Кар'єра Наталії Якушенко – ніби літопис всього українського санного спорту. Вона їздила на п'ять Олімпіад, виграла першу в історії України медаль чемпіонату світу і була символом непоступливості. Без належних тренувальних умов та якісної фінансової підтримки Якушенко стабільно нав'язувала боротьбу провідним санкаркам світу.
Залишивши спорт, Наталія не змінилася. Міцний характер, незламність і харизма – ці риси Якушенко забрала із собою у звичне життя за межами спортивних арен та льодових трас. Емоційна розповідь найкращої української санкарки Спорт 24 про її особливий шлях.
"Чим більше я пізнаю людей, тим більше я люблю собак"
– Коли телефонував вам вперше і ми домовлялися про інтерв’ю, то чув позаду собачий гавкіт. Маєте вдома чотирилапих друзів?
– Двох. Федорі, так звуть одну із собак, три роки. Мені волонтери її віддали. Хтось песика викинув на вулицю, я побачила оголошення у Facebook, з'їздила у Бровари і забрала собачку додому. Вона була проблемною, та ми її вичухали. Федора – суміш такси та чихуахуа. Вуха, як у кажана, на коротких лапках. Бронелоба за характером. Одягнути неможливо, покупати неможливо…
– Другий собака такий же норовливий?
– Бусинка – повна протилежність. У перші дні війни, 27 лютого, гуляла з Дорою. Раптом до мене крокує поліцейський, увесь обвішаний зброєю. Я ще подумала: "Я ж наче нічого не натворила". Та він мене одразу заспокоїв: "Бачу, ви із собакою. А до нас тут ще одна прибилася, добу вже її з собою возимо. Ви не могли б її забрати?" І віддає мені йоркширського тер'єра.
– Ви взяли?
– Аякже. Опублікувала пост у Facebook – а, може, хтось песика цього шукає. Люди ж утікали, рятувалися… Відгуків так і не отримала. Я постригла її, вилікувала… Якщо Дора – собака дворова, то Бусинка – аристократка. "Одягніть на мене тапочки, бо мені сіль у лапи залазить і пече". Словом, ніжна дуже.
– Зірка українського біатлону 90-х Тетяна Водоп’янова доглядає вдома за десятком собак – частину з них вона також врятувала і підібрала на вулиці.
– Знаю про Танину любов до лабрадорів. Я розумію і повністю поділяю її захоплення.
– Водоп’янова зізнавалася: "Собака тебе сприймає таким, який ти є. Вона любить просто, без причини. Люди зазвичай люблять за щось. А собака – тільки за те, що ти у нього є".
– Можу доповнити її фразу своїм спостереженням. Чим більше я пізнаю людей, тим більше я люблю собак. І це не гучні слова – це правда. Якщо я дивлюся фільм і там гине собака, то я ридаю і довго побиваюся. Аналогічні ситуації з людьми не викликають у мене таких сильних емоцій.
"Спочатку шукаєш справедливість, а потім – нову роботу"
– З професійним спортом ви попрощалися 2010-го. У вас було уявлення, де ви зможете себе реалізовувати у подальшому?
– Я в 2011-му закінчила. Та, напевно, дотепер не можу прийти до тями. Яким би той спорт не був важким, як би не надокучали постійні переїзди, не виснажувала конкуренція, але там було чесніше, ніж у цьому житті. Тут я зіткнулася із заздрістю, жадібністю, дріб'язковістю. Не можу звикнути до цього: "Як це у тебе є, а у мене нема?" У спорті простіше – зміг, виграв, заслужив.
– Часто зустрічаєтеся з таким ставленням?
– Та тут одягнеш простий спортивний костюм на урок фізкультури, як тобі кажуть: "У тебе новий костюм?" У мене за 30 років кар'єри цих костюмів – ого-го! Якби я прийшла у спідниці – тоді зрозуміло. А тут всього лиш спортивний костюм… Ці дрібниці мене вбивають. Як і несправедливість. Недарма кажуть – спочатку шукаєш справедливість, а потім – нову роботу. Це про мене. Я увесь час була в пошуках з 2011-го.
– Ці пошуки вже завершилися?
– Я працюю у ЦКРОІ, тобто у Центрі комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю Дніпровського району міста Києва. В основному займаюся з дітьми, які мають вроджену інвалідність.
– Така робота насамперед є важкою у психологічному плані?
