0 
За кілька хвилин до нашої розмови з Валентином Осовським Львівську область охопила повітряна тривога. Вона вкотре нагадала про війну, яка продовжує змінювати людські долі, і водночас підкреслила, наскільки важливо розповідати історії людей, які стали на захист України.
Валентин Осовський – ветеран, капітан Покрови АМП, який втратив на війні ногу, але не загубив любові до життя. За його плечима фронт, важке поранення, загибель побратимів і непростий шлях відновлення.
У цьому інтерв’ю ми поговорили про життя до війни, фізичні та душевні рани, внутрішню силу й шлях до прийняття себе. А ще про свободу, яку не здатна відібрати Росія, і любов, яка народилася під час війни.
"З дружиною я познайомився вже після поранення"
– Буквально за кілька хвилин до нашого дзвінка була повітряна тривога. Як ви переживаєте такі моменти?
– Думаю, так само, як і всі інші. Йду в укриття, хвилююся, щоб нічого не сталося, щоб залишитися живим. Нічого особливого, як то кажуть.
– Тобто певна паніка все ж присутня?
– Звичайно, звичайно. Особливо враховуючи, що для Львова зараз це відносна рідкість, порівняно з Києвом та іншими областями.
– Я б хотіла почати нашу розмову з вашого життя до повномасштабного вторгнення. Наскільки мені відомо, ви грали у футбол на обласному рівні. За яку команду виступали та яке місце футбол посідав серед ваших пріоритетів?
– Ну, якщо трохи по-філософськи відповісти, то футбол був моїм антидепресантом з дитинства. У моєму колі спілкування існувала справжня культура футболу. У будь-який вільний час ми йшли на майданчик і грали. У школі найкрутішим був той, хто найкраще грав у футбол.
Потім, уже під час навчання в університеті й після його закінчення, я грав на аматорському рівні за районні та обласні команди. Більше для себе, для якоїсь розрядки. Ну і просто тому, що мені було цікаво цим займатися.
Ми навіть вигравали місцеві ліги в Пустомитівському районі Львівської області. Я грав за Дмитровичі. Тому всі села в районі точно об'їздив, та й у сусідніх районах часто бував. Ще кілька сезонів виступав за команду із села Підгайчики Золочівського району. Але це теж було вже досить давно.
– До повномасштабного вторгнення ви працювали у сфері ІТ. Яким тоді було ваше життя, чим ви жили, про що мріяли та які плани будували на майбутнє?
– Ну, якихось конкретних планів, думаю, не було. Працював на роботі, яка мені подобалася. До речі, я й зараз там працюю, повернувся після поранення. Мріяв удосконалюватися, розвиватися в кар’єрі, заробляти більше грошей. Ще тоді вів, можна сказати, холостяцьке життя. Ходив на зустрічі, побачення. А от буквально місяць тому одружився. Ну і, звичайно, багато часу приділяв футболу, бо мені це завжди було цікаво.
– А коли та як ви познайомилися зі своєю дружиною?
– З дружиною я познайомився вже після поранення, у 2024 році. Тобто фактично через рік. А познайомилися ми так: я зареєструвався на сайті знайомств, ми там збіглися, почали спілкуватися, потім пішли на побачення. Ну і пішло-поїхало, як то кажуть.
"Ми фактично нарівні зі штурмовими бригадами виконували повноцінні бойові завдання"
– Я переглядала ваші попередні інтерв’ю, де ви розповідали, що добровільно долучилися до війська на початку повномасштабного вторгнення й не хотіли служити в тилу. Наскільки швидко після мобілізації опинилися на передовій?
– Я вже розповідав, що для мене було принципово не шукати легких шляхів в армії, як це часто буває. Хотілося бути чесним перед самим собою до кінця, хоч як би пафосно це не звучало. Якщо коротко, моя історія така. Це був початок повномасштабного вторгнення. У перший день, 24 лютого, я був біля територіального центру комплектування. А наступного дня вже проходив БЗВП (базову загальновійськову підготовку). Хоча тоді це так не називалося, бо було дуже багато хаосу.
