Російське вторгнення заскочило його у Херсоні. На той момент Захарченко був гравцем херсонського Дніпра. Він з подивом спостерігав за діями окупаційних військ країни, яку колись вважав "нормальною", адже там народився і розпочинав хокейну кар’єру. А потім вирішив взяти до рук зброю, тільки от виявилося, що зброя в місті, яке мало би стати південним форпостом України, – страшенний дефіцит.
Зрештою, Захарченко вирішив вибиратися з Херсона. Крізь десятки російських блок-постів. Його шлях на свободу тривав майже дві доби, а пригоди – гідні сюжету бестселера "Втеча з Шоушенка".
"Навіть якщо розумів, що отримаю у вухо, все одно бився"
– Едуарде, ви народилися в Росії, хоча у вас українське прізвище. Досліджували свій родовід?
– Я, взагалі-то, метис. По дідовій лінії є болгари, тато у мене дагестанець, а ось бабуся – українка. Її чоловік, мій дідусь, був моряком далекого плавання, капітаном корабля, тож свого часу вони переїхали у Владивосток. Звідти зручно було виходити в море. Плюс – Приморський край, морське місто.
– Яким було ваше життя до переїзду в Україну?
– А я переїхав у віці одного року. У дідуся виникли проблеми з роботою, а в Україні мешкали родичі. Тож моя сім’я перебазувалася до Херсона, тут облаштувала своє життя. Я у Херсоні пішов на хокей, і лише потім, коли виповнилось 15-16 років, повернувся в Росію.
– Як прийняли там?
– Я поїхав одразу в Татарстан, місто Ніжнєкамск. Воно невелике – 70 тисяч населення. Там функціонував завод і була хокейна команда Нафтохімік. Мені було нормально. Єдине, що не сподобалося – на той момент потрібно було йти в десятий клас, а мене не хотіли приймати в жодну зі шкіл. Боялися, що я не складу ЄГ – аналог нашого ЗНО. Тож я цілий рік не вчився, був вдома. Діти-підлітки там – злі. Постійно називали "хохлом".
– Ви за "хохла" могли втащити?
– Так, я бився. Навіть якщо розумів, що отримаю у вухо, все одно бився. Мене більше не слово "хохол" зачіпало, а сенс, який вони туди вкладали. Ділили за приналежністю. Ти з Росії, я з України – ну і що? Я теж людина.
"Корейці платили 4500 доларів"
– В Україні ви пограли за кілька клубів – Кременчук (неодноразово), Дженералз, Дніпро, Шторм. Де було найкраще з організацією та умовами контракту?
– У Кременчуку, сезон 2016/17.
– Який зараз середній рівень зарплат в українському хокеї?
– З того, що я знаю, сума варіюється від 500-600 доларів (для наймолодших гравців) до 2500-3000 (для досвідчених). Потрібно розуміти, що це не спорт №1, тож із фінансуванням важко. Цим займаються люди, в яких горять очі і є гроші.
– А рівень чемпіонату зростає, якщо порівнювати з періодом до великої війни?
– Вже третій рік, коли грають фактично одні українці, якщо не враховувати кількох іноземців. Чемпіонат виріс і на цей момент є конкурентоспроможним на рівні з довоєнним сезоном, коли був Донбас, Сокіл, коли ще грали росіяни, білоруси, казахи. Тоді легіонери відбирали ігровий час і робочі місця у нашої молоді. Зараз, навіть якщо хлопці не надто працюють над собою, завдяки регулярній практиці починають рости.
– У вас серйозна географія закордонних клубів – виступали в Англії, Казахстані, Угорщині, Італії.
– Я ще побував у Південній Кореї, а ось в Англію не доїхав…
– Це через той скандал зі здачею матчу у збірній України 2017-го?
