"Коли ти бачиш у Telegram, як дід сам іде проти танка та зупиняє його, то неможливо просто сидіти в горах. Аби відчувати себе чистим внутрішньо, хочеться хоча б камінчик кинути у той бік, щоб відчувати причетність до чогось. Щоб відчувати себе добре, треба зробити хоч щось найменше.
Я написав своєму тренеру, що я хочу поїхати до Львова та здати кров, або щось волонтерське робити. Він зв’язав мене з подругою, у якої я зараз живу і яка мене скоординувала, що де можна робити.
Тут дуже багато гуманітарної допомоги. Є легкі вантажі, а є дуже важкі. Переносимо дуже багато. Мені набагато більше подобається бути вантажником. Вантажник – це як терапія. Постійно щось робиш із речами, відчуваєш їх.
Ти відчуваєш себе мурахою, яка просто знає, що треба робити. Усі ці мурахи, що бігають…Ти думаєш, як вони здогадуються, що їм треба робити, як вони носять це все. І це щось схоже. Такий собі цілісний організм.
По-перше, ти не можеш займатися спортом в Україні зараз. Навіть фізично немає такої можливості. А якби ти міг, то ти б що? Катався і думав, чи прилетить тобі бомба, чи ні? Тому ніхто, звісно, не займається спортом. Але уся країна об’єднується. Це як особливість українців - об’єднуватись, коли щось таке трапляється. Коли ми будемо жити у новій вільній країні, я хочу відчувати, що я живу тут по праву, що я щось зробив для цього", – розказав Кокура для "Суспільне. Спорт".
