Нагадаємо, Лівач спершу здолала француженку Емму Лютенхауер – 7:0, потім взяла гору над росіянкою Надією Соколовою – 2:1. А у золотому фіналі здолала туркеню Евін Демірхан – 8:0.

– Цей титул чемпіонки Європи для тебе другий у кар'єрі. Як ти змінилася як спортсменка і особистість, порівняно з першою перемогою 6 років тому?

– Коли я вперше стала чемпіонкою Європи у 2019 році, це було досить неочікувано навіть для мене. Я просто вийшла на килим з максимальною самовіддачею, показала свою боротьбу і змогла пройти всіх суперниць. Тоді ще не було тиску титулу, я просто ловила момент.

На той чемпіонат не приїхала одна з лідерок – титулована Марія Стадник. А вже в наступні роки мені не вдавалося захистити титул. Було важко, були поразки, сумніви. Зараз, у 2025 році, я зовсім інша. Досвідчена, зібрана. Я виросла і як спортсменка, і як особистість. У час війни кожна перемога набуває ще більшого значення. Я довго чекала цього моменту. Відновила форму після Олімпіади і цього разу я готувала себе та задала планку тільки на золото.

– Морально було важко боротися проти росіянки у півфіналі?

– Півфінал проти росіянки був найнапруженішим у всій турнірній сітці. Ще до змагань я знала, що ми зійдемося з нею: я була першою в рейтингу, вона четвертою. За новими правилами, нас сіють вже до змагань. Тому вже знала, що зустрінемося саме в півфіналі.

Звичайно, це була принципова боротьба. Ми знайомі, раніше неодноразово зустрічалися. Емоційно це було непросто, адже це суперниця, яка представляє країну-агресора.

Та коли я вийшла на килим, була одна ціль виконати свою роботу. Так, хотілося перемогти ще впевненіше, та головне, що я виграла. І ця перемога над росіянкою була для мене дуже важливою.

– Як вдалося так впевнено перемогти імениту туркеню в золотому фіналі?

– Фінал – це або золото, або відчуття втраченого шансу. Часто кажуть, що бронза радісніша за срібло, бо ти виграв. А у фіналі, або ти на вершині, або на дні.

Суперницею була туркеня: сильна, досвідчена, учасниця двох Олімпіад, призерка чемпіонату світу. Ми з нею теж часто зустрічаємося. Але цього разу я була налаштована лише на перемогу. Мені вдалося вийти максимально зібраною, змотивованою, і буквально розгромити її, не дати жодного шансу.

Я просто зробила свою справу. Емоції переповнювали після перемоги, які я не могла стримувати, хотілось поділитись ними з усім залом, Європою, українськими фанатами боротьби. Це був момент ейфорії. Я дуже рада повернути титул чемпіонки Європи. Можна сказати, я дуже довго до цього йшла.

– Мережу облетіло відео з нагородження: ти розплакалася, співаючи гімн України. І чесно кажучи, при перегляді цих кадрів і самій важко стримати сльози. Що ти відчувала в цей момент?

– На нагородженні мене накрило хвилею емоцій. Я стояла на найвищій сходинці, з нашим прапором, а позаду мене стояли атлети з країни-терористки і слухали гімн України.

У цю мить я думала про кожного воїна, який віддав життя за Україну. Сльози текли не від радості за перемогу, а від болю за нашу країну і всіх тих страждань, які завдали нам сусіди. І як сильно ми всі мріємо, щоб це зло було переможене.

Цей момент був символом нашої сили, нашої незламності. Я відчула гордість, що представляю Україну. І віру, що це не просто золото, це маленька перемога України та добра над злом. І таких ще буде багато, – розповіла Оксана Лівач у коментарі для Спорт 24.