Дмитро Христич – уособлення українського хокею. Найвідоміший та найкращий, з рекордним числом матчів у найсильнішій лізі світу, з величезною повагою та авторитетом. Нехай і без Кубка Стенлі у кімнаті трофеїв.
Після завершення видатної кар'єри в НХЛ він не залишився у США, а повернувся в Україну і намагається оживити український хокей вже у ролі функціонера. Про нову діяльність хокейного менеджера, гольф з Андрієм Шевченком та найбільш пам'ятну бійку Христич розповів у інтерв'ю Спорт 24.
"Дивлюсь на Колеснікова і розумію, що так робити не можна"
– У листопаді вас призначили генеральним директором УХЛ. Освоїлися у новій ролі?
– Мені подобається працювати в українському хокеї, однак зараз він переживає непрості часи. Конфлікт між Борисом Колесніковим та Федерацією хокею України не сприяє розвитку гри в Україні.
– Як гадаєте, що допоможе вирішити цей конфлікт?
– Ми робимо усе можливе. В Україну двічі прилітав Люк Тардіф, голова Міжнародної федерації хокею, намагався залагодити проблему. Також він розповідав про свою розмову з Колесніковим. Тардіф пояснив – поки Колесніков не погодиться виконувати вимоги ФХУ, які є законними, жодних інших розмов та компромісів бути не може. Чи дійшло це до пана Колеснікова? Невідомо.
– Колесніков заявляв про те, що МФХ не буде забороняти Донбасу брати участь у хокейній Лізі чемпіонів.
– Борис Вікторович також повідомляв про нібито домовленість із Тардіфом – мовляв, існуватимуть дві ліги, буде проведено перевибори керівника ФХУ. У свою чергу Тардіф нас запевнив, що такого він не казав. Можливо, Колесніков хоче задовольнити своє самолюбство, довести усьому світові, що він якийсь надзвичайний хокейний діяч. ФХУ є легітимною організацією і керується загальноприйнятими нормами. Усі інші дискусії не мають під собою законного підґрунтя та логіки.
– Зараз ви працюєте функціонером, раніше займалися тренерством. Яка діяльність більш виснажлива?
– Мабуть, тренерство є легшим через те, що можна викидати назовні свої емоції, не стримуватися. Коли дивлюсь, як поводить себе Борис Вікторович, розумію, що так чинити не слід. Емоції варто тримати при собі, грати за правилами, не розмахувати руками і не погрожувати усьому світові війною. Як у голлівудських блокбастерах. Менеджери та функціонери повинні дотримуватися дипломатичних рамок.
– Здається, у вашому житті було мінімум ситуацій, коли ви не могли опанувати свої емоції?
– Коли я був хокеїстом, це подекуди було важко зробити. Все ж височенний адреналін дається взнаки. Плюс – це фізична діяльність, стримати себе складно. Бувало всяке: нерви, крики, лайка, бійки. Однак усе це має залишатися там, на льоду, у межах гри. Зрештою, не варто забувати, що навіть на майданчику діють певні правила, які у жодному разі не можна порушувати. Правилами треба користуватися і на льоду, і за його межами.
– Після завершення кар'єри віднайти себе поза звиклою діяльністю доволі важко. Як ви долали цей етап?
– Ви знаєте, я продовжую перебувати на проміжному етапі. Я все ще виходжу на лід, граю з любителями та ветеранами. Не можу сказати, що я повністю перемкнувся на нову діяльність. Усе у процесі становлення.
"Може, колись перетнемося з Шевченком і зіграємо у гольф"
– Окрім хокею, у вас є особлива пристрасть – гольф. Коли востаннє брали у руки ключку?
– В Україні я давно у гольф не грав. Мої батьки мешкають у Сполучених Штатах, тому там знаходжу час, щоб зрідка зіграти при нагоді.
– Напевно, найвідоміший український гольфіст – Андрій Шевченко. Здається, одного разу ви навіть з ним змагалися?