– Дуже складно дивитися на дітей, закутих у власні тіла. Важко бачити, що інтелект є, але руки та ноги не рухаються. Вони на таблетках, на знеболювальних… Проте цим дітям я потрібна більше, ніж дітям сучасного покоління. Їхнім батькам легше всунути дитині гаджет, ніж провести якісно час.
– Маєте такий досвід?
– Я 15 років працювала вчителем фізкультури у звичайній школі. Переважно батькам діти потрібні протягом 9 місяців вагітності, а потім ще рік. Після цього їх намагаються комусь спихнути – бабусям, у садок, у школу, у гаджети. Ці діти знають свої права, та не знають своїх обов'язків. Зібрати речі, поскладати взуття, поставити ручку на місце… Зате забери у них телефон і почуєш: "Ви не маєте права! Я розповім мамі". І багато брешуть.
– Як вирішували такі ситуації?
– Якось мене звинуватили у тому, що я дала потиличник першокласнику. Прийшов до школи тато, ми зустрілися. Ви мене бачили лише на фотографії – зараз я ширша, ніж вища. Словом, завдяки спорту я велика: кремезні плечі, потужна статура. У санному спорті чим більша вага, тим більша швидкість. Так от цей тато мені каже: "Мій син сказав, що ви дали йому по потилиці". Я відповідаю: "У мене жим лежачи – 75 кг. Якби я вдарила дитину, ви помітили б?" Тато зробив паузу і сказав: "Я поговорю з сином. Вибачте, будь ласка". І я пішла на урок. Кричати я можу – треба, щоб діти почули. Але бити – ні, цього ніколи не було.
"Колись грошей не мала – хотіла продати орден княгині Ольги"
– Отже, з 2011-го ви не займаєтеся санним спортом. Але хоча б стежите за ним?
– Усі 13 років після завершення кар'єри я не цікавлюся санним спортом. Взагалі. Бачу лише деякі новини, які не залишають мене байдужою. Наприклад, як наша 19-річна дівчинка стала чемпіонкою світу серед юніорів. Або як у Тернополі старається Світлана Кравчук, місцева тренерка, і як їй не дають працювати нинішні керівники санного спорту України. Вихованці Світлани виступають за збірну України, але їй перешкоджають у прагненні тренувати цих дітей. Як таке може бути?
– Інша легенда санного спорту Лілія Лудан розповідала, що після прощання зі спортом довго оговтувалася – півтора роки абсолютно не цікавилася нічим.
– Зі мною із санного спорту пішла історія – тренери Валентин Папіровий та Ігор Воропаєв. Ліля Лудан ще горіла санями, ще хотіла працювати… Але я вже накаталася вдосталь і мала образу на нашу державу.
– Чому?
– Я люблю Україну. Я залишилася з нею 1991-го. Коли організатори змагань не знали нічого про нашу країну, я змушувала їх шукати прапор України. Вони не розуміли, що я не "рашн", що я – "Юкрейн". Доводилося розповідати про Чорнобиль, про Динамо Київ. Мене колись намагалися купити Італія, США… Зараз війна, та я колись свою країну не кинула і зараз від неї не піду. Проте важко мати за спиною стільки регалій і отримувати мізерну пенсію.
– Яка вона у вас?
– 3500 гривень. А ще я маю орден княгині Ольги – красива така брошка, яку ти нікуди вдягнути не можеш. Максимум друзям показав і закрив. Лежить, пилом припадає. Колись грошей не мала, хотіла продати її. Так вона вартує 100 доларів. Найстрашніше, що з усіма досягненнями і пенсією у 3500 гривень, я не маю права викладати фізкультуру чи тренувати. Я можу бути прибиральницею, бібліотекаркою, інструктором… Я раніше про це не знала – працювала у школі і отримувала пенсію. Через три місяці мені перестали платити пенсію. Пішла з’ясовувати у пенсійний фонд.
– Що вам відповіли?
– Сказали, що я не маю права на пенсію через законодавчу норму. Треба обирати – або ти вчитель фізкультури, або пенсіонер. Пенсію забрали і ще оштрафували. Мовляв, я отримувала виплати незаконно. І це при тому, я віддала цій державі половину свого життя і здоров'я. Зараз я в реабілітаційному центрі з 7-ї ранку до 9-ї мию офіс. А потім до 14:00 сиджу з дітками. Кого погодую, кого покакати посаджу, кому ротик витру, кому книжечку почитаю. Але номінально вважаюся прибиральницею! Щоб не втратити цю довбану пенсію! Яку нарахувала мені держава.
"Права і ліва ключиці – мабуть, єдині місця, які я не ламала"
– 1990-го ще у складі союзної команди вам вдалося виграти бронзу чемпіонату світу в Калгарі. У топі санкарів ви перебували понад 20 років. У чому полягав секрет вашої стабільності?
– Я мала три таланти, які допомагали саме у санному спорті. Перший – відсутність відчуття швидкості. Другий – вроджена різкість. А ще я народилася дупою вперед. А ми, саночники, стартуємо із зігнутими колінками і тіло має схожу форму до немовляти, що з’являється на світ якраз у такій же позиції.
– Відсутність відчуття швидкості означає відсутність її страху?
– Якщо у моєму автомобілі не працює спідометр, я просто займаю місце за фурою. Інакше я не можу визначити по деревах і дорозі, з якою швидкістю їду. Я просто її не відчуваю. На санній трасі ти не замислюєшся про швидкість. Більше думаєш про те, як подолати кілометр дистанції і як правильно ввійти у 16-19 віражів. Я навіть не знаю, чи дихаємо ми увесь цей час. Швидкість? Я ж не сіла туди зі спідометром і кнопочками "старт" та "фініш". Правильно ввійти у віраж, дійти до фінішу з мінімальними втратами – я не маю часу думати, хто стоїть поруч чи як я виглядаю збоку. Моє завдання – виграти.
– Що спортсмен відчуває після фінішу?
– Щонайменше дві хвилини ти не усвідомлюєш нічого. Витираєш сани, одягаєш куртку. Мізки ще не на місці. Пізніше починає доходити: "Там помилилася, там недопрацювала". Тоді береш рацію і слухаєш тренерів, які розбирають заїзд. А потім сідаєш і чекаєш, коли до тебе доберуться усі члени команди.
– Чи не найстрашніший епізод із санного спорту – падіння. Вони не раз ставали причиною летальних випадків.
– Розуміння того, що тобі боляче, теж приходить не одразу. Права і ліва ключиці – це, мабуть, єдині місця, які я не ламала. Завдяки спорту у мене зараз 12 гриж: 6 – у шийному відділі, 3 – у грудному, 3 – у поперечному. Хоча тренери допомогли мені та прооперували коліна наприкінці кар’єри. Намагалися і спину до ладу привести. Та коли зробили МРТ, то лікарі сказали, що я не операбельна. А також сказали, що тренуватися мені більше не можна – ще одна травма і я можу опинитися в інвалідному візку. Інакше я думала, що тренери мене не відпустять. Закопають десь із санями, а коли треба буде виходити на старт, відкопають і посадять на трасу. Мені навіть сон снився.
– Про що?
– Я виходжу на старт, бачу свого тренера, лід, сани, перший віраж, свої рукавиці… А потім повертаюся до Воропаєва і кажу: "Та не хочу я…" Розвертаюся і йду зі старту. Я так наситилася цим санним спортом.
– Скільки разів його кидали?
– Кожен крос. Кожне важке тренування. Кожна травма. Кожна сварка з тренером. Кожен віраж, який, падлюка, у мене не виходив. Кожна Олімпіада, яку я завжди готова була виграти, але постійно щось вилазило не те. Значить комусь це було потрібніше, ніж мені. Мій найкращий результат на Олімпіадах – восьме місце.
"Німці знали, що ми їздимо на голій дупі, але боялися нас"
– На чемпіонатах світу все складалося ще краще, хоча ви кілька разів зупинялися за крок від медалей. Врешті-решт усе вдалося 2009-го у Лейк-Плесіді, де ви здобули бронзу. Враховуючи непрості тренувальні умови, у таких випадках доречно казати про золотий відтінок такої медалі?
– Усі мої сани готувалися у гаражі Воропаєва руками Папірового. На нас не працювали цілі інститути, як у Москві. Не працювали величезні структури, як це було в Німеччині та Австрії. У нас не було комплектуючих – усе купували у Латвії. До того ж не найвищої якості і не нові. Тренери робили сани під мене індивідуально: під мій характер, під мою вагу та зріст, під мою манеру. Я мала дуже сильну віру в тренера, який давав мені на старті сани і казав: "Наталю, будь обережною. Я тобі там щось новеньке зробив".
– Ви ризикували?
– Я сідала у сани і не знала, що мене чекає. Їхала по трасі і лаяла Папірового аж гай шумів. Приїжджала на фініш з суцільним потоком лайки. "Зараз виправлю, все гаразд", – тільки чула у відповідь. Але як же я йому довіряла! Якби тренер мені просто тазік подав замість саней, то я б і на тазіку поїхала. 2009-го на п'єдесталі згаданого ЧС німкеня мені сказала: "От якби тобі мої сани".
