"У День рекорду до плавучого крана хтось пришвартував катер – довелося тягнути зубами ще й його"

– Як взагалі вам у голові сяйнула ця дивовижна ідея: зубами тягати поїзди, автобуси, кораблі?

– У 2012 році побачив по телевізору, як іноземний силач на прізвисько “Сталеві щелепи” тягнув зубами корабель 576 тонн. Це звучало просто неймовірно. І я вирішив спробувати і собі щось подібне. А на той час вже займався цирковим атлетизмом, відпрацьовував різні силові трюки. А почалося все зі спортзалу. До речі, коли прийшов на перше тренування, важив 59 кілограмів при зрості 180 сантиметрів.

Так от. Влітку того року я поїхав відпочивати в Крим і спочатку потягнув яхту вагою 32 тонни, маленьку таку, легко це пішло (Сміється). Потім пересунув зубами 90-тонний теплохід, а через деякий час 110-тонний. І це все за одне літо (Сміється).

– Але перед кораблями, мабуть, було щось простіше? Як взагалі відкрили у собі цей потенціал?

– Мене з дитинства заворожував цирк. Виступи силачів для мене були чимось магічним. Завжди мріяв зазирнути за куліси.

Спершу шукав ідеї для трюків в інтернеті. Для старту підняв 22-кілограмову гирю. Потім обв’язав сусіда вагою 85 кілограмів мотузкою за талію і його теж підняв. Сусід в шоці, я в шоці. Але так я зрозумів, що це можна зробити своєю “фішкою”.

– Коли встановили перший рекорд України?

– У листопаді того ж таки 2012 року. Потягнув трамвай вагою 19,5 тонн. Потім дочекався літа, бо хотів нових досягнень на воді.

У мене є родина в Криму, і я попросив, щоб мені в порту Ялти якнайбільше судно знайшли. Мій дядько каже: є 303-тонний буксир, приїжджай. Я його потягнув. А потім дивлюся: поруч плавучий кран стоїть, його вежа десь як 5-поверховий будинок заввишки. Родичі мій погляд перехопили, кажуть: “Навіть не думай”.

А я заради цікавості в моряків запитав, скільки він важить. Виявилося 1113 тонн. Я не стримався, спробував потягнути і з другої спроби таки перемістив той кран десь на метр.

Тоді подав заявку у Книгу рекордів України, що потягну 1113 тонн по воді зубами. Що смішно, в День Х (29 вересня 2013-го) ми побачили, що до плавучого крана хтось вночі пришвартував катер. Ми дуже довго чекали власника, він все не приходив. Тоді я махнув рукою і потягнув кран разом з катером. Тому навіть перевиконав завдання, підкоривши вагу 1195 тонн.

Капітан тоді сказав, що вся команда швартує кран лебідкою – і це дуже складно. А мені вдалося це зробити зубами.

– У вашій родині ще є такі богатирі, як ви?

– Таких трюків, як я, ніхто не робив. Але і батько в мене міцний статурою, і дідусь з бабусею були. Пам’ятаю таку історію, як дідо, вже будучи пенсіонером, стояв одного разу в черзі у магазині. І почув, як хтось намагається залізти йому в кишеню. То він так сильно затиснув руку злодія своїм ліктем, що зловмисник злякався і відсахнувся – тільки рукавичка в дідуся залишилася.

"Я одного дня потягну, позначу балончиком з фарби, що там рівні рейки, приїжджаю наступного – а там вже криво"

– Після трамвая і корабля ви ще тягали зубами автобус, потяг і навіть літак. Вже не кажучи про “дрібнішу рибу”: карету швидкої допомоги, сани з людьми чи віз із гарбузами. Я так розумію, складність полягає не у вазі, а в силі тертя на різних поверхнях?

– Особливість перетягування транспорту по рейках полягає в тому, що я ніде не зустрічав, щоб довгий проміжок цього покриття був рівним. І це ускладнює процес. Наприклад, під час тренувань у П`ятому парку на Левандівці (зупинка Львівського залізничного вузла, – Спорт 24) я тягав три вагони потяга вагою 150 тонн. Але зафіксувати зміг лише 100 тонн. Було так: я одного дня потягну, позначу балончиком з фарби, що там рівні рейки, приїжджаю наступного – а там вже криво. Я питаю майстрів, чому так. А вони кажуть, що покриття постійно просідає від руху поїздів. Кілька разів проїхав – і вже трішечки кут нахилу рейок змістився. А для мене це мало кардинальне значення. Тому вирішив зафіксувати досягнення на позначці 100 тонн, бо був впевнений, що з цією вагою впораюся за будь-яких обставин.

Також я тягнув літак. Ми ще посадили туди цілий взвод МНС-ників, які прийшли мене підтримати – вийшло 5 тонн з “копійками”. Злітна смуга теж була нерівна, довелося складно.