– У Туреччині випадково перетнулися. Я не можу сказати, що є близьким другом Андрія Миколайовича. Мабуть, найбільше нас пов'язує лише той факт, що у відомому харківському гольф-клубі наші шафки розташовані поруч. У мене №8, у Андрія – №7. Хтозна, може, колись ще перетнемося і зіграємо у гольф.
– Шевченко розповідав, що пристрасть до гольфу у нього виникла завдяки італійському товаришу. Хто вам розкрив секрети цієї гри?
– Гольф – це Америка. Влітку під час тренінг-кемпу зазвичай вся команда бере участь у турнірі з гольфу. Мені було 21 чи 22 роки, я завітав туди з Петером Бондрою, словацьким партнером по Вашингтону. Спробували, нам сподобалося. Знаєте, коли удар вдається, це затягує.
– Найбільш зірковий ваш суперник – Вейн Грецкі?
– Грецкі грає дуже добре. Я бачив багатьох сильних гольфістів зі світу хокею – особливо це хлопці з півночі США, деякі європейці. Взагалі складно сказати, хто мене вразив найбільше. У принципі, гольф – це джентльменська справа, там не завжди граєш на рахунок, не мариш тим, щоб обіграти опонента. Гольф – це про спілкування, про розмову з людьми, з якими проводиш 4 години. Звичайно, намагаєшся добре пробити, але для мене це не головне.
– Коли ви востаннє зустрічалися з Петером Бондрою?
– Кілька років тому, до пандемії. Я двічі брав участь у ветеранських матчах у Вашингтоні. Петер займався справами хокейної ветеранської організації NHL Alumni Association, якраз запрошував мене на поєдинки. Тому підтримуємо з Бондрою стосунки на відстані – переважно вітаємо одне одного на свята.
"Інтерес від ЦСКА був, проте у нас в Києві існував свій план"
– Ви є корінним киянином. Де саме минуло ваше дитинство?
– Тепер це територія Печерського району. Принаймні, там я зростав. Однак батьки кажуть, що територіально я народився на Шулявці. Коли мені виповнився рік, сім'я переїхала у новий будинок. Свідомі дитячі роки минули неподалік палацу "Україна". У цьому районі ходив і у садок, і до школи.
– Хокейна секція теж була поруч?
– Чотири тролейбусні зупинки до ДЮСШ "Крижинка". Коли збудували спорткомплекс "Авангард", я вже займався у спецкласі. Туди їхати трохи довше – ще трамваєм треба було добиратися. Коли тобі 10, то ти самостійно без проблем можеш пересуватися Києвом з портфелем і з хокейною торбою.
– Футболом ніколи не захоплювалися?
– Найбільше любив квадрат – у дворі з хлопцями рубалися. У футбол теж грали. Крім того, батько на плавання мене записав – для загального розвитку знадобилося. Проте саме хокей був моїм осмисленим вибором.
– У вас хороший зріст – 187 сантиметрів. Змалечку були високим хлопцем?
– Навпаки, завжди відчував себе маленьким (Усміхається). Так склалося, що я був наймолодшим у хокейному класі – не ототожнював себе зі здорованями. Доводилося хитрувати на льоду, уникати силової боротьби з кремезними суперниками. Це вже зараз ваги показують, що я великий (Сміється).
– У 80-х ви традиційно були серед ключових виконавців Сокола. Чому звична практика забирати найкращих у Москву щодо вас не діяла? Усе через відданість команді?
– По-перше, у мене не було відчуття, нібито я досягнув усього в Соколі. Анатолій Богданов ставив мене у першу та другу ланку, але я розумів, що повинен ще працювати. Просто я ніколи не прагнув їхати у Москву. Навпаки хотів довести тут свій рівень. Звичайно, через армійський обов'язок у радянські часи ЦСКА та Динамо забирали до себе багатьох класних хокеїстів з усього СРСР. А що тоді робити умовним Соколу чи Торпедо? От впиралися, як могли.
