїхали хлопці з Чернівців, які бігли майже "по майстру". Старші за мене. Біжу за ними, 1500 метрів. За 300 метрів починаю їх обходити. Тренер мені кричить: "Куди так виходиш швидко?!" А я як дав, як пішов у відрив – і виграв!
Думали, може випадково. Але наступного дня я знову виграв! А вони ж їздили по чемпіонатах України, були досить потужними. Навіть боявся на них дивитись – вони бігли 3.47, а я до того показував 4.02. Після цих перемог дійсно відчув, що нема нічого неможливого. Повірив у свої сили.
"Жив з кенійцями в одній квартирі"
– Сідней-2000 – ваша перша Олімпіада. Що найбільше запам’яталося?
– Потрапив туди несподівано для всіх, бо не розглядався міністерством навіть серед кандидатів на Олімпійські ігри. Але на останньому відборі виконую норматив і отримую щасливий квиток. Перші враження були колосальними. Континент – наче інша планета. Тепло, зовсім інша флора та фауна. Родичі мого знайомого із Кіцмані мешкали в Сіднеї. Я побачив, як люди там живуть, які будинки. Усе було, наче в казці. Потрапили в рай.
Саме собою, вразило відкриття Олімпійських ігор. Я туди першим приїхав і останнім поїхав – перебував в Австралії більше місяця. Біжиш на 100-тисячному стадіоні – це надихає. Побачив своїх конкурентів – зокрема, Хішама Ель-Герружа. Бубку теж вперше побачив – він ще тоді стрибав. Жанну Пінтусевич-Блок, Інесу Кравець. А чого варті Майкл Джонсон і Хайле Гебрселассіє! Коли я повернувся додому, почав тренуватися ще наполегливіше.
– І через чотири роки ви опинилися найближче до олімпійського п’єдесталу – п’яте місце в Афінах. Чого забракло?
– То є спорт. Десь, мабуть, зашвидко почав фінішувати – і це виявилося помилкою. Але, знаєте, палка з двома кінцями. Бо у 2003 році в Парижі, коли я посів третє місце, казали: "Якби ближче перебував, то на фініші обігнав би". Коли через рік став ближче – в кінці мене не вистачило, обігнали. Отже, така в мене доля. Не судилось. Ель-Герруж аж із третьої спроби став олімпійським чемпіоном. П’яте місце на Олімпійських іграх – теж, вважаю, хороше досягнення. Зараз нормативи на Ігри, а також на чемпіонати світу і Європи такі високі, що ви собі не уявляєте.
"Стронг Іван" / Facebook
– Навіть без олімпійської медалі за вами закріпилося реноме "Білої грози Чорного континенту". Цікаво, чи відчували від ефіопів, тих же кенійців повагу або, можливо, острах?
– А ми з ними були друзями. Трапився такий період, що я з кенійцями навіть жив в одній квартирі. Менеджер був італійцем, тож між стартами, щоб не витрачати багато часу на поїздки в Україну, організував для мене помешкання в Італії.
У 2017 році я поїхав керівником делегації на чемпіонат світу з легкої атлетики серед юніорів. Там, між іншим, Ярослава Магучіх вперше стала чемпіонкою світу. Це все відбувалося у Найробі, столиці Кенії. Цікаво було побачити, як живуть мої суперники, з якими я колись бігав. Місто розташоване на висоті понад 1600 метрів над рівнем моря, а сама Кенія, виявляється, досить велика – там населення 70 мільйонів людей. Зустрів, наприклад, на змаганнях Вільфреда Бунгея, олімпійського чемпіона Пекіна-2008. Ми добре один одного знаємо, їздили разом на турніри.
Коли я вигравав – вони мене вітали. Коли вони перемагали – вітав я. Ніколи не відчувалося якоїсь неприязні. Кенійці – приємні, хороші люди. Бернард Лагат – кенієць, який потім переїхав у США, вітав мене з Днем народження. "О-о, стронг Іван, великий Іван!" Люблять посміятися, поговорити. Прикольні хлопці, з якими було весело.