Три тижні я перебував у військовій частині під Львовом, а після цього нас відправили на схід, у Харківську область. На той момент це ще було добровільно. Тобто хто хотів, міг погодитися й поїхати, а хто не хотів – міг залишитися. Так я вже через три тижні опинився на Харківщині.
Валентин Осовський на захисті держави / Фото надане героєм
Перші місяці ми перебували переважно на тилових позиціях. Не скажу, що це були сотні кілометрів від фронту, але й не передова. Безпосередньої участі в бойових діях ми тоді не брали. Я був у бригаді ТРО, а на той час на такі підрозділи ще покладали відносно нескладні завдання. Але поступово, місяць за місяцем, хлопців ставало все менше, а нас дедалі частіше залучали до активних бойових дій. І вже приблизно на четвертий-п’ятий місяць служби ми фактично нарівні зі штурмовими бригадами виконували повноцінні бойові завдання.
– Можете розповісти, за яких обставин ви отримали поранення під Кремінною? Як усе відбулося того дня?
– Так, моє поранення... Якраз тоді ми ще святкували Різдво за старим календарем, 7 січня, якщо не помиляюся. Пригадую, що було Різдво, а вже наступного дня нас у позачерговому порядку відправили на позиції, бо щось там, як завжди, пішло не за планом. Це було вранці, десь о 10-11-й годині. Тоді якраз наша штурмова бригада заходила й готувалася штурмувати позиції росіян. Почався артобстріл.
У колі побратимів / Фото надане героєм
Я перебував в окопі, і прямо переді мною розірвався снаряд. Не можу точно сказати, що це було: танковий снаряд чи міна. Один із уламків пройшов крізь моє коліно. Утворилася відкрита рана. Я особливо не розглядав, але з того, що встиг побачити, картина була не дуже приємна. Після цього мені надали першу медичну допомогу, наклали турнікет.
Хлопці на ношах винесли мене до пункту евакуації. Звідти на пікапі доправили до медичного центру, а потім перевезли до хірургічного відділення в Краматорську. Уже там хірурги сказали мені: "Ми тобі ампутуємо ногу". Цей епізод я пам’ятаю досить туманно, бо на той момент мені вкололи багато знеболювальних препаратів.
– Що найбільше запам’яталося з перших днів після поранення? Знаю, що вам навіть доводилося заспокоювати маму, яка дуже переживала. А що відчували ви самі, про що думали та чого найбільше боялися?
– Якоїсь конкретної відповіді немає, тому що той період був досить непростим. По-перше, сам процес відновлення проходив нелегко, бо були певні ускладнення. Мені ще кілька разів робили реампутацію. Перші тижні я практично постійно був із температурою 38 градусів, яка спадала буквально на кілька годин на день. Тому вся моя увага була зосереджена на тому, щоб якнайшвидше одужати.
Намагався хоч щось поїсти, бо апетиту практично не було, виконувати якісь вправи, виспатися. Тобто якихось думок на кшталт "усе пропало", "як я тепер буду жити" чи чогось, пов’язаного із суїцидом або депресією, в мене не було. До того ж я перебував у лікарні, поруч – багато інших хлопців, які теж намагалися працювати над собою та якнайшвидше одужати. Тому, мабуть, 99% моїх думок були зосереджені виключно на тому, щоб зробити все можливе для якнайшвидшого одужання.
– Того дня разом із вами поранення отримали ще кілька ваших побратимів. Як склалася їхня доля? Чи підтримуєте ви з ними зв’язок і чи допомагали одне одному під час відновлення?
– Якщо говорити про побратимів, які тоді були зі мною в окопі, то вони, на жаль, загинули. Коли я отримав поранення, воно було найважчим серед нас. Одному побратиму уламок влучив у каску, а іншому – невеликий уламок у спину. Мене після цього забрали на ампутацію та реабілітацію, а вони провели тиждень-два в лікарні, відновилися й повернулися на позиції. І, на жаль, один із них загинув під час артобстрілу, а іншого вбив снайпер. Ось така історія. Це були мої найближчі побратими, з якими ми разом ходили на бойові завдання.