– Так. Я повинен був їхати влітку у Ноттінгем Пантерз, вже зробив документи. Але мені не дали трансфер, тож про Велику Британію довелося забути. А найкращі умови, як не дивно, були у Кореї, азійська ліга. Команда називалась Дамйон Кіллерз і представляла місто Інчхон поруч зі Сеулом. Хто хоче закохатися в хокей – потрібно їхати спочатку туди.
– Що там такого особливого?
– Рівень і ставлення людей. Корейці та японці – це, мабуть, найбільш доброзичливі, порядні, добрі, інтелігентні люди. Агент знайшов команду. "Поїдеш у Корею?" – "Так, звичайно, давай". Прилітаю туди, мене зустрічають. Зі собою маю валізу з речами, а також хокейну сумку. У мене це все забрали і понесли до автомобіля самі. Як у дитинстві, наче мама схопила твою сумку і веде тебе на тренування (Усміхається). До того ж, мій багаж несла дівчина-адміністратор. Посперечався з нею, але вона виявилась упертою. Благо, валізи були на коліщатках.
Тільки сіли в машину, вона запитала: "Ти голодний?". Я мав зі собою лише євро, ще не встиг обміняти. "Не хвилюйся, – каже. – Ми за все платимо". Відчував сильний голод, але з ввічливості відмовився. Тож ми одразу поїхали на льодову арену. У команди – вихідний, це літо, початок зборів. Заходимо в роздягальню – бачу своє підписане місце, там розкладена моя ігрова форма, все максимально акуратно. Уже років сім минуло, а в Україні такого досі немає.
Зайшов головний тренер, другий тренер, доктор, адміністратор, тренер із фізпідготовки. Познайомилися, запитали, як долетів, поцікавилися, скільки часу потрібно на адаптацію. А я ж такий, що вночі не сплю, бо граю у комп’ютерні ігри, натомість вдень відсипаюся. У Кореї день настає якраз тоді, коли в нас ніч. Тож я наче додому потрапив (Усміхається). Перебудовувати організм не довелося.
Після ковзанки поїхали у помешкання. Дорогою туди адміністраторка закупила мені їжі і продуктів. А заселивши в однокімнатну квартиру-студію, ще й грошей дала: "Знаю, що ти не встиг обміняти. Тримай готівку".
– Неймовірно!
– Кожного ранку по мене приїжджав особистий водій і відвозив на ковзанку. Тренування розпочиналося після годинного зібрання з тренерським штабом. Далі – обід. Потім – ще одне зібрання і ще одне тренування. На зібраннях гравці сиділи за партами, як у школі. Всім роздавали блокноти і ручки. Тренер на дошці, з допомогою відеонарізок, пояснював тактичні моменти, давав "домашнє завдання". Мені, як голкіперу, нічого не пояснювали, бо моє завдання – ловити "цеглини" (Усміхається). А ось пацанам – тактика, техніка… Все відбувалося англійською мовою. Ну й тренер – канадець Кевін Констянтін, свого часу із Піттсбургом вигравав Кубок Стенлі. Згодом очолював збірну Угорщини.
– Платили корейці щедро?
– Близько 4500 доларів у місяць. Якби залишився у клубі, заробив би за рік під 60 тисяч. При цьому клуб надає автомобіль, винаймає квартиру, купує білети. Я одружений, вони були готові оплатити дружині переліт і організувати побут, щоб ми жили разом. Абсолютний All Inclusive.
– Чемпіонат у них серйозний?
– Так, пристойний. Туди приїжджають хлопці, які хочуть заробити гроші. Корейці на фінанси не скупляться, все у них класно та чітко. Якраз повинен був приїхати захисник, який десять років відіграв у НХЛ. На жаль, я його не дочекався. Пробув у Кореї лише один місяць, бо не зміг укласти контракт через ту ж історію зі збірною. Трансфер мені не давали, а команда не могла чекати – стартував новий сезон. Тож на моє місце підписали казаха, а я поїхав у Казахстан (Усміхається).
