"Ми охороняли ТЕЦ на Сирці. Там проходили бойові тренування, слухали по три-чотири медичних лекції на день. До слова, особисто мене ці лекції й врятували. Тому, що вижив, завдячую маленькій дівчинці, яка нас навчала принципів першої медичної допомоги в бойових умовах.
Вона показала нам, як правильно затягувати трекерами руки та ноги. До слова, переконався, що треба мати при собі по чотири трекери. Хоча тоді, коли слухав, сміявся, мовляв, навіщо мені два, одного достатньо. Проте в умовах активних бойових дій, коли стільки людей отримує поранення, треба мати максимальний захист.
У ніч з 12 на 13 березня нас відправили в Пущу-Водицю, в село Мощун. Там наші Збройні сили мали помітні втрати. Тож на блокпостах залишилися патрулі, а нас, близько 70 осіб, відправили на бойові позиції. Коли ми заїхали в Мощун, село вже все було побите, жодної цілої хати не було. Потрапивши туди, ми вийшли з машин, спішилися, впали та полягали. Коли чуємо – літає дрон. Невдовзі почали гатити: "ту-ду-ду-дун" – перебігли, "ту-дун" – знову зміщуємося. І так з першої ночі до п’ятої ранку. Такої інтенсивності вогню не відчував ніколи. Отримав удар. Дивлюся – поряд убита коза. Накладаю собі трекер. Чую – кров виходить. Ноги не відчував до коліна. Наклав другий трекер.
На днях розмовляв з Серьожею, хлопчиком, який мене витягував. Йому відірвало палець. Але каже, що оскільки я займався боротьбою, мене важко було тягнути, бо я в нього вчепився, а не він у мене. Він мене тягнув, а я другою ногою пхався. Я скинув з себе рюкзак з набоями, броник, каску, щоб лишень йому було легше. Помітивши невеличку канавку поруч із дорогою, Сергій мене там залишив і побіг за машиною. Хлопець розповідає, що щойно він мене залишив, на тому місці впала міна. "Подумав, що тобі кінець", – каже. Але повернувся і бачить, що я лежу. Тягне мені руку: "Пішли!" Я цього взагалі не пам’ятаю. Мабуть, Ангел Охоронець поряд стояв, чи що.
Мені було дуже важко. Машину до мене підігнали без гуми, на одних дисках. Повантажили всіх, хто залишався – було троє вбитих, я важкий. По дорозі на Київ я відімкнувся. Очі відкрив у лікарні. Там мені зробили протез аорти, щоб у ногу пішла кров. Але тій крові вже не було куди йти. Мій стан трохи стабілізували, щоб була змога транспортувати мене з однієї лікарні в іншу. Там переніс ще два хірургічних втручання – на внутрішніх органах і ампутацію ноги.
Хочу повернутися, щоб допомогти бойовим побратимам. Бо бачив і захоплююся, як хлопці та дівчата без ноги воюють. Звісно, вони не бігають у розвідку, але гранатометниками працюють. Бабахнув і втік.
Взагалі, переконаний, що москалі нам нічого не зроблять. Слухаю військових аналітиків та й сам бачу, що ми переможемо. Не швидко, але переможемо", – розповів Андрій в інтерв’ю sport.ua.
Нині Андрію Сіренку потрібна фінансова допомога на лікування. Кошти можна перевести на картку – 5363 5420 1158 9943 (Сіренко Анна Вікторівна).