– У гості не плануєте їх запросити? Показати наші традиції, повезти в село…
– А вони в мене були (Усміхається). Раніше, майже 18 років, я проводив "Буковинську милю". Але корона, а потім війна поставили її на паузу. То ось кенійці приїжджали на ці змагання і жили у Кіцмані. Були й на селі. "Полента! Полента! Кукурудза!" – дивувалися, що в нас вона теж росте. "А де ти бігаєш?" – запитують. Тут і бігаю, відповідаю.
"Мене ще під час кар’єри попереджали прямо в очі: "Тільки результати почнуть падати – ти станеш нікому не потрібним"
– Крім таланту, фізичних задатків і постійної роботи над собою, який тактико-технічний козир ви мали у рукаві?
– Не можу сказати, що в мене була особлива легкість і талант до бігу. Видатних швидкісних даних у мене не було. Брав наполегливістю, працьовитістю, вірою у свого тренера, впертістю. Сказав тренер – отже треба зробити. Поважна причина пропустити тренування лише одна – це коли ти помер. Весілля, якісь хрестини, дні народження – усі знали, що я прийду тільки тоді, коли завершу тренування. Якась надзвичайна ситуація – це не обговорюється, звичайно. Але в інших випадках у мене був єдиний пріоритет. Плюс – дотримання жорсткого режиму, правильне харчування, відновлення.
Серед усіх бігунів я виглядав трохи заважким. Якщо при зрості 183 сантиметри важив 71 кілограм, то мої суперники з аналогічним зростом мали по 60-62 кілограми. У мене силовий біг, паханина. Завдяки жорсткій праці вдалося вийти на той рівень результату.
– Якось ви сказали, що тричі оббігли Земну кулю…
– Я вів щоденники упродовж 25 років. До сьогодні, думаю, вже чотири або п’ять разів оббіг, бо я ж не припиняю займатися бігом, тренуюся. Кілька разів подолав марафонські дистанції у 42 кілометри. Тобто, якщо додати все докупи, вийде вражаюча сума. Колись буде бажання – сяду і точніше все підрахую.
– Коли відчули, що пора закінчувати з професійним спортом? Чи стало це для вас драмою?
– Дійсно, досить-таки складний період. Будемо говорити відверто: поки ти спортсмен і показуєш результат – ти потрібен. Тільки результат починає падати, на тобі ставлять хрест. Я це також відчув на собі. У 2012-му опинився на роздоріжжі. Важливо було не спитися і не загубитися, тож пробував себе в нових сферах. Біг остаточно не завершував, старався готуватись. Ось так бігаю і треную досі – іноді навіть двічі на день. Тримаю себе в хорошій формі, плюс – ділюся досвідом з юними спортсменами.
Це зараз є більше програм від Національного олімпійського комітету – допомога атлетам в адаптації після відходу з професійного спорту. А ось в мій час було по-іншому. Мене ще під час кар’єри попереджали прямо в очі: "Тільки результати почнуть падати – ти станеш нікому не потрібним". Це щира правда. На той момент я вже мав сім’ю, двох дітей. Тому адаптація до нового життя відбулася трішки легше.
Іван Гешко з дружиною Олесею / Facebook
– Чи дозволила вам кар’єра почуватися зараз матеріально забезпеченою людиною?
– Мабуть, так. Жалітися на даний час точно не випадає. Є сім’я, четверо дітей, власний будинок – тягнемо потрошку. Якщо збудував собі місце для життя – це дуже багато значить. А далі процес іде.
– Писали у пресі, що ви будинок цей зводили за власним проектом. Отак сіли, накреслили – і вперед?
– Ні-ні, не малював. Прийшли майстри – це добиваємо, це доробляємо. Прийшов архітектор – узгодили. Через два роки будинок здали в експлуатацію. Отак було (Усміхається). Я задоволений. Зараз стільки лиха, блекаути, а в мене все автономне, будинок утеплений, температура в кімнатах може впасти хіба що на два градуси. Камін на дровах є. Не використовую ніяких генераторів чи екофлоу – температура тримається на 20 градусах. Пінопластом утеплено, потрійні шибки. Дав мені Бог розуму ще в ті часи.
"Хотілося б виховати олімпійського чемпіона"
– Влітку 2007-го ви справили "секретне весілля". Боялися, що набіжать папараці?