– Як вам вдалося цього уникнути?
– Завдяки відстрочкам від армії, переховували мене. Потім організували армію у Києві – буквально на кілька годин. Зате документи отримав і це зняло проблему. Інтерес від ЦСКА був, проте у нас в Києві існував свій план. Я не розповідав нікому про нього і все минулося. Коли на горизонті з'явився Вашингтон, я сказав собі: "А туди вже треба їхати. Іншого варіанту може не бути".
– При цьому вам вдавалося майже неможливе – стабільно отримувати виклики до збірної СРСР.
– Я був не єдиним представником Сокола, який отримував запрошення у головну команду країни. Нехай Валерій Ширяєв народився не в Україні, втім грав у Києві. У збірну також викликали Анатолія Степанищева. Зрештою, колектив збірної був монолітним, не існувало угруповань. Звичайно, з Києва чи Риги було складніше потрапити туди, та я просто робив свою роботу.
"Мав надії, що зможу приносити користь українському хокею"
– В НХЛ ви переїхали ще до здобуття Україною Незалежності. Виїхати з СРСР було непросто?
– Розмов та пропозицій було кілька. Предметна – у 1989-му на молодіжному чемпіонаті світу, коли до мене підійшли представники Вашингтона і почали розпитувати про майбутнє та розповіли про можливий варіант. А про сам драфт я фактично випадково дізнався у Києві, коли телевізор дивився.
– До нового середовища довго звикали?
– Я приїхав у США грати у хокей. Все інше – додаткові блага. Концентрувався на грі, на тому, щоб закріпитися. До хорошого швидко звикаєш. Спершу було непросто, я не знав англійської мови, але нічого – вижив.
– Кілька років тому в одному з інтерв'ю ви сказали, що ще думаєте англійською. Зараз вже перелаштувалися?
– Я швидко перемикаюся, залежно від локації. Коли приїжджаю в Америку, то мені комфортно, у Києві також жодних незручностей. Англійською спілкуюся зі своїм сином Каєм – він не володіє ні українською, ні російською. Проблем з мовами не виникає, я навчився оперативно підлаштовуватися.
– Кай раніше займався американським футболом. Він бачить себе у спорті?
– Американський футбол був у житті Кая, поки він навчався у школі. Однак сину дошкуляли важкі травми: коліно перешивав, багато струсів мозку переніс. Коли Кай вступив у коледж, то більше зацікавився наукою. Зараз бачить себе у юриспруденції. Спорт у його житті тепер розвага виключно для себе – баскетбол, спортзал, акробатика.
– Після багатьох років у Сполучених Штатах у вас був налагоджений побут і ви могли продовжити за Океаном своє життя. У вас там батьки, син. Чому вирішили повернутися в Україну і чи не думаєте над ймовірним поверненням у Штати?
– Такого варіанту ніколи не відкидаю. Але зараз я тут, в Україні. У США я просто грав у хокей. Коли повертався в Україну, то мав надії, що буду залучений, що зможу приносити користь українському хокею. І варто зауважити, що позитиву вдосталь було: входив у тренерський штаб збірної України, працював у ФХУ, був дитячим тренером. Як міг, так і шукав себе тут. Розумієте, в Америці обмежені можливості – я теж намагався потрапити у систему НХЛ. Можливо, погано це робив, не знаю.
"Образливо було – тобі 20 років, а вже два зуби вибили"
– Професіональний спорт нерозривно пов'язаний з травмами. Ви рахували приблизну кількість переломів чи операцій протягом кар'єри?