– Зараз у скандальній історії поставлена остаточна крапка?
– Я зідзвонився з Микитою Васильєвим, гендиректором херсонського Дніпра. "Приїжджай, ми все вирішимо", – почув у відповідь. Він мене знає особисто, ми грали в одній команді. І справді – проблему вирішили, з усім розібралися. Дискваліфікацію з мене зняли.
"Під будинком припаркувався "Тигр" з двома русскіми. Я хотів їх зарізати"
– У Херсоні ви побачили війну на власні очі, максимально близько. Був шок?
– Ні. Взагалі нічого такого не було. Я доволі стійкий до стресу – можливо, через професію. У воротах потрібно завжди контролювати свої емоції. Звісно, іноді не стримуюсь, десь переповнюють емоції. Але в Херсоні на початку вторгнення я стояв на балконі і дивився, як літають снаряди, літаки, вертольоти. Стояв і дивився на них. Мені цікаво було (Усміхається).
Я винаймав квартиру неподалік ковзанки, яка розташована на околиці Херсона. Крайній будинок міста, позаду мене – поле, пустир. А батьки мої, до слова, жили в центрі. Дніпро не зміг виплатити одну з останніх зарплат, у мене закінчувались гроші та їжа. Десь півтора тижні мій раціон складався з 5-6 шматочків хліба і банки квасолі в томаті. Ні м’яса, ні світла, ні зв’язку.
Потім почав їздити велосипедом до батьків. Їздив я винятково в українській тематиці. Одягав стару кофту Дніпра – вона жовто-синя, на спині написано "ХК Дніпро". І прямував через усі ці БТРи, "Тигри", кулемети. На велосипеді, у навушниках грала українська музика. Дивився озлобленим поглядом прямо в очі окупантам, наче спеціально провокуючи їх. Не знаю, чому. Вони мене дратували.
– Як на вас реагували?
– Нічого мені не казали і не зупиняли. Потім батьки почали самі привозити мені їжу… Взагалі, я хотів піти воювати. Зібрався забити на хокей, адже невідомо, що з ним буде далі. Та й з країною також. У мами був товариш військовий, я пробував на нього вийти. Пробивав інші канали. Отримав відповідь: "Якщо є власна зброя – будь ласка, приходь. Бо в нас немає нічого, що б ми могли тобі видати". З добровольців утворилася величезна черга, але бракувало зброї та обмундирування. У мене ж нічого свого не було – виделка хіба або ніж (Усміхається).
Потім я згадав про хокеїста Артема Аванесова, ми грали разом. Завершивши кар’єру, він пішов у військове училище. Додзвонився до нього з третього або четвертого разу. "Алло!" – у відповідь тиша. "Алло, це Едік Захарченко. Привіт". А далі… Ох, у мене навіть зараз мурашки пробігли. "Привіт", – відповів мені сухо. "Ти військовий, я хочу піти воювати. Куди звертатися?" Відповідь була короткою. "Брат, я щойно повернувся з Миколаївського напрямку. Відправився туди з групою і єдиний вижив. Тобі не потрібно цим займатися. Пока". І кинув трубку.
– Що далі?
– Мене це не злякало. Я почав думати, а кому далі, бл*ть, дзвонити. На такому запалі протримався 2-3 дні, потім азарт почав згасати. Співставляв усі фактори – війна, хокей… Ще довго мене зачіпало, що в підсумку я так і не пішов воювати. Можливо, забракло мужності. Не знаю…
Поки був зв’язок, я стежив за одним стрімером в Instagram. Він перебував десь під Херсоном, вже у військовій формі, з автоматом. Сидів у підвалі з іншими хлопцями і просив, щоб ми не підставлялись, не зачіпали окупантів. Тому що можемо завадити діяльності руху опору.