– Справа в тому, що того року помер мій батько – перед Святим вечором. Тому не стали робити пишного весілля. Після тренування пішли розписалися і все. А під кінець року народився мій перший син – тоді вже організували великі хрестини.
– Дружина Олеся подарувала вам аж чотирьох синів. Ви – щасливий батько?
– Так, дуже щасливий. Поки що двоє із синів вже серйозно продовжують мою справу і є членами національної збірної, ставали чемпіонами та призерами чемпіонатів України. Старший ще юніором вигравав українську першість серед молоді у Львові – пробіг 3.51. Йде майже моїми результатами. П’ятий-шостий рік регулярно тренуємося кожного дня. Третій син, якому 11 років, тільки ось підтягується. Процес іде.
"Я – щасливий батько" / Facebook
– Бачите в них потенціал, щоб перевершити батька?
– Покажіть мені хоча б одну людину, яка могла би це впевнено стверджувати. Є багато факторів, а точної шкали вимірювання не існує. На чемпіонат України приїжджають 700-800 юнаків. Але не факт, що з них хоча б один-двоє стануть чемпіонами світу. Дуже багато залежатиме від тренувального процесу. Були набагато сильніші хлопці, ніж я. Але не всі витримали шлях до спорту вищих досягнень. Не всі мають підтримку від сім’ї. "Нащо ти бігаєш? Іди краще щось роби". Ось так у нас люблять казати. Фактично, до 24 років я теж був середньостатистичним спортсменом. Біг там собі 3.37-3.38 – нічого надзвичайного. Тобто знадобилося 11-12 років, щоб вийти на високий рівень.
– Ще у 2000-х ви спробували себе в політиці. Чи не шкодуєте про такий досвід?
– Взагалі не шкодую. Я був депутатом Чернівецької міської ради, Кіцманської міської ради, а також обласної ради. Це є досвід, який навіть зараз допомагає мені в роботі. Обіймаю посаду начальника управління молоді та спорту Чернівецької обласної військової адміністрації. Міг виїхати за кордон, тихенько собі жити і ні від кого не залежати. Але хочеться залишатися тут, вдома, на Буковині, і продовжувати працювати на благо свого регіону та всієї країни.
– У 2019-му ви навіть у Верховну Раду могли потрапити, чи не так?
– Так, були варіанти. Але пізніше було без варіантів (Усміхається).
– Якось ви врятували у лісі собаку. Ходять легенди про те, як проїхалися Кіцманню верхи на коні. Зараз відігріваєте бездомного кота. Любов до тварин – з дитинства?
– На сам Святвечір, 24 грудня, вечеряємо за столом і чуємо, як щось дряпає у двері. Відчиняємо – заходить рудий кіт. Діти прозвали його "Рижиком". Я одразу написав у соцмережах – можливо, хтось його шукає. Але досі так ніхто й не зголосився. Мабуть, підкинули, знаючи, що тут він не пропаде. Ми живемо в такому провулку, де кіт просто так заблукати не може. Рижик – кімнатної породи, не вуличний.
З Рижиком / Facebook
А колись, пам’ятаю, я собаку породи алабай забрав із кладовища. Він ще 5-6 років у нас прожив. Справді, люблю тварин. Навіть дванадцять сусідських котів пригрів у себе в гаражі – там тепло, вони забігають. Тим паче зараз, коли мороз.
– Кажуть, хто любить тварин, у того добре серце…
– Можливо. Дякую, дякую.
– Сім’я – є, діти підростають, ви досягли вершин у спорті і спробували себе в політиці. Які ще нереалізовані цілі вами рухають?
– Продовжую тренерську діяльність. Хотілося б виховати олімпійського чемпіона або призера. У майбутньому ставитиму на цьому акценти. Досвід, як вийти на цей рівень результату, в мене є. Конкуренція у світі на середній дистанції зростає. Якщо раніше двоє-троє показували високі результати, а далі була прірва, то зараз в одну секунду влізають дванадцять чоловік на фінішній прямій.
Але наразі найголовніше – щоб закінчилась війна перемогою нашою. Це моя основна мрія. А все інше додасться.
Більше інтерв'ю автора на Спорт 24