– У 2018 році потягнув у Чорноморську корабель вагою 614 тонн на 16,3 метри. Сила тертя по воді найменша, але складність полягала в тому, що треба було пересунути судно щонайменше на 15 метрів. А ще я впирався в таку горизонтальну драбину, ноги постійно провалювалися.

По суті, я ще за 5 років до того перевершив це досягнення, коли потягнув плавучий кран з катером (1195 тонн), але тоді я ще не кликав представників Книги рекордів Гіннеса.

– Після таких фантастичних досягнень ще маєте мотивацію втілювати нові рекорди?

– Звісно! Маю нові ідеї, але ніколи не озвучую задумане наперед.

– Мабуть, читачів зацікавить, чи потребують ваші зуби абсолютного догляду.

– Насправді немає ніякого особливого догляду. Від природи в мене непогані зуби. Я це вчасно зрозумів і використовую.

– Останнім часом якось розвивали свою циркову кар'єру?

– Мав один виступ в Київському національному цирку. Спершу мій номер мав бути в середині програми. Але коли директорка подивилася мій виступ під час прогону, довірила мені закривати програму. А це вважається найпрестижнішим.

Я витягував зубами з форганга (місця, де в манеж виходять артисти) машину, на даху якої танцював балет.

"Мріяв стати ветеринаром, але почув, що тваринам треба робити евтаназію. Це було для мене неприйнятним"

– Ви працюєте педіатром, але в дитинстві мріяли стати ветеринаром. Чому змінили свою думку?

– З дитинства любив тварин. Постійно приносив додому підбитих голубів, ми їх з мамою на балконі виходжували. Тож думав, що стану ветеринарним лікарем. Але потім дізнався, що тваринам треба робити евтаназію і дуже болісно це сприйняв. Зараз я розумію, що іноді нема іншого виходу. Але тоді це була абсолютно неприпустима річ для мене.

– Ви працюєте у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі (у народі – “Чорнобильська лікарня”). Це теж дуже непроста робота, адже туди переважно потрапляють зі складними діагнозами.

– Дійсно, складна. Моя спеціалізація – дитяча ендокринологія. В основному, цукровий діабет. Непросто пропускати все через себе. Крім того, в мене є загальна педіатрія, де я чергую по приймальному відділенню. Нелегка робота, але хтось має її виконувати.

– Маленькі пацієнти і їхні батьки часто вас впізнають?

– Так. Це приємно, бо так легше налагоджувати контакт з дитиною. Вона бачить не лікаря в халаті, а якогось супергероя. Це викликає в дитини більше зацікавлення, аніж страху.

Коли іноді я бачу, що дитина дуже затиснута, я сам показую їй відео і кажу: “Дивися, що я роблю поза роботою”. Тоді виходить зовсім інша розмова.

До речі, загалом я рідко одягаю халат. Бо це стереотип. Він відлякує людей.

– Якщо погортати ваші сторінки в соцмережах, там дуже багато тваринок. Знаю, маєте і власного песика. Розкажіть, як він опинився у вашому товаристві.

– Муху я взяв з ЛКП “Лев” (притулок для собак і кішок-безхатьків – Спорт 24). Це вже другій мій песик з цього притулку. Першого, метиса різешнауцера на ім’я Стів, я взяв кілька років тому. Якраз збирався в Київ на зйомку одного екологічного проекту і побачив по телевізору, що для Стіва шукають сім’ю. Сказав мамі, що заберу його, як повернуся з поїздки. Приїжджаю, а песик вже вдома чекає мене. Мама боялася, що його хтось перехопить.

Власне, коли я встановив Рекорд Гіннеса, то скористався нагодою і закликав людей не купувати тварин, а забирати їх із притулків.

Стів був у віці, спокійно дожив до старості. А потім ми знімали соціальний ролик для ЛКП “Лев”. Там я побачив Муху – велику собаку-добрячку. Не втримався – і забрав додому.

Недавно у нас вдома сталася пожежа. Мабуть, замкнула стара австрійська проводка. Я прокинувся, а біля мене Муха на ліжку сидить. Не пам’ятаю точно, але, можливо, це саме вона мене розбудила.

До речі, із задоволенням взяв би участь ще у якихось соціальних проектах для допомоги домашнім улюбленцям.

– Мабуть, із дитинства у вашому домі жило багато тварин?

– Так! У мене був хом’як Хом, хвилясті папуги, кіт, морська свинка, багато собак, черепахи.

– Кажуть, ставлення до тварин може дуже багато розповісти про людину. Згідні з цим? Особливо показовими, як на мене, є світлини українських солдатів, які на фронті підгодовують і відігрівають чотирилапих.

– Абсолютно! Для мене це найвагоміший критерій оцінки людини.