Далі я вирішив записатися у муніципальну варту. Але мене не взяли (Сміється). Муніципальна варта – це коли йде війна, а в місті немає поліції. Вона домовляється з обома сторонами, щоб контролювати мирне населення. Думав, що дадуть якусь зброю. Проте мені запропонували кийок і бронежилет від пейнтболу. "Це все, що у вас є?" – "Ну так, все інше порозкрадали. Зате нас русскі не вб’ють – ми не маємо чим їм нашкодити. Залиш свої контакти, ми з тобою зв’яжемось". Ніхто так і не зателефонував. А потім у мене з’явилась дика ідея…
– Яка?
– Як я вже казав, у мене будинок, а позаду пустир – нічогісінько немає. Стоїть ліхтар на куті, а далі – темінь. Під будинком припаркувався "Тигр" з двома русскіми. Вони патрулювали околиці міста. У мене була жорстка ідея піти їх зарізати. Але мені потрібен був напарник, бо знав, що самотужки не впораюсь. Запропонував кільком хлопцям-хокеїстам, які на той момент ще залишалися в Херсоні. Ніхто мене не підтримав.
"Добре, що не вдалося, – казали мені потім. – Окей, пішов би ти і їх зарізав. У тебе "Тигр" і два автомати. А що далі? Постраждає весь будинок. Вони почали б шмон по квартирах, ламали б двері, вибивали свідчення".
Спілкувався зі своєю дружиною. Спільно прийняли рішення, що мені потрібно виїхати в Литву. Оскільки в мене були два паспорти – російський та український (я ж народився і грав у Росії), то мав шанс виїхати через Крим. Потім – у Москву, з Москви – в Латвію, а звідти – у Литву. Це близько 33 годин автобусом. А по факту я добирався майже дві доби.
"Заходжу в ангар. А там – пізд*ц"
– Багато екстриму пережили?
– Розповідаю. Зібрав я всі речі, а тут мені Женя Грищенко, наш керівник команди, розповідає, що його товариша чи знайомого забрали і піддали тортурам. Три дні він сидів у якійсь комірчині – його систематично били і випитували хто, де, що, звідки, кого знаєш і так далі. Мене попередили: "Будь обережний та акуратний. Не вий*буйся, коротше".
Виїхав. Невеликим мікроавтобусом на 10-11 пасажирів. Четверо хлопців, решта – дівчата. На першому ж блок-посту мене зустрічає чоловік з автоматом, у балаклаві і зеленій військовій майці. У нього біцепс і плече – як футбольний м’яч. Причому видно, що не накачаний мужик зі спортзалу, а справжня сила є. Машина! "Бл*ть, – думаю, – він же мене у вузол зав’яже, якщо йому щось не сподобається".
"Ты кто?" – "Хокеїст. Виїжджаю, бо не можу грати в хокей". – "Раздевайся". Я роздягнувся до трусів, розкрив сумку – показав хокейну форму. Мене пропустили, їдемо далі. Наступний блок-пост був нормальний. Але найцікавіше чекало попереду.
– Цього варто було очікувати…
– Перед Антонівським мостом є менший мостик, там заправка з одного боку, а з іншого – готельний комплекс. Відповідно, черговий блок-пост, і там окупантів було прямо багато – чоловік 100. Нас гальмують. Стоїть величезний ангар, у якому літак поміститися може. Звучить команда: "С личными вещами по одному – туда". Думаю: "Й*б твою, приїхали. Ну що, накатався?"
"Якщо ви будете мене допитувати, допитуйте на відео, – думаю собі далі. – Якщо виживу – матиму згадку. Прикольно було би" (Сміється). Заходжу в ангар. А там – пізд*ц. Посередині ангару висить ланцюг, до якого підвішений баран. Його тільки-но зарізали, з нього стікає кров у тазик. У дальному кінці ангару стіл стоїть і чувак сидить військовий. "Подходи сюда, не бойся".