– Траплялося різне – ключкою неодноразово по голові діставалося. В око влучили – довелося рогівку зашивати. Бувало, шайба потрапляла у ногу і ламала гомілку. У 1992-му під час останньої передсезонної гри ліг під шайбу. Як наслідок, перші 20 ігор пропустив, адже провів цей час у гіпсі. Коли грав у Магнітогорську наприкінці кар'єри, то трапився аналогічний епізод. Мав проблеми з кульшовим суглобом, щороку лікті лікував. На переломи пальців уваги не звертав. Примотав один до одного і граєш далі, це дрібниці.
– Зараз що найбільше турбує?
– Останні три осені ходив на милицях, бо почав займатися собою. Замінили кульшовий суглоб, попришивали зв'язки у колінах. Вони не просто розірвалися, а розірвалися і стерлися. Шкутильгати я почав ще, коли виходив на лід. Зараз принаймні, ходжу, як нормальна людина.
– Ваші зуби – окрема історія.
– У Торонто мені якось вісім зубів вибили: шість верхніх і два нижніх. Кілька років тому шайба знову влучила в обличчя – один з імплантів зламався у яснах. Через рік зуб почав рухатися, тільки тоді зрозуміли, що існує проблема. До речі, якраз після нашої розмови їду до стоматолога – багато роботи назбиралося, реконструкція продовжується.
– Ви спокійно та невимушено розповідаєте про болісні сторінки хокейної кар'єри. Звідки у вас така стійкість до болю?
– Біль – не найстрашніше. Пригадую, як у молодості образливо стало – тобі 20 років, а вже два зуби вибили. Ще образливіше було у Торонто, коли вісім зубів за раз втратив. Домашній поєдинок, батьки приїхали, замовили ресторан, щоб після гри піти. А тут такий ексцес. Пригадую, як у роздягальні дантист повитягував усе зайве, зашив, щоб зменшити кровотечу. Я подякував і одягаюся знову. "Гей, ти куди?" – "Там же матч ще триває." – "Який матч? Сідай у крісло, ти під знеболювальними грати не будеш".
– У ресторан хоч пішли?
– Аякже. І навіть якось перекусив. Ну не голодувати ж? Зранку навідався до дантистів. Три дорослих дядьки дивувалися: "Ми усе життя у хокеї, але ніколи за раз шість зубних коренів не витягували".
– Коли на тебе летить суперник – що найважливіше у той момент?
– Збивати можуть по-різному. Коли ти не бачиш опонента, це набагато гірше. У хокеї важливо не те, скількох ти знесеш, а скільки шайб закинеш. Я реагував по-різному. Якщо на тебе несеться здоровань, то його зброю ти використати не зможеш. Тоді вмикаєш швидкість, хитрість, спритність. Головне – не боятися. А ще бачити усе навколо, крутити головою. Як казали представники старої хокейної школи – ти маєш вести шайбу, відчувати, де твої партнери і бачити, у якому ряду сидить твоя дівчина.
– За вас передусім говорили набрані очки, проте одна солідна бійка також є у вашому арсеналі. 1999-й, матч Торонто – Філадельфія.
– За мене традиційно заступалися професіонали своєї справи, хлопці, які вміють махати кулаками. Бійку зрежисерувати важко, це все обставини: принциповий суперник, щось тренер сказав провокативне… Бувало, це підіймало командний дух, а ще це частина шоу – людям таке подобається. Коли ти програєш, саме бійка може здійснити певний сплеск емоцій. Також я згадую свою першу бійку у дебютному сезоні з гравцем Едмонтона Адамом Грейвзом. Начебто суперник невеликий, але добре відвертався. Він рукою дотягується, а я постійно не влучаю.
– Ваш ідеальний партнер в НХЛ – хто він?
– Я не звик виокремлювати когось. До речі, у дитячому хокеї це повсюди. "Я не буду грати з ними, я сильніший, я кращий, піду в іншу команду". Ні, ти повинен довести свій рівень будь-де, а не перебирати партнерами. Важливо знаходити спільну мову з усіма. Не варто шукати партнера, а треба ставати партнером для інших.
Інші інтерв'ю Спорт 24