– Ви не просили, щоб дала покататися?
– Просила, однак почула відмову. Усі німці знали, що ми їздимо на голій дупі, але вони нас боялися. Лудан на старті програвала усім на світі, зате на фініші викочувала на шості місця. Це рівень і клас спортсменки.
– Про свої переваги ви розповідали. Чи були речі, які вам заважали у спорті?
– Мене треба було за руку водити на тренування і забирати за руку звідти. Якщо мене не помітили вчасно, то я ховалася, тільки б не виконувати якусь вправу. Крос бігли разом зі мною – якщо відпустити мене наодинці, то я десь заховаюся або скорочу дорогу. Я поєднала у собі талант і лінь, з якою боролися мої тренери. У них були сиві голови через мене. У дитинстві в певний період часу я сильно схудла. Тренери годували мене манною кашею зранку. А потім носилися зі мною усі 30 років.
– Хто найбільше?
– Мене у спорт затягнув 9-річною Микола Папіровий. Три роки ми бігали, грали у футбол, перекидалися. Я любила кататися на санях, та лише у 12 років мене повноцінно посадили у них – такою була практика. До 12 років дітей у санні секції навіть не набирали. Просто Папіровий був моїм сусідом: він мешкав на третьому поверсі, а я – на п'ятому. Приходив під двері, брав мене за руку і водив на тренування. Коли Микола Семенович завершив з тренерством, то я потрапила до Климентія Гаткера. Людини, яка фактично створила український санний спорт.
– Справжня глиба?
– Усі подальші покоління наших тренерів та спортсменів – це його діти та вихованці. І я, у тому числі. 1992-го Клим поїхав у США. До першої Олімпіади в Альбервілі Гаткер мене довів і поїхав. На змагання я вирушала без нього. Коли повернулася в Україну, то довго не могла прийти до тями. Наступного року я ще й маму втратила, а потім і батька. На Олімпіаду-1994 я в вирушала з Романом Рудницьким та Ігорем Воропаєвим. Проте Воропаєв, скоріше, організатор, а не тренер. Він забезпечував нам якісні житлові та тренувальні умови.
"Через якість трас мене постійно на фініші нудило"
– Олімпіада-2006 видалася для вас неоднозначною. З одного боку ви були прапороносцем української команди, з іншої – провалили змагання.
– Це моя величезна помилка. Якби мені тоді хоч хтось шепнув… Нести прапор – погана прикмета. Я тоді була дуже добре готова, але жахливо виступила. Я йшла з прапором, почувалася дуже щасливою. Однак я вірю у збіг обставин – не треба було цього робити. Після старту нести прапор – це чудово. Але не перед змаганнями.
– За час кар’єри ви об’їздили світ і тривалий час провели за межами дому. Враховуючи те, що у вас зростала маленька дитина, доводилося жертвувати сім’єю?
– Після Нагано-1998 я, здавалося остаточно, закінчила кар’єру, а 1999-го народила Микиту. Після трьох років у декреті я повернулася у спорт – мене взяли тренером. Вистачило на два місяці. Діти, ніби сонні мухи. Довелося підбадьорювати, бігати з ними. Згодом мене викликав керівник спортивного товариства Колос із Тернополя і сказав, що мене беруть назад. "А Микита?" – запитала я. Той відповів, що мені знайдуть і оплатять няньку.
– Як довго це тривало?
– Половину сезону від'їздила. Було важко. Через специфіку санного спорту і якість трас мене постійно на фініші нудило. Не переставала сваритися з тренером Валентином Папіровим. А потім поперло – я повернулася на свій рівень. Поступово брала з собою Микиту. Мабуть, тільки у Канаду чи Штати він не їздив. Італія, Австрія, Німеччина – син всюди був поруч. Мій Микита – дуже спортивний. Але й варіантів інших не було. Я мала заробляти для нього – у мене ні батьків, ні чоловіка. Та я не думаю, що ми сильно страждали.
– Микита спортсменом не став?
– Ні, але у листопаді подарував мені автомобіль зі словами: "Мамо, ти дала мені більше. Не хочу, щоб взимку ти їздила у громадському транспорті". Значить у цьому житті я поставила належні пріоритети і правильно виховала його.
Інші інтерв'ю Любомира Кузьмяка