Підходжу. Він записує на листочках – хто ми і куди. Оглянув мої особисті речі. Знову я роздягнувся – він роздивився мої татуювання, чи немає, бува, націоналістичних. Усе гаразд. Вже майже до виходу я дійшов і чую в спину: "Стой!" Перша думка: "Де я про*бався? Що не так зробив?" Він говорить: "Иди сюда". Ніжки, відчуваю, починають тремтіти, але підходжу. "Слушай, а у тебя не будет пару копеек?"
– Ха, старий добрий гоп-стоп!
– "Ты уезжаешь, а мы тут. Нам здесь еще покупать". Думаю, знущаєшся? Ви щойно людей вбивали, грабували, що хотіли те й робили, а ти в мене зараз просиш 50 копійок? Там, до слова, в основному буряти були, татари і "хачі". Знайшов йому дрібними 250 гривень, вручив і розвертаюсь. "Стой!" Виявилось, що він пригледів у моєму рюкзаку колоду карт – ми в команді завжди у щось грали. "Карты тебе нужни? Дай пожалуйста. А ты спортсмен, да? Хоккеист? Теперь буду рассказывать всем, что тебя знаю".
Загалом ми пройшли десь 13-14 блок-постів. Приїхали на кордон. Сім годин там сиділи. Вздовж були встановлені морські контейнери – під "офіси". Кімнат на двадцять. Чоловіків розводять по тих кімнатках. Мене чекали двоє військових. Забрали телефон – почали переглядати фото, відео, вайбер, телеграм, контакти. Запитували, кого я знаю з СБУ, поліції, чи є друзі-військові. Звідки я, чому виїжджаю. Знову довелося роздягатись. Татуювання їм не сподобались. А ще підозрілою здалась моя борода і косичка.
Був такий кримськотатарський батальйон "Аскер", от мене до нього й "приписали". "Ты с националистического батальйона. Я же по тебе вижу", – каже один. Заперечую: "Ти можеш в інтернеті глянути, хто я". – "Стой здесь. Сейчас я приведу человека". Повертається з якимось пасажиром, той на мене глянув і каже: "Да нет, это не он. Тот был старым". Далі до мене привели ще й аналітика по татуюваннях. "Справа пахне піс*нами", – встиг подумати я. Але висновок експерта був однозначним – націоналістичних татуювань не виявлено.
Мене відпустили. Проте з нами в автобусі їхав моряк зі сім’єю – дружина, двоє дітей. Вони планували в Туреччину чи Азербайджан. Але він десь накосячив і їх усіх завернули назад у Херсон – шманати їхню квартиру.
А ще в автобусі, який їхав за нами, молодий хлопець відзняв усі блок-пости і відправляв інформацію у ЗСУ. Але фотографій з телефона не видалив. Тож коли на кордоні це виявили, він влип нормально…
"Мені по ребрах часто прилітало"
– Скільки татуювань на вашому тілі?
– Тринадцять. Посередині шиї, біля кадика – літера V (Victory). Вона була у спартанців на щитах, та й візуально красиво виглядає саме на цій частині тіла. На шиї праворуч – олімпійські кільця. На грудях – Soul of a Lion (Душа лева), я Лев за гороскопом. Праворуч на грудях – корона, а ліворуч – ключки з номером. Від грудей аж до низу пупка – йдуть дев’ятки інь і янь. У японських сім’ях раніше робили такі візерунки. Плюс – асоціюється з аніме.
На лівій руці у мене написано "Біль породжує ненависть…", на правій мало бути продовження "…така моя кара". Там, же, на лівій – від плеча до ліктя – буси з православним хрестом і мусульманським півмісяцем. Дві релігії, у які я вірив. Після початку війни вже не вірю ні в що, тому хочу їх перекрити.
На пальцях руки, яка тримає голкіперську пастку, написано "SAVE", а від ліктя до кісточок – візерунок "Карма" з аніме. На ногах такі ж дев’ятки, як на грудях. На спині, від плеча до плеча, напис "Ми те, що ми робимо". А нижче – обличчя божества з усе того ж аніме.