На бойовому завданні / Фото надане героєм
– Як ви переживали звістку про їхню загибель?
– Було, скажімо так, неприємно. Моторошно, мабуть. Хоча загалом із часом ти вже певною мірою звикаєш до таких новин і до всього цього. Для мене той період був особливо стресовим, тому що приблизно тоді ж загинув мій хороший друг дитинства, однокласник, а також мій дядько – рідний брат моєї мами.
Це якраз були відголоски контрнаступу, коли ми на Харківщині та Донеччині відбили багато територій. Території відбили, але й життів за це віддали дуже багато. І в мене всі ці історії відбувалися паралельно. Якось воно все змішалося в одну картину. У якийсь момент ти просто приймаєш, що таке може статися, і все. Можливо, вже з часом повертаєшся думками до цих подій і лише тоді повною мірою відчуваєш увесь цей біль, жаль і скорботу.
"Ампутація може підсвітити якісь проблеми, які в людини були й раніше"
– Як ви звикали до змін у повсякденному житті після ампутації? Чи довелося заново вчитися виконувати звичні побутові справи?
– Так, побут змінився дуже сильно. Не скажу, що на 100%, але зміни справді суттєві. Ну, почнемо з того, що майже всі домашні справи я зазвичай виконую на одній нозі або на протезі, що теж додає своїх труднощів. Але, мабуть, загалом через деякий час до всього цього звикаєш і просто перестаєш звертати увагу.
– Що було для вас найскладнішим після ампутації? В одному з інтерв’ю ви розповідали, що іноді навіть звичайний похід до магазину відкладали на потім. З якими ще труднощами стикалися?
– Загалом я розумів, що це досить незвична ситуація і люди реагуватимуть по-різному. Тому морально підготувався до того, що можуть виникати незручні ситуації, дивні запитання тощо. Але насправді не було нічого такого, що мене сильно здивувало б. Я знаю хлопців, із якими траплялися різні випадки, коли їм ставили дуже дивні запитання або виникали якісь неприємні ситуації. Але особисто зі мною такого не було.
Якщо говорити про те, що стало найскладнішим, то, мабуть, саме адаптація. Бо я вже був сформованим 30-річним чоловіком, але мені доводилося буквально змушувати себе вийти в магазин чи просто пройтися вулицею у штанах, щоб люди бачили, що в мене протез, що зі мною щось не так, як у всіх. Зараз, із висоти понад трьох років досвіду, я вже відчуваю цю різницю. Можу спокійно пройтися вулицею, практично не звертаючи уваги на те, що в мене протез, не відволікатися на це й не соромитися. Але на початку справді було для мене відчутною проблемою.
Прохід Осовського флангом / Фото надане героєм
– А чи були під час відновлення моменти, коли хотілося опустити руки, коли здавалося, що більше немає сил і бажання щось робити?
– Ні, насправді такого не було. Я вам скажу, що в більшості хлопців, з якими проходив реабілітацію або з якими ми зараз граємо в одній команді, такого теж немає. Тому що, по-перше, у нас дуже велика підтримка з боку суспільства та країни. Тебе підтримують люди, родина, близькі.
Плюс – ти так чи інакше перебуваєш у середовищі, де бачиш багато інших хлопців із подібними пораненнями. Чи то в лікарні, чи в реабілітаційному центрі. І розумієш, що ти не один зіткнувся з такою проблемою. Можливо, іноді в медіа цю тему трохи підігрівають. Хочуть зробити якийсь гучний заголовок, намагаються притягнути за вуха окремі випадки й сказати, що суспільство не готове приймати ветеранів з ампутаціями. Але, на мій погляд, це дурниця. Я вважаю, що суспільство готове й справляється з цим більш ніж добре.
Є ще такий момент, що ампутація може підсвітити якісь проблеми, які в людини були й раніше. Наприклад, людина мала проблеми з алкоголем, їй було важко стримуватися. А після ампутації, коли її всі жаліють, вона отримує пенсію й може особливо не напружуватися, ця проблема ризикує загостритися.