– Колись голкіпери грали без маски та шолома, отримуючи шайбою жахливі травми. Легендарного українця Террі Савчука навіть називали "Людиною 400 шрамів". Зараз воротарі, начебто, добре захищені. Але коли шайба розганяється до 160 км/год, буває дискомфортно?
– Залежно, куди вона влучає. Слабкі ділянки, безумовно, є. Це біцепс – рукав може закотитися, змістивши захист. Це ключиця – там м’яка тканина, щоб шия працювала і шолом не зачіпався за нагрудник. Якщо невдало влучає прямо туди – біль страшенний. Третя болюча точка – зап’ястя. Іноді ще може дістатися ребрам. Мені по ребрах часто прилітало.
– У вас легендарний шолом – там нанесені назви міст, які по-особливому постраждали від російської жорстокості, а також символіка "Азову". Список буде поповнюватись?
– Я ще не вирішив. Шолом розмальовується один раз на сезон, а потім потрібно перемальовувати. Я цього не роблю вже третій рік, тож список міст не поповнюється. Його мені розмалювали в Литві, причому безкоштовно. Була лише єдина умова: "Концепцію створюєш ти, але рисунок обираю я". Тож зверху шолома з’явився дім, мама з дитиною, військовий і орки лізуть. А назви міст – по боках.
Є такий репер Skofka, він випустив пісню "Чути гімн". Мені сподобався не лише трек, а й картинка до нього – кросворд із міст України. Якщо вдивитися, то враження, що в стилі вишиванки. Ось я і перейняв це. Харків, Гостомель, Херсон, Краматорськ…
На тильній частині шолома – "Азов". Повномасштабна війна почалася з Маріуполя і вони для мене стали героями. Захоплювався ними, прямо вау, як спартанці нашого часу. Плюс – у мене є приятелі, які в "Азові" служать. А ще знайомий із Давидом "Хіміком".
На що перемальовувати – ще не вирішив. Потрібно щось красиве і загадкове зробити, щоб не всі зрозуміли. Бо мене на чемпіонаті світу змушували заклеювати "Азов" стрічкою. Мовляв, військову символіку транслювати заборонено.
– Ваша дружина Сабіна теж грає у хокей?
– Так, вона хокеїстка. За збірну Литви виступає. Але, на відміну від мене, дружина – польовий гравець (Усміхається).
– Ви самі розповідали про себе, що раніше відзначалися запальним характером. Брали участь у розбірках з тафгаями?
– Так, міг поштовхатися, зайвий раз влізти в бійку. Зараз більш тверезо оцінюю ситуацію – коли можна, а коли ні. Міг висловлюватись некрасиво, некультурно, не поважати суперника.
– У хокеї, мабуть, більш звично, коли воротар проти воротаря?
– Так, це було би круто, класно. Був минулого сезону воротар у Кепіталз – дуже хотів з ним побитись. Не тому, що він мені не подобався. Просто він єдиний у лізі, з ким це можна було зробити. У нас нема голкіперів-бійців. Богдан Дяченко – дуже добрий. Навіть якби приїхав до мене битися – ми б напевно на "ю-зе-фа" розіграли, хто переможе, я б ліг, а він зверху (Сміється). Те саме – Олег Петров.
От Хаас – може б з ним і побився. Але, кажуть, дуже худенький. Вагова категорія зовсім інша. І з Гордюшиним, оскільки його не знаю.
– Будемо вважати, що наше інтерв’ю – це офіційний виклик на дуель.
– Так, так, будь ласка. От з Хаасом – тільки дайте. В самому центрі майданчика. Будемо битися, наче це перша бійка в історії хокею. Я тільки за.
Більше хокейного чтива на Спорт 24
"Навіщо, в біса, я це роблю?": як онук січового стрільця став легендою НХЛ