Людина починає неконтрольовано вживати алкоголь, а потім намагається пояснити це ампутацією. Але я більш ніж упевнений, що якби замість ампутації сталася якась інша складна життєва ситуація, наприклад, від людини пішла дружина або вона потрапила в автокатастрофу, то все могло б відбуватися аналогічно.
– Хто став для вас найбільшою підтримкою?
– Я думаю, тут був комплексний вплив. Починаючи з медиків, які мене евакуювали, і продовжуючи лікарями, які проводили мені операції в Дніпрі та Львові. Потім я пів року проходив реабілітацію у Львівській області. Там мене підтримували й побратими, з якими я лежав у лікарні, і медичний персонал. Згодом був протезний центр, де я протезувався. Ну і, звичайно, моя сім’я, друзі. Тобто підтримка була з усіх боків.
І загалом усе так склалося, що для мене, я вважаю, цей процес пройшов максимально гладко й відносно легко. Звичайно, була деяка внутрішня боротьба, певні труднощі з прийняттям себе, дискомфорт. Але якихось істеричних нападів, депресивних станів чи особливо важких негативних моментів у мене не було.
– Коли вперше ви відчули, що повернули контроль над власним життям?
– Мабуть, я це відчув одразу. Буду відвертим: мені це здавалося справжньою трагедією, яка кардинально змінює життя людини. Але, пройшовши весь шлях, я зрозумів, що ампутація – це, насамперед, фізичне обмеження, яке на саме життя впливає досить опосередковано. Тобто твій спосіб життя, оточення, самодисципліна впливають на нього набагато більше, ніж наявність чи відсутність руки або ноги. Але хочу наголосити, що можу говорити виключно за себе, про свій випадок, тому що в мене були відповідні обставини.
З роботою особливих проблем не виникло, з друзями та рідними також. Я втратив лише одну кінцівку й можу більш-менш нормально ходити на протезі. Якби, наприклад, я втратив три кінцівки або були якісь інші ускладнення, можливо, відповідав би на це запитання зовсім інакше. Тому я говорю лише про власний досвід, щоб нікого не образити й не знецінити труднощі, з якими стикаються інші люди.
"Буде можливість трохи руки підкачати, щоб аж сорочка тріщала"
– Ви розповідали, що після ампутації вам було важко уявити повернення до футболу. А яким тоді ви бачили своє майбутнє без нього, зважаючи на те, що спорт завжди посідав важливе місце у вашому житті?
– Ампфутбол досить швидко з’явився в моєму житті. Буквально щойно я почав ходити на протезі, можна сказати, ще до кінця не оговтався, а він уже з’явився. Загалом я, мабуть, був упевнений, що й надалі так чи інакше займатимуся спортом. Пам’ятаю, що навіть у реабілітаційному центрі часто ходив у спортзал. Думав, оскільки я все життя займався футболом, то ноги в мене завжди були підкачані, а руки худенькі. От і подумав: "О, якраз буде можливість трохи руки підкачати, щоб аж сорочка тріщала". З дитинства про таке мріяв.
– Чи вплинуло на ваше відновлення спілкування з іншими ветеранами у футбольній команді?
– Вплинуло на 100%, тому що я опинився в колективі, де було багато хлопців з ампутаціями. Ми ділилися досвідом, давали одне одному поради: де краще отримати протез, як ним правильно користуватися тощо. Крім того, це був мій перший досвід, коли ми разом із командою спокійно виходили кудись у люди під час матчів, прогулянок чи інших спільних заходів. І завдяки цьому мені було набагато легше проходити свій шлях відновлення.
– А коли зараз до Покрови АМП приходять нові гравці, чи намагаєтеся ви якось особливо їх підтримати та допомогти адаптуватися?
– Особливого ставлення немає, але я скажу, що в нас у команді особлива атмосфера. Якою б людиною не був новачок, потрапивши в цей колектив, він просто не зможе залишатися осторонь. Бо в нас усі такі щирі, постійно жартуємо, допомагаємо одне одному. Ми, можна сказати, знайшли свій універсальний код спілкування, і він справді працює. Це одразу помітно, адже людина не почувається відстороненою чи якоюсь іншою.
– Ви стали капітаном Покрови АМП і разом із командою здобули чимало трофеїв. Що для вас означають ці досягнення?
– Насправді я не задумувався над цим. Але, мабуть, насамперед, приємно на особистому рівні, що є такі досягнення, що ти можеш чогось досягти. Є розуміння, що я вже не на війні, не на передовій, але моя боротьба продовжується. Своїм прикладом я й далі розповідаю історію про те, що в нашій країні триває війна. І, можливо, перемоги додають цій історії ще більшої ваги, привертають до неї більше уваги.
Бо це не просто ми разово вийшли десь у дворі позмагатися, щоб усі нас пожаліли, мовляв, ми такі ветерани без ноги. Ні, це щось значно більше. Це вже справжній спорт, прояв сили духу та незламності. Сподіваюся, що наші досягнення якось мотивують й інших людей навколо.
"Хочу, щоб до мене ставилися так само, як і до всіх інших"
– З якими труднощами ви стикаєтесь досі?
– Ну, станом на зараз, думаю, я не стикаюся з якимись додатковими труднощами порівняно з людьми, які живуть звичайним життям і мають усі кінцівки. Звичайно, є певні моменти. Наприклад, потрібно виділяти час на протезування, іноді може набрякнути кінцівка, і тоді доводиться якийсь час не носити протез. Але це все, скажімо так, технічні моменти, які на моє життя загалом особливо не впливають.
– Що найбільше змінилося у вашому ставленні до себе і до життя?
– Однозначно, мабуть, додалося впевненості в собі та самоповаги. Бо за характером я був досить скромним. Тобто не з тих людей, які будуть у перших рядах кричати, протестувати чи якось особливо виділятися. Але після всього пережитого з’явилося більше самоусвідомлення. Я став сміливішим, упевненішим у собі, більш цілеспрямованим. Ось такі зміни точно можу підкреслити.
– Знаю, що цивільні іноді бояться сказати щось не те, коли хочуть підтримати людину після ампутації. А що б ви сказали тому, хто лише починає свій шлях відновлення?
– Я б сказав людині, що, насамперед, вона має працювати над собою. І, мабуть, для неї не повинно бути незручних запитань від інших людей. Для мене дивна ситуація, коли звичайна цивільна людина щось запитує, а ветеран чи просто людина з ампутацією або якоюсь іншою особливістю починає обурюватися, мовляв, його не навчили правильно говорити чи підбирати слова. Я такої позиції не підтримую.
Звичайно, якщо запитання виходить за межі загальноприйнятих моральних норм, то це вже інша справа. Але якщо людина просто засоромилася, розгубилася чи сказала щось не так, то не потрібно їй на це різко вказувати або робити зауваження. Можна просто усміхнутися, перевести все на жарт або ввічливо пояснити, як це працює.
Я не прихильник усіх цих довгих розмов про те, як правильно спілкуватися з ветеранами, з якого боку до них підходити – зліва чи справа. Як людині зручно, так нехай і підходить. Я не з тих, хто хоче, щоб до нього шукали якийсь особливий підхід. Я хочу, щоб до мене ставилися так само, як і до всіх інших.
– Ну і наостанок хочу повернутися до теми вашого весілля. Як ви його відсвяткували? Влаштовували гуляння чи обмежилися лише розписом?
– Було, скажімо так, відносно невелике весілля на 30 людей. У колі родичів, я навіть друзів не запрошував. Досить скромно посиділи. Підозрюю, до чого ви ведете цим запитанням. Моя команда досить неочікувано прийшла привітати мене з весіллям. Дуже гарно все було. Я трохи здогадувався, бо чув, як хтось за спиною говорив, що, можливо, хлопці прийдуть "козаками".
Але вони зібралися великою компанією, ще й музичний колектив із собою привели. Дуже було класно. Потім усі гості казали, що найбільше їм запам’яталося саме те, як прийшла моя команда. Були народні пісні, танці. Дуже весело й тепло.
Інші тексти Олі Осідач на Спорт